Щоденник страченої
Шрифт:
Не криючись, втрутилась в «інтелектуальну» дискусію і я: «Чоловік розривав би, як жабу, що? — фіранки чи жінку?»
22 липня, неділя.
Чому я заговорила про шизофреніків? Я ж не знаю, чим вони відрізняються від нас, від мене. Це все казки — про розщеплену свідомість. Ніби хто може провести ватерлінію між тутешнім і потойбічним сприйняттям світу.
8
Накаркала. Тепер знаю про розщеплену свідомість.
Учора провідувала в реанімації подругу. Поки чекала — наслухалася.
В передпокої молода жінка ридала за чоловіком, який вийшов на балкон курити, а потім ступив у повітря, як у двері. Балкон був на сьомому поверсі.
Чоловік лежав за ширмою тут же, в реанімаційному передпокої. Ширма була відсунута — і я добре бачила його, геть голого, з прикритими простирадлом ногами, з безліччю трубочок і шлангів від крапельниць. Час від часу до нього підходили лікарі, смикали трубки, вставляючи катетери, по всьому — голосно перемовляючись між собою на наших очах.
— Чому... ну, чому він це зробив? Ми ж так добре жили. У нас є донечка... — уже тільки схлипувала в безсиллі жінка, а лікар, притримуючи її за лікоть, спочатку розпитував, а далі — пояснював. — Скажіть, вашого чоловіка не мучило останнім часом безсоння?
— Він зовсім не спав майже місяць. Але це не через мене. У нас був борг, який ми не встигали віддати вчасно. І це його дуже мучило. Він безперестанно ходив курити. Взагалі він завжди курив на східцях між поверхами. Але вночі, щоб сусіди не бачили, він виходив на балкон. У нас балкон був низький і маленький, ну, знаєте, які балкони бувають у малосімейках? Три штахетини і козирьок.
— А ви не помічали, щоб він чогось боявся чи, може, казав, що його переслідують?
— Він боявся тих, кому був винен гроші. Він навіть перестав виходити на вулицю. Казав, що вони ходять за ним назирці. А іноді він чув якісь голоси.
— Які голоси?
— Отак, каже, я говорю з тобою, а вони перебивають нас, і говорять до мене... так казав. Вони навіть кликали його в той вечір, коли він вийшов з балкона, як у двері.
— А скажіть... Як вас звати?
— Ніна.
— Скажіть, Ніно, а у вашого чоловіка в родині не було якихось спадкових хвороб?
— Батько мого чоловіка був шизофреніком, але я не знаю, що це таке.
— Ніно, - лікар довго мовчав, ніби зважувався на щось важливе: — Ви ніколи не повинні думати зле про свого чоловіка, і вважати, що він наклав на себе руки. Він не винен у своїй смерті.
— А хто винен? — жінка заплакала дужче.
— Його хвороба.
— Але ж його ніколи нічого не боліло!
– скрикнула крізь сльози.
—
Четвер, перша година ночі. Не сплю Вчувається сигнал його машини, нипаюче по стінах світло фар.
Підходжу до вікна. Ані душі. Ані світельця. Може, у мене також розщеплена свідомість?
***
...Чому я тоді не запитала лікаря про щоденні симптоми шизофренії?
І чи ця хвороба поширюється лише на свідомість, чи й на серця також?
Чому я не запитала, чи шиза — форма божевілля, чи ні?
І як називається серцеве божевілля?
Чи правильніше було б сказати сердечне?
Божевільний час, день і рік такий же. Отже, число не має значення.
Поки божевілля в будь-якій формі не торкнеться нас особисто, ми вдаємо, що не помічаємо тих, хто вражений цим лихом, мовчки ігноруючи, а то й зневажаючи нибраних.
Тільки не кажіть, що ви не вірите у вибраність блаженних, причинних. Може, іноді ви їм навіть заздрите, ;ше не признаєтеся самим собі, нещасним.
I понад вік триває день... Уточнюю — день самотній.
Блаженна.
Як собака, що має сказ, — скажена.
Шалена.
Несамовита.
Не сповна розуму.
Непідсудна.
Божевільна.
Не....
Це все про мене.
Я ходжу вулицями — і здається, що на чолі в мене написано: причинна від химерної любові.
І що у мене розщеплене серце.
***
Чекайте, а чому я думаю про себе, як про причинну?
Це якесь забуте число забутого місяця...
Іноді мені здається, що й моє життя, і я сама схожа її;і кактус. Оцей ось, що перед очима. Я не знаю, скільки йому років. Знаю, що багато. Іноді він поводить себе, як справжній покійник. Не подає тобто жодних ознак життя.
Хотіла викинути.
Та вкололася об приспані колючки.