Селище
Шрифт:
Олег сповз ще на метр, його трусило, він намагався зірвати з себе мотузку, а насправді відштовхувався від каменюки до провалля. Томас піддягнув мотузку до себе, намагаючись зрозуміти, як йому прив’язати Олега надійніше до скелі, і ніяк не міг збагнути, як це зробити. Раптом він усвідомив, що мотузки в руці немає — вона залишилася у декількох метрах позаду і повернутися до неї не було сили. Томас підтягнувся, щоб вхопити Олега за ноги, але той смикнувся і відкинув Томаса, тіло котрого не відчуло болю.
Томас зрозумів, що так йому Олега
І напевно, Томасу вдалося б відтягнути Олега назад, нагору, до безпечного місця, якби він сам був при свідомості. Томас марив.
***
Мар’яна прибігла до табору, ледве дихаючи. Їй здавалося, що вона була відсутня декілька хвилин, а насправді її не було більше години. Вона підбігла під саму палатку, і тому не відразу зрозуміла, що сталося. Вона побачила тільки, що табір пустий. Спочатку вона відкинула край палатки, думаючи, що Томас з Олегом ховаються там від снігу, але збагнула, що сховатися під палаткою неможливо.
Мар’яна розгублено озирнулася довкола і побачила сліди на снігу, які тягнулися вниз до скелі. Сліди наче казали їй, що хтось тягнув важкий тягар. Вона відразу уявила собі жахливу картину: звір з великими ступнями і пазурами тягне її друзів, а винна у всьому вона, бо побігла рятувати козу, і забула про людей, про хворих людей у сніговій пустелі, чого не мала ніякого права робити. І ось сталося найгірше: вона не наздогнала Діка, не знайшла козу, залишилася сама посеред скель, злякалася, що не знайде дорогу в табір, злякалася за Томаса з Олегом, які були безпорадні, побігла назад, — і ось вона спізнилася.
Мар’яна дріботіла вниз по схилу, схлипувала і повторювала:
— Матінко рідна... Матінко рідна...
Чомусь на снігу лежала мотузка. Олегу вдалося розпутатися?
Вона обігнула сіре громаддя і побачила, що біля провалля лежить Олег, міцно зв’язаний, а Томаса ніде немає.
— Олеже, Олежику! — закричала вона. — Ти живий?
Олег не відповів. Він спав. Люди завжди засинають, коли минає приступ. Він був один, але слід від нього продовжувався вниз, до провалля. Мар’яна заглянула туди і побачила, що в проваллі, недалеко, в п’яти метрах, лежить Томас, дуже спокійно, і якось навіть зручно.
Мар’яна не відразу здогадалася, що Томас мертвий.
Тоді вона спустилася вниз, поспішаючи, обламуючи нігті об льодяне каміння, довго трусила його, намагалася розбудити, і раптом зрозуміла, що Томас помер, розбився.
Олег, який прийшов до тями, почув плач дівчини і запитав слабим голосом:
— Ти де, Мар’янко? Що сталося?
Він зовсім не пам’ятав, як зіштовхнув Томаса вниз. Тільки потім за уривками жахливих видінь Олега та за слідами вони нарешті змогли зрозуміти, як і чому все сталося, як помер Томас.
***
Дік повернувся у табір через дві години. Він не наздогнав козу і загубив її сліди біля великої скелі. На зворотньому шляху він зустрів невідому тварину і пішов за нею, гадаючи підстрелити, аби повернутися у табір з їжею. Тоді можна буде сказати, що він навмисно залишив козу, пожалів Мар’яну. І він щиро уже повірив, що пожалів Мар’яну, бо не терпів невдач.
Коли він дізнався, що сталося в таборі без нього, він спокійніше, більш тверезо оцінив ситуацію, і сказав Олегу:
— Не мели дурниць. Нікого ти не вбивав і ні в чому ти не винен. Ти ж не знав, що штовхнув Томаса. Ти маєш бути йому вдячний, бо він намагався тебе втримати. Може він нічого і не встиг зробити, але все ж він хотів тебе врятувати. Можливо, так навіть краще. Томас був зовсім хворий і міг померти кожної хвилини. Він хотів і далі йти до перевалу, і тому нам би довелося його тягнути. Ми всі могли загинути.
— Ти хочеш заспокоїти Олега, — відповідала Мар’яна, розхитуючись від болю — вона відморозила руки і обідрала їх до крові, коли намагалася оживити Томаса. Але більше тоді, коли тягнула тіло з Олегом до палатки. — Ти хочеш заспокоїти Олега, а винні ми з тобою. Якби ми не побігли за козою, Томас був би живий.
— Правильно, — сказав Дік, — тобі не треба було бігти за мною. Це дурість, жіноча дурість.
— Невже ти теж не винуватий? — вигукнула Мар’яна.
Томас лежав поміж ними, накритий з головою ковдрою, і був ніби присутній при цій розмові.
— Я не знаю, — сказав Дік. — Я пішов за козою, тому що нам потрібне м’ясо. Потрібне всім. Мені менше за інших, бо я сильніший.
— Я не хочу більше з ним говорити, — сказала Мар’яна. — Він холодний, як оцей сніг.
— Я хочу бути справедливим, — сказав Дік. — Від того, що ми будемо метатися і страждати, нікому не стане краще. Ми марнуємо час. Скоро вечір.
— Олег ще надто слабий, — заперечила Мар’яна.
— Ні, нічого, — обізвався Олег, — я піду. Тільки треба взяти у Томаса карту і вимірювач радіації. Він казав, що коли щось станеться, потрібно забрати ці речі.
— Не треба, — сказав Дік.
— Чому?
— Тому що ми йдемо назад, — спокійно сказав Дік.
— Ти так вирішив? — запитав Олег.
— Це єдиний шлях до порятунку, — сказав Дік. — Через два дні ми будемо в лісі. Там я знайду багато їжі. Я приведу вас у селище, я обіцяю.
— Ні, — заперечив Олег, — ми підемо далі.
— Все це дурниці, — сказав Дік. — У нас немає шансів.
— У нас карта.
— А чому ти їй віриш? Карта стара. Все могло змінитися. І ніхто не знає, скільки нам ще йти без їжі, по голому снігу.