Селище
Шрифт:
Раптом він схопив ніж і, не озираючись, сильно метнув його в козу. Вирвавши жмут зеленуватої шерсті, ніж вдарився об скелю. Дік скочив, коза шарпнулася, напнула мотузку. Дік підняв ніж. Наконечник був зламаний.
— Ідіоти! — закричав знову Дік. — Чому ви не розумієте, що ми вже ніколи не повернемося!
Він не дивився на заплакану Мар’янку, на Олега, який нічого кращого не придумав, як почав пропонувати дівчині свій останній шматок, наче вона була маленька. Та відштовхувала руку, а Дік швидко розгорнув свою ковдру, розтягнувся на ній на повен зріст і заплющив очі. Заснув чи вдавав, що спить.
Томас навіть кашляти
Олег підвівся і закутав його в палатку. Потім вони з Мар’яною лягли біля Томаса, щоби зігріти його. Пішов сніг. Сніг був не холодний, він накрив їх білою периною. Коза прийшла вже в темряві і теж лягла поруч з ними: розуміла, що вкупі тепліше.
Олег цієї ночі майже не спав, або йому здавалося, що не спить. Хтось величезний пройшов неподалік, затуливши ранкове світло. Потім одразу стало холодніше — піднялася коза і пішла шукати собі їжу. А потім Олега вкусила блоха. Звідки вона взялася, невідомо. Може ховалася в одязі або в козячій шерсті.
У снігової блохи особливий укус — його ні з чим не сплутаєш. Цей укус безнадійний, як смерть. Можна плакати, кричати, благати про допомогу, але ніхто не допоможе. Все проходить, як за годинником. Спочатку укус — укол, холодний, ніби під шкіру заганяють крижану голку, і цей холодний опік такий гострий, що людина відразу прокидається і завмирає від жаху та безсилля. А далі нічого — цілу годину нічого. Та раптом людина втрачає розум — це відбувається однаково з усіма: з розумними, дурними, малими, старими. На півгодини чи на годину людина опиняється один на один з привидами та жахом. Старий говорив, що з мікроскопом він легко би подолав цю хворобу — зрозумів би, як збудник впливає на нервову систему... Людина починає шаленіти, вона стає дикою, нікого не впізнає, може вбити найближчого друга і потім нічого не пам’ятатиме. Коли в селищі був перший випадок цієї хвороби, ніхто не розумів, що сталося. І ще було декілька страшних випадків, поки не зрозуміли, що з блошиною лихоманкою не треба боротися — треба зв’язати хворого, сховати його якнайдалі і просто чекати, поки не мине агресія, і він повернеться до свідомості. Ось і все. Колись, коли навчаться лікувати лихоманку, все буде інакше. А зараз вихід один... Якщо в селищі трапляється, що когось вкусить снігова блоха, він сам поспішає до людей і просить — зв’яжіть мене! І це — найстрашніше. Людина ще здорова, вона роздумує і розуміє, як приречена на смерть, що мине ще кілька хвилин — і вона зникне, перетвориться на злу, страшну істоту. І кожен бачив, як це трапляється з іншими.
І кожному соромно думати, що те ж саме може статися і з ним.
Тому, коли Олег відчув холодний укус блохи, він одразу ж підняв усіх на ноги.
— Дік, — сказав він винувато, — пробач, у тебе мотузка далеко?
— Що? — Дік скочив, почав намацувати щось в темряві. Починало світати. Томас прохрипів уві сні, але не прокинувся.
— Ой лишенько! — заголосила Мар’яна. — Тебе блоха вкусила?
— Щойно.
Дік позіхнув.
— Міг би не поспішати. В тебе ще година часу, як мінімум година.
— Буває і швидше, — сказав Олег. — Так погано вийшло.
— Так, цього ще бракувало, — погодився Дік.
— Я тебе вкутаю ковдрою, — сказала Мар’яна. — І посиджу поруч.
— От, — сказав Дік, розшукуючи мотузку, — знову вчасно не вийдемо.
— Але ж це мине, — відказав Олег.
— Після приступу години зо дві треба лежати, — сказав Дік, — не менше. По собі знаю.
Він не сердився на Олега, він сердився на долю, на постійні невдачі цього походу.
Відчуття холоду в нозі, куди вкусила блоха, не минало. Олег постійно відчував укус і уявляв, як отруєна малесенькою краплею кров тече, пульсуючи, до мозку, щоб напасти на нього і забрати розум.
Дік, не поспішаючи, перевірив мотузку. Мар’яна почала розпалювати вогнище.
Світанок був синім, іншим, ніж в долині, де день завжди сірий.
— Ну що ж? — сказав Дік. — здавайся, буду зв’язувати.
— Тільки б він собі щось не зламав, — бідкалася Мар’яна. — Бідний Олежик!
— Не вперше скручую, — сказав Дік. — Страшна річ ті блохи. Ти розслабся, Олеже, так легше. І думай про інше.
Спочатку він зв’язав руки Олега за спиною, потім обв’язав груди та ноги. Мотузка боляче впивалася у тіло, але Олег терпів, бо знав, що в припадку людина стає дужа, як ведмідь. Якщо пожаліти зараз, потім всім буде гірше.
Застогнав Томас. Його розкуйовджена голова висунулася з-під палатки, він мружився, не розуміючи, де він. Очі Томаса налилися кров’ю, лице почервоніло. Нарешті він розгледів Діка, який зв’язував Олега.
Олег зніяковіло посміхався — неприємно так турбувати когось. Старий якось розповідав, що жінок, які хворіли на епілепсію, спалювали на вогнищі і називали відьмами.
— Блоха, — простогнав Томас. — Скрізь блохи... Скрізь тварюки...
— Ви ще поспіть, — сказав Олег. — Я ще не скоро прийду до тями. Ви це добре знаєте. Відпочивайте!
— Холодно, — марив Томас. — Не можна спати, мені скоро виходити на вахту, знов барахлить комп'ютер, у нього залізла блоха.
— І навіщо ми тільки пішли? — сказав Дік. — Не можна було таку кампанію пускати в гори.
— Нікому більше було йти, — відказала Мар’яна. — Ти сам розумієш.
Холод поступово охоплював все тіло, але це був не звичайний холод. Він свербів, тягнув жили, ніби сотні крижаних голок кололи груди, ноги...
Голова Томаса почала збільшуватися...
— Ну ось, — сказав Дік. — Ніби скрутив я тебе добре. Не тягне?
— Тягне. — Олег спробував усміхнутися, але щелепи вже зводили корчі.
— Слухай... — Дік озирнувся. — А де коза?
— Коза? Вночі я її чула.
— Де коза, я питаю?! — Голос Діка став різким. — Ти її прив’язала?
— Я її прив’язувала, — сказала Мар’яна, — але вона, напевно, відв’язалася.
— Де коза, я питаю?!
Напевно, роздратування, яке набиралося у Діка, повинно було знайти вихід — коза стала символом всіх бід.
— Не сердься, Діку, — сказала Мар’яна. Вона намагалася накрити Олега ковдрою. — Коза, напевно, шукає їжу.
— Тут немає нічого їстівного. Чому ти її не прив’язала?
Дік витяг арбалет, запхав за пояс ніж.
— Ти куди? — запитала Мар’яна, хоч прекрасно знала куди.
Дік уважно оглядав сніг довкола, шукаючи сліди.
— Вона повернеться, — сказала Мар’яна.
— Вона повернеться, — повторив Дік, — тільки у вигляді мертвої туші. Досить. Я не збираюся помирати з голоду через твою дурість.
Дік ріс і ріс, незабаром він дістане головою до неба, але він може поранитися об хмари, адже хмари скляні, тверді... Олег щосили зажмурився і знову відкрив очі, щоби відігнати примару. Томас сидів на ковдрі і розхитувався, наче мовчки співав.