Селище
Шрифт:
— Ні, Діку, будь ласка, — просила Мар’яна. — Адже у неї будуть кізоньки, розумієш?
— Тоді повертаємося назад, — вигукнув Дік. — Закінчився наш похід.
— Зачекай, — заперечив Томас. — Поки що вирішую я. Якщо ти хочеш, я дозволяю тобі повернутися. Ти дійдеш, це безсумнівно. А я піду далі. І ті, хто захоче.
— Я теж піду далі, — сказав Олег. — Ми не можемо чекати ще три роки. До наступного літа.
— Я також піду далі, — підтвердила Мар’яна. — І Дік піде. Він не злий, не думайте. Він хоче, щоб всім було краще.
— Не треба пояснювати, —
— На сьогодні їжа є, — не відступала Мар’яна.
— Було би непогано повернутися разом з козою. Ми можемо її навіть навантажити, — запропонував Томас.
Томас відпив ще трохи коньяку і похитав баклажкою. За звуком було зрозуміло, що від вогняної води майже нічого не залишилося.
— Ще один день, — сказав Дік, — і повертатися вже буде пізно. А тебе, Томасе, це стосується найбільше.
Мар’яна поралася біля вогнища, поспішаючи закип’ятити воду. В неї ще залишилися солодкі корінці, зо дві жменьки.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
За дві години ходу Олег подумав, що все-таки Дік був правий. Вони йшли навмання сніговою пустелею. Шлях вів нагору, доводилося обходити скелі, видиратися через ущелини, переходити льодовики. Повітря було гостре, морозяне, і дихати було все важче й важче. Олег звик недоїдати, але ніколи не бував голодний, бо в селищі завжди були сякі-такі припаси. А тут голод навалився на Олега відразу, як тільки хлопець збагнув, що попереду дні та дні без їжі. Олег упіймав себе на думці, що дивиться на козу голодними очима. Мав потаємну надію, що тварина або поламає ногу, або впаде в ущелину.
І наче відчувши його думки, Томас сказав:
— Наше щастя, що м’ясо само іде. Нам би його не дотягнути.
— Стійте!
Це був голос Діка. Дік підійшов до кози з міцною плетеною мотузкою і накинув її на шию тварини. Коза покірно і тупо чекала, поки її прив’яжуть. Потім Дік дав вільний кінець мотузки Мар’яні і сказав:
— Веди. Я не хочу ризикувати.
Вдень вони зробили привал. Досить тривалий, бо всі дуже втомилися, а Томас йшов і похитувався, так що його хотілося підтримати. Обличчя його аж пашіло. Очі були напівзаплющені, але він уперто йшов і йшов вперед, до свого перевалу.
Години через дві після привалу Томас захвилювався.
— Зачекайте, — сказав він. — Аби не заблукати. Тут має бути табір. Я пам’ятаю цю скелю.
Томас сів на камінь, розгорнув тремтячими руками карту і почав водити по ній пальцем. Діку це нічого не говорило, він пішов уперед, сподіваючись підстрелити якусь здобич.
Карта була намальована чорнилами ще тоді, коли було чорнило — густа паста, яку заправляли в ручки. Ручки Олег бачив. Тільки вони не писали.
— Ми ось тут, — сказав Томас. — Вже більше половини дороги. Я й не розраховував, що можна так швидко йти.
— Погода хороша, — сказав Олег.
— Судячи з усього, ми тут ночували, — вів далі Томас. — Мусять бути якісь рештки привалу, а їх немає.
— Скільки років минуло, — сказав Олег.
— Так ось... — бурмотів Томас, — три скелі, ні, чотири. Ох, ледь не забув... — Він оглянувся до Олега. — Візьми це. Без цього на корабель ані ногою. Пам’ятаєш?
— Це... вимірювач радіації, так?
— Вимірювач радіації, ти ж знаєш, чому ми не могли залишатися? Там була страшенна радіація! А мороз ще й до всього.
— Може поспите? — спитав Олег. — А потім підемо...
— Ні, залишатися не можна. Це певна смерть. Я за вас відповідаю... Де ж табір, треба глибше копати... Ми їх поховали, але сили не було глибоко копати, розумієш, обов’язково треба глибше...
Олег підхопив Томаса, який почав сповзати з каменя.
Повернувся Дік, дивився, як Олег кутає Томаса в ковдру, а Мар’яна роздмухує багаття, щоби підігріти мікстуру. Дік мовчав, але здавалося, наче він нагадував: “Я ж попереджав”.
Олег сам відкрутив ковпачок фляги, понюхав коньяк — запах був гострий, швидше приємний, але пити не хотілося, це було не для пиття. Підніс обережно до запечених губів Томаса, який шепотів щось нерозбірливо. Той ковтнув і сказав чомусь: “Скооль”.
Далі йти змогли тільки до сутінків. Томас прийшов до тями, його мішок ніс Олег, арбалет взяв Дік. Через цю незаплановану зупинку йшли, вірніше, лізли крутим схилом, вкритим величезними хиткими каменями, години дві, не більше. Потім стало майже темно і довелося шукати місце для ночівлі.
Похолодало. Небо тут було зовсім іншого кольору — не тільки сіре, як у лісі, а набрало під вечір тривожного забарвлення — червонуватого, і це лякало. Небо ніби перестало бути надійним.
Дуже хотілося їсти. Олег ледь не гриз каміння. А ще нахабна коза, як тільки зняли і склали на сніг мішки, підбігла до них, намагаючись розкидати їх рогами, ніби люди тільки тим і займалися, що ховали від неї їжу.
— Геть звідси! — крикнув Олег і кинув у неї каменем.
Коза мекнула і стрибнула убік.
— Не треба, — сказала Мар’яна. Дівчина змарніла, навіть почорніла за день, стала меншою, тоншою. — Вона ж не розуміє, а знає, що їй тут дають їсти. Їй потрібно більше, ніж людям.
Того вечора Дік ударив Мар’яну.
Вони жували останні сухі шматки м’яса. Запивали їх окропом, — вони самі себе дурили, а не їли. Мар’яна потихеньку віддала свою частку цій нещасній козі, гадаючи, що цього ніхто не помітить. Але помітили всі, крім Томаса, бо той марив. Олег промовчав, але потім вирішив сказати Мар’яні, що це дурість — годувати козу, коли самі скоро повмирають з голоду.
Але Дік не змовчав. Він підняв над багаттям руку і дав Мар’яні ляпаса. Дівчина вигукнула:
— За що?
Олег кинувся на Діка. Дік легко відштовхнув його.
— Ідіоти! — сказав він зі злістю. — Зграя ідіотів! Ви всі тут вирішили повиздихати! Ви ніколи не дійдете до перевалу!
— Це мій шматок м’яса, — сказала Мар’яна, очі в неї були сухі і злі, — я не хочу їсти.
— Ти хочеш, — заперечив Дік, — а м’яса залишилося тільки по два шматочки, на завтра. А йти вгору. Навіщо я тільки пішов з вами?!