Селище
Шрифт:
— Дай ніж.
Той кинув Олегу зламаний ніж, засунув руки під пахви і почав тупцювати — замерз. Навіть він замерз.
Пішов сухий сніг. Вони були однісінькі в цілому світі, вони вмирали від голоду та холоду, а корабель не хотів впускати їх всередину.
Олег вставив поламаний ніж у щілину і спробував штовхнути дверцята вбік. Ті раптом клацнули і легко, ніби чекали цього, від’їхали і зникли в стіні. Все правильно. Олег навіть не озирнувся, щоб всі бачили, який він розумний. Він вирішив задачу. Нехай вона була не складна, але інші вирішити її не змогли.
— Ой! — почув він голос Мар’яни. — Олег відчинив!
— Це добре, — сказав Дік. — Іди, чого стоїш?
Вимірювач показав, що небезпеки немає. Все правильно.
— Там темно, — сказав Олег. — Дайте факел.
Навіть коли було дуже холодно останньої ночі, вони не запалювали факелів. Вони давали мало тепла, але довго горіли.
— Там тепло? — спитала Мар’яна.
— Ні. — Олег принюхався. У кораблі зберігся чужий небезпечний запах.
Ступити всередину було страшно. Але Олег раптом зрозумів, що тепер він головніший за Діка, що Дікові страшно. Дік кременем запалив факел. Той загорівся маленьким, майже непомітним задня полум’ям. Дік піднявся до половини драбини і передав факел Олегу. Але далі не пішов. Олег взяв факел і простягнув руку всередину. Попереду була темрява, під ногами починалася рівна тверда підлога.
Олег сказав голосно, аби заглушити страх:
— Я пішов. Беріть факели. І за мною! Я чекатиму всередині.
Підлога під ногами ледь вгиналася, ніби кора живих дерев. Але
Олег знав, що підлога не жива і що таких дерев на Землі не буває. Йому здалося, що попереду хтось чатує на нього, і він завмер. Але потім зрозумів, що так повертається до нього відлуння його власного дихання. Олег зробив ще один крок вперед — і світло факела, уже яскравіше, освітило заокруглену догори стіну. Блискучу і світлу стіну. Він доторкнувся до стіни. Вона була холодною.
“Ось я і вдома, — подумав Олег. — У мене є дім — селище. А є дім, який називається космічний дослідницький корабель “Полюс”. Він мені тисячу разів снився, але снився зовсім не таким, яким є насправді. А я тут був. Я тут навіть народився. Десь в темній глибині корабля є кімната, де я народився”.
— Ти де? — запитав Дік.
Олег озирнувся. Силует Діка затулив отвір люка.
— Йди сюди, — покликав Олег. — Тут нікого немає.
— Якби був би, давно б замерз. — Голос Діка полетів коридором.
Олег протягнув Дікові факел, щоби він запалив свій, потім зачекав, поки Дік пропустив Мар’яну і запалив її факел.
З трьома факелами відразу стало світліше, тільки дуже холодно. Значно холодніше, аніж назовні, бо там було живе повітря, а тут — мертве. Коридор закінчувався дверцятами, але Олег вже знав, як їх відчинити. В діях Олега з’явилася впевненість, ще не справжня впевненість, але більша єдність з кораблем, ніж в інших, яким корабель видавався страшною печерою, і якби не голод, вони б залюбки залишилися назовні. Якби Томас дійшов з ними до корабля, все було б інакше. Олег не міг взяти на себе роль провідника і тлумача таємниць, але краще Олег, аніж ніхто.
За дверцятами була округла зала. Такої вони ще ніколи не бачили. В ній могло поміститися ціле селище. Навіть під світлом трьох факелів її стеля зникала у темряві.
— Ангар, — сказав Олег, повторюючи завчені слова Старого. — Тут посадочні катери та інші засоби. Але енергетичний вузол вийшов з ладу після катастрофи. Це відіграло фатальну роль.
— І змусило команду корабля і пасажирів йти в гори пішки, — додала Мар’яна.
Старий на уроках вимагав їх вивчати напам’ять історію селища, початок цієї історії, щоби не забувалась. “Якщо у людей немає паперу, вони вчать історію напам’ять, — казав він. — Без історії люди перестають бути людьми”.
— З величезними втратами... — продовжив Дік, але не доказав, замовк: тут не можна було говорити голосно.
Перед ними, закриваючи шлях, лежав циліндр завдовжки десять метрів.
— Це той катер, — сказав Олег, — який вони витягли з ангара на руках, але не встигли ним скористатися, треба було рушати.
— Як зимно. — Мар’яна пританцьовувала на місці.
— Він у собі тримає холод із зими, — сказав Дік. — Куди далі?
Дік визнав Олега лідером.
— Тут повинні бути відчинені двері, — сказав Олег, — які ведуть у відсік двигунів. Тільки нам туди не можна. Ми повинні знайти сходи нагору.
— Як ти все добре вивчив, — ледь посміхнулася Мар’яна.
Вони знову пішли уздовж стіни.
— Тут повинно бути багато речей, — сказав Дік. — Але як ми їх понесемо до селища?
— А раптом ті, хто тут загинув, ходять? — спитала Мар’яна.
— Припини! — сказав Дік.
— Справді. — Олег зупинився.
— Що? Що ти побачив?
— Я придумав! Якщо загнути кінці драбини, то тоді її можна завантажити речами і тягнути за собою. Як на санках, які зробив Сергіїв.
— А я вже злякалася, що ти побачив мерця, — видихнула Мар’яна.
— Я також про це подумав, — признався Дік.
— Перші двері, — сказав Олег. — Туди нам не треба.
— Я зазирну, — запропонував Дік.
— Там точно є радіація, — сказав Олег. — Старий говорив.
— Нічого вона зі мною не зробить. Я сильний, — заперечив Дік.
— Радіація невидима, ти ж знаєш. Ти ж вчився. — Олег пішов далі, освітлюючи факелом стіну. Стіна була нерівною. У ній були ніші, відкриті панелі з кнопками та холодними блискучими екранами.
Томас був інженером. Томас розумів, що означають ці кнопки і яку силу вони в собі несуть.
— Скільки всього набудували, — сказав Дік, який ще не змирився з кораблем, — а розбилися.
— Зате вони перелетіли через небо, — заперечила Мар’яна.
— Ось ці двері, — сказав Олег. — Звідси ми потрапимо в житлові приміщення і в навігаційний відсік.
Як це завжди звучало: “навігаційний відсік”, “пульт керування”. Наче заклинання. І ось він зараз побачить навігаційний відсік.
— А ти пам’ятаєш номер своєї кімнати? — запитала Мар’яна.
— Каюти, — поправив її Олег. — Звичайно, пам’ятаю. Сорок чотири.