Селище
Шрифт:
Поступово розвиднювалося. Хмари були прозорі, як туман, і крізь них світило сонце, холодне, яскраве, — такого вони теж ще не бачили. Але вони не дивилися на сонце. Вони йшли, обходячи тріщини у кризі, виступи і карнизи. Дік вперто крокував вперед, обираючи дорогу, падаючи і зриваючись частіше за інших, але ні разу не поступившись першістю. І він першим вийшов на перевал, навіть не усвідомлюючи цього. Схил, по якому вони дряпалися, непомітно для очей вирівнявся і перетворився на плоскогір’я, а далі вони побачили попереду зубці хребтів. Хребет за хребтом, ланцюги засніжених гір виблискували під сонцем, а ще через годину внизу з’явилося провалля, посередині якого, величезний навіть звідси, з кілометрової висоти,
Вони стояли рядком. Троє обірваних, перемучених дикунів, арбалети на плечах, мішки із звірячих шкур за спинами, обірвані, обпечені морозами та снігами, чорні від голоду і втоми, три мікроскопічні фігурки у величезному порожньому безмовному світі — й дивилися на мертвий корабель, який шістнадцять років тому впав на цю планету, і ніколи вже не злетить у небо.
Потім вони почали спускатися вниз по крутому схилу, втримуючи рівновагу на непевному камінні, поспішаючи до корабля, хоча ноги вже відмовлялися йти.
І через годину вони вже були на дні провалля.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Шістнадцять років тому Олегу і Діку було менше двох років. Мар’яни ще не було на світі. І вони не пам’ятали, як опустився тут, у горах, дослідницький корабель “Полюс”. Їхні перші спогади були пов’язані з селищем, з лісом; повадки жвавих рудих грибів і хижих ліан вони взнали швидше, аніж почули від дорослих про зірки та інший світ. І ліс був значно зрозуміліший їм, аніж розповіді про ракети чи будинки, в яких можуть проживати до тисячі людей. Закони лісу, закони селища, яке з’явилося, щоб зберегти небагатьох людей, непристосованих до цього життя, які намагалися забути Землю, не пам’ятати нічого, і відродити тільки абстрактну надію на те, що колись їх знайдуть і все це закінчиться. Але скільки ще терпіти і чекати? Десять років? Десять років вже минуло. Сто років? Сто років означає, що знайдуть не тебе, а твого правнука, якщо у тебе буде правнук, і якщо він, як і все селище, зможе проіснувати стільки років. Надія, яка жила у дорослих, для другого покоління не існувала — вона б тільки заважала жити в лісі, але не передати дітям надію було неможливо, тому що навіть смерть для людини не така страшна, коли вона знає про продовження роду. Смерть стає остаточною тієї миті, коли з нею пропадаєш не тільки ти, але і все, що пов’язувало тебе з життям.
Тому і дорослі, і вчитель — усі, кожен як міг, намагалися виховати у дітей відчуття зв’язку із Землею, думку про те, що рано чи пізно відчуження закінчиться. А найбільш реальним ступенем зв’язку з іншим світом залишався корабель за перевалом. Він існував, до нього можна було дійти, якщо не цього тисячоденного безкінечного холодного року, то наступного, коли діти підростуть і зможуть дістатися до перевалу.
Дік, Олег і Мар’яна спускались вниз, до корабля, він ріс, був реальним і величезним, але залишався легендою, чашею Грааля, і ніхто з них не здивувався би, якби він від дотику зник, як примара. Вони поверталися до родинного дому своїх батьків, який лякав тим, що перейшов у це холодне провалля зі снів та легенд, з розповідей біля тьмяного каганця в хижці, коли за щілиною вікна, затягнутого риб’ячою шкірою, завиває снігова буря.
Існування корабля відродило сни та легенди, надавши їм нового змісту і пов’язавши нові картини, народжені уявою, а тому загадкові, до реальності цього гіганта. Подібного протиріччя дорослі не розуміли — адже для них за повістю про те, як відбулася катастрофа, як прийшов холод і темрява, за розповідями про порожні коридори, де поступово гасне світло і куди залітають ззовні сухі сніжинки, — за усім цим ховались зримі образи коридорів та ламп, мовчання допоміжних двигунів і тріскотіння вимірювачів радіації. Для слухачів — Олега та його ровесників — у розповіді зрозумілі були лише сніжинки, а коридори асоціювалися з чашею лісу або темною печерою — адже уява доповнюється тим, що можна побачити і почути.
Тепер було зрозуміло, як йшли звідси люди — тягнули дітей і поранених, поспішно хапали ті речі, які необхідні на перший час. У той момент ніхто ще не думав, що їм доведеться назавжди залишитися і померти у цьому холодному світі, — гігантські масштаби і міць людської цивілізації навіть тут вселяли неправдиву надію, що все, що трапилося, як би трагічно не виглядало, було тільки випадковим зривом, який буде виправлений напевно, як завжди виправляються випадковості.
Ось цей люк.
Йдучи геть, як розповідав Старий, вони закрили його, а аварійну драбину, по якій сходили на сніг, віднесли убік, під скелю. Це місце було позначене на карті, але шукати драбину не довелося — сніг підтанув, і вона лежала нерухомо, синя фарба де-не-де облізла, а коли Дік підняв її, то відбиток драбини залишився візерунком на снігу.
Дік постукав нігтем по перекладині.
— Легка, — сказав він. — Треба буде забрати з собою в селище.
Ніхто не відповів йому, Мар'яна з Олегом стояли віддалік і, піднявши очі, роздивлялися випуклий низ корабля. Корабель здавався зовсім справним, хоч зараз лети далі. І Олег навіть уявив собі, як він злітає над проваллям, піднімається все швидше до синього неба, стає чорною цяткою, крапочкою — і розчиняється у синяві...
Втоми не було. Тіло стало легким і слухняним, а нетерплячка якнайшвидше заглянути усередину чудовиська змішувалася зі страхом назавжди зникнути в замкненій сфері корабля.
Олег перевів погляд на аварійний люк. Скільки разів Старий повторював Олегові: “Аварійний люк не зачинений, розумієш, ми його тільки прикрили. Ти піднімаєшся до нього по драбині і одразу ж заміряєш рівень радіації. Її не повинно бути, шістнадцять років минуло, але обов’язково перевір. Тоді радіація була однією з причин, чому нам довелося так поспішно відходити, мороз і радіація. Сорок градусів морозу, системи опалення не функціонують і радіаційний фон — залишитися було неможливо”.
Дік обходив корабель, витягуючи зі снігу ящики та банки, — багато речей витягли з корабля, але їх довелося залишити.
— Ну що, — спитав Олег, — підемо туди?
— Підемо, — підтвердив Дік, підняв драбину і приставив її до люка. Потім сам піднявся по ній, засунув у щілину ніж Томаса і натиснув. Ніж зламався.
— Може, люк зачинився? — спитала Мар’яна знизу.
— Зовсім ножів не залишилося, — сказав Дік.
— Старий казав, що люк відчинений, — зауважив Олег.
— Старий все забув, — заперечив Дік. — Не можна вірити старим.
— Не виходить? — спитала Мар’яна.
Хмари затягнули сонце і відразу стало темніше, звичніше.
— Зачекай, — сказав Олег. — Чому ми тягнемо люк на себе, чому штовхаємо, як вдома? А якщо двері в кораблі відчинялися інакше?
— Спускайся, чого вже там? — сказав Дік. — Я камінь принесу.
— Каменюкою не подолаєш, — заперечив Олег.
Дверцята трохи входили в стінку корабля, вони ховалися під металом. А якщо спробувати штовхнути її вбік? Так не буває, бо якщо корабель летить, краще, щоби двері випадково самі не відчинилися. Олег сказав Дікові: