Селище

Буличов Кір

— Можливо, — припустив Олег, — ми з Сергіївим про це думали — двоє чи троє людей залишаться на кораблі зимувати.

— Це виключено, — відрізала матір. — Я ніколи цього не дозволю.

— За умови, що там буде тепло і світло.

— Температура на перевалі взимку опускається до шістдесяти градусів морозу, — попередив Старий. — Не тіш себе пустопорожніми мріями. Я конкретний у своїх запитах. Пачка паперу, ось і все.

— Якби хоч якийсь транспорт, — зітхнув Олег, наливаючи сироп у кашу. — Хоч би якийсь маленький літачок.

—

Ми змушені пройти важким шляхом, який людство вже подолало, — відповів серйозно Старий. — Спочатку придумаємо колесо.

— Колесо нам майже ні до чого, — відповів Олег. — У лісі немає доріг. Ось було би два селища...

— Колесо вже придумали, і в нас є віз, — сказав Старий. — Тепер слід подумати над паровою машиною.

— Ми з Сергіївим зробимо котел, — похвалився Олег. — Ми вже придумали. З клею.

— Після парового котла ми зробимо... повітряну кулю, — всміхнувся Старий.

— Я думав про повітряну кулю, — сказав Олег. — Я багато думав про неї. Чому б нам не полетіти на повітряній кулі?

— В тобі говорить людина, яка ніколи не робила повітряної кулі, — сказав Старий. — Для того, аби підняти у повітря бодай одну людину, куля повинна бути величезною.

— А наскільки величезною?

— Метрів тридцять заввишки. Все можна підрахувати. І ще одне — куля наповнюється гелієм чи воднем. Де ти їх візьмеш?

— Ви ж самі розповідали, що брати Монгол...

— Монголф’є.

— Брати Монголф’є піднімалися на кулі, заповненій гарячим повітрям.

Олег підійшов до пічки і підкинув поліно. Воно відразу загорілося гарячим голубим полум’ям. Вогники затанцювали на обличчях.

— У них був спеціальний пальник. І паливо.

— Яке? — поцікавився Олег.

— У всякому випадку, не дрова.

— Я приляжу. Допоможи мені, Олеже, — попросила мати.

Старий підійшов до матері першим. Він уклав її у ліжко.

— З паливом щось можна придумати, — сказав Олег, дивлячись на полум’я. — І пальник ми зробимо.

— Ти серйозно це говориш?

— Абсолютно серйозно, — сказав Олег. — Якщо піднятися до перевалу на повітряній кулі, це буде величезна економія часу і сили. Хоч би піднятися. А може, і спуститися. Чи зробити дві кулі, три. Одна для людей, друга вантажна.

— Облиш цю маячню! — злякалася мати. — Ще полетиш і розіб’єшся.

— Не бійся, Ірино, — відповів Старий. — Це тільки мрія.

— Зробимо, — наполягав Олег.

Він повернувся і швидко вийшов з хатинки.

— Вдягнися! — крикнула навздогін мати.

Але він не чув.

Надворі було холодно. Пішов дрібний сніг, мокрий, круп’яний. Крупинки збивали калюжі і котилися по слизькій землі. Зірвався вітер, північний, з гір.

Було темно, тільки тьмяно, через крупу, світив, погойдуючись, ліхтар біля воріт. Його світло падало на панцир кози, яка бовваніла біля частоколу, чекала кавалера.

Олег перестрибнув калюжу і навскоси через дорогу підбіг до будинку Сергіїва. Крізь вікно, затягнуте мустанговою плівкою, пробивалося слабке світло каганця.

Олег постукав і відразу ж зайшов, зачинивши за собою двері, щоби не випускати тепло.

— Сергіїв, вибач, — сказав Олег з порога, — у мене ідея.

Господар сидів за столом і пив чай — окріп із сушеною травою.

Навпроти нього сиділа Лінда Хінд, вдова Томаса. Мар’яна в торці стола чаклувала в напівтемряві, порозкладавши мисочки із сушеним зіллям.

— Сідай, — сказав Сергіїв.

Лінда привіталася також, хоча вони вже бачилися сьогодні разів п’ять. До того ж Лінда приносила Сергіїву поїсти в майстерню. Останнім часом вона частенько гостювала тут і ніхто цьому не дивувався. Всі гадали, що вона переїде до Сергіїва жити. Мати Олега навіть говорила, швидше би, чого вони чекають, — Лінді вкрай важко без чоловіка, двоє дітей — вона ж бо знала, що таке жіноча самотність.

— Я вирішив зробити повітряну кулю, — зронив Олег.

— Навіщо? — запитав Сергіїв.

Вій був найсильнішим та надійним чоловіком у селищі, ніби ватажком цієї маленької людської зграї. У нього лише бракувало двох пальців на правій руці. З Мар’яною у них були подібні тільки очі — в обох сірі, світлі, з довгими, густими віями. Але обличчя Сергіїва було квадратним, важким і, напевно, негарним, якщо подивитися на нього чужими очима. Проте на обличчі був спокій, і йому можна було вірити. Раніше кумиром для Олега був Старий, який все знав, який був Учителем. Але після повернення з гір Олег все більше прив’язувався до Сергіїва. Той був не тільки вчителем, він був майстром, і в них з Олегом була спільна справа.

— Ми зробимо велику повітряну кулю, — промовив Олег. — І на ній полетимо до корабля. Розумієш?

— Ти все ж таки присядь. Мар’янко, приготуй гостеві чай.

— Я вже напився, — сказав Олег, але присів.

Лінда звелася і промовила, що їй час йти, бо діти бояться і не сплять.

Олегу завжди видавалося, що Лінда холодна до нього, оскільки саме через нього загинув у горах її чоловік. І вона не може йому цього пробачити. Олегові хотілося підійти до неї і сказати, що він не винен, він нічого не пам’ятає, бо його вкусила снігова блоха. Але Олег так і не наважився підійти до Лінди, яка за одну ніч посивіла, коли дізналася, що Томас загинув.

Сергіїв провів поглядом Лінду, і Мар’яна теж подивилася услід жінці.

Олег вирішив, що дівчина не хоче, щоб на місці її матері, яка загинула дуже давно, тут мешкала Лінда, хоча всі знають, що Лінда тиха і добра.

— Продовжуй, — перервав думки Олега Сергіїв.

— Якщо зробити велику повітряну кулю і дочекатися доброго вітру, можна піднятися на ній в гори, навіть долетіти до “Полюса”. Уявляєш, яка це економія?

— Цікаво, — сказав Сергіїв, який ніколи не сперечався, поки сам для себе не вирішить проблему. — Велика повітряна куля, і якщо дочекатися зворотнього вітру, то на ній можна повернутися назад.