Селище

Буличов Кір

— І за літо злітати на корабель зо п’ять разів. Розумієш, п’ять разів.

Сергіїв уривчасто розсміявся, ніби зайшовся кашлем.

— Саме п`ять?

— Саме, — Олегу здалося, що він знайшов спільника, і якщо це так, то вважай — куля знялася у небо.

— Можна, я думатиму вголос? — запитав Сергіїв.

“Не треба, — хотів відповісти Олег. Зараз все пропаде. Сергіїв — не Старий, який міркує поверхово. Сергіїв зараз знайде справді слабкі місця”.

— Якщо б ми зробили кулю, — почав Сергіїв, — і вона би полетіла — це було би добре. Але, по-перше, куля некерована. Припустимо, ми піднімаємося в повітря, вітер попутний, і ми летимо до гір. Потім вітер міняється і нас

несе до снігових хребтів, де ніхто з нас не бував. Ми розбиваємося і гинемо. Чи опускаємося і не знаходимо дороги назад. Як ми накажемо вітру занести нас у потрібну долину?

Олег подивився на Мар’яну. Вона підсунула до нього чашку з чаєм. Мар’яна була за нього. Олег раптом відчув себе, як на екзамені. Минулого року Старий влаштував їм — йому, Мар’яні і Діку — екзамени, бо вони стали дорослими і закінчували школу. Це були урочисті екзамени, усі мешканці селища, навіть маленькі діти, зібралися разом поруч зі стовпами, де були позначені дні, місяці та роки. Старий та інші члени комісії — Вайткус і тітка Луїза задавали питання. Олегові чомусь дісталися складніші запитання, аніж Мар’яні та Дікові. Він був трохи ображений на Старого за таку несправедливість, і тільки згодом зрозумів, що саме в цьому і була справедливість — Старий приготував кожному ті запитання, на які той міг відповісти. Тоді в Олега було таке відчуття, як і зараз. Він весь внутрішньо зібрався, наче був на полюванні, коли на тебе нападає шакал, і всі думки ясні і точні.

— Якщо вітер раптово зміниться, — відповів Олег швидко, — то в кулі потрібно зробити такий пристрій, щоб вона відразу змогла приземлитися. І вона не зможе відлетіти далеко в інший бік. А ми далі підемо пішки або чекатимемо попутного вітру.

— Розумно, — кивнув Сергіїв, — за умови, що опускатися будемо на рівному місці, а не над скелями.

— Нам би тільки перелетіти хребет, а далі скель немає, — сказав Олег. — Там рівнина.

— А ти візьмеш мене з собою? — запитала Мар’яна, втупившись в Олега. Вона завжди так дивилася в очі людини, з якою говорила, і тому багато хто почувався незручно. Як правило, люди не дивляться в очі, коли говорять з тобою.

— Не знаю, — відповів Олег.

— Інший бік проблеми, — сказав Сергіїв, — полягає в тому, як зробити кулю. Я поки що не знаю, як її зробити.

— Я також не знаю. Але придумаю.

Вона повинна бути великою. Де ми знайдемо таку тканину?

— А якщо зв’язати докупи багато міхурів мустангів? — припустила Мар’яна. — Буде гроно повітряних кульок.

— Ні, — заперечив Сергіїв, — кульки залишаться лежати на землі. Адже мустанг наповнює їх гарячим повітрям зі свого тіла, тому вони його піднімають.

— Правильно, — погодився Олег. — Отже, ми візьмемо багато мустангових міхурів і зшиємо одну велику кулю.

— Нитками?

— Клеєм, — поправив Олег. — У нас є Чистоплюй.

— Добре, — погодився Сергіїв, — приймемо цю попередню версію. Але як ти підвісиш до кулі гондолу?

— Кого? — не зрозумів Олег, який ніколи не чув цього слова.

— Люльку, кошик, в якому сидітимуть люди.

— А як це робили на Землі? — спитав Олег. — Напевно, її можна пришити під кулею. Адже там знизу має бути отвір, у який потраплятиме тепле повітря.

— Ні, — згадав Сергіїв. — Як зараз бачу малюнок у романі Жуля Верна — її накривали сіткою, а до сітки підвішували кошик.

— Ну, сітку ми зробимо,— сказав Олег.

— А як нагріватимемо повітря?

— Як брати Монголф’є, — сказав Олег, відчуваючи, що перемагає. — Зробимо пальник... ну хіба не придумаємо?

— Може і придумаємо, — усміхнувся Сергіїв.

Раптом замекала коза біля воріт — щось сталося. Тихо замекала. Якби загрожувала справжня небезпека, коза би мекала втричі голосніше. Тому ніхто не стривожився. Але перевірити необхідно. Сергіїв очікував реакції Олега. Той сказав:

— Я подивлюся.

— Добре, — сказав Сергіїв, — я сьогодні втомився. А про кулю завтра разом подумаємо.

Олег попрощався і попрямував до воріт. Мар’яна пішла слідом.

— Ти добре придумав, — сказала вона.

Вони обійшли калюжу. Небо ледь-ледь світилося, і тому очі швидко звикли до темряви. Вікна хатин були жовтими — повсюди горіли каганці. Ніхто не вийшов, хоча коза продовжувала мекати. Всі знали, що небезпеки немає.

Мар’яна підковзнулася і взяла Олега за руку. У неї були жорсткі пальці. Олег подивився на її профіль — у неї був точений ніс і повні губи. Олег подумав — чи гарна вона? Мати каже, що Мар’яна — гидке каченя, якому не судилося стати лебедем. Довічний підліток. Мама вважає, що в Ліз є жіночі чари. Може, вона так говорить, бо Ліз зовсім не подобається Олегові, а Мар’яна подобається. Він не міг пояснити, чому йому вона подобається — він відчував це тільки в негативному сенсі. Наприклад, коли Мар’яна йшла до лісу з Діком. Напевно, хоча він не зміг би сформулювати цю думку, це була не ревність, а швидше заздрість до Діка. Тому що Дік був вищий на зріст, сміливіший, сильніший. Він був чудовим мисливцем. Олег заздрив умінню Діка стріляти з арбалета і кидати ніж, його таланту вистежити і убити звіра, навіть дуже сильного, його холодній нерозсудливості і, найголовніше, абсолютній байдужості до досягнень і мрій Олега. Олегові досягнення для Діка були недосяжні, він і не намагався розібратися і довідниках зі зв’язку чи в логарифмах. А це було несправедливо і образливо. Від цього цінність знань і вмінь Олега знижувалась, і йому доводилося вмовляти себе, що колись він доведе Дікові свою перевагу у знаннях та мудрості. Але насправді йому хотілося довести перевагу у поєдинку з шакалом.

Інколи Олег починав скучати за Мар’яною, йому хотілося почути її голос або зустріти сірий наполегливий погляд. Але в останні місяці вони майже не бували разом, бо Олег був дуже заклопотаний і втомлювався за короткий день. Всі в селищі завжди були заклопотані, навіть діти, і дуже втомлювалися, окрім сліпої Христини і Ліз, яка не любила працювати. Олег мусив зрозуміти все, що було написано про зв’язок у книжках, які він приніс з корабля. Він повинен повернутися туди і повідомити Землі, що вони тут.

Коза бігала біля частоколу і меканням намагалася відлякати шакала, який сидів по той бік загорожі. Самотній шакал тільки облизувався, не наважуючись напасти на козу, яка була вдвічі більша і сильніша. Коза тупцювала на місці і лякала шакала. Це був даремний поєдинок.

— Замовкни, — наказав Олег козі, — йди спати.

Мар’яна відігнала козу і замкнула у стайні. А Олег підняв камінь з купи, яка спеціально лежала біля огорожі для відлякування звірів, і запустив у шакала. Шакал зрозумів, що робити йому тут більше нічого, і побіг до лісу.

Було дуже тихо. Сніг сипав ліниво і безмовно. Олег змерз.

— Добраніч, — сказав він Мар’яні, яка зачиняла стайню. — Бо я змерзну.

— Добраніч, — відказала Мар’яна. Голос дівчини був сумний, але Олег не прислуховувався до інтонацій. Ковзаючи болотом, він побіг до своєї хатини винаходити повітроплавання.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Повітряна куля стала яблуком розбрату в селищі. Ідея здавалася химерною і нездійсненною. Вона вимагала, щоб всі мешканці селища жертвували своїм часом, необхідним для щоденних турбот, заради хлопчачої вигадки,