Селище
Шрифт:
Дорослих у селищі залишилося зовсім мало, і деякі з них були зовсім слабкі. Дуже подався Старий, ледве трималася тітка Луїза, а сліпа Христина сама про себе говорила, що вона довго не протягне. Матір Олега замучив радикуліт, і вона більшу частину дня лежала в ліжку. Тому в полі працювали, в основному, Вайткус з Ліндою і Еглі, а Сергіїв займався майстернею. І звичайно, все більше справ лягало на молодих. Полювання у ці дні повністю було на плечах Діка, який завжди брав з собою Казика, а інколи Пятраса Вайткуса. Їх вже важко було називати хлопчиками — це були підлітки, умілі, спритні та швидкі. До школи вони вже не ходили, бо Старий не міг їм чимось допомогти. Його минуле для них було майбутнім,
Олег краще за всіх розумів, що його дітище — корабель ненадійний. Він уже навчився відчувати кулю і знав, як вона під легким подувом вітру може летіти будь-куди.
У другий свій політ Олег взяв Казика. Це було справедливо. Казик добровільно займався усім, що було пов’язано з кулею. Він невтомно тягав дрова для кулі і витискав пресом масло для них. Він ходив полювати на мустангів, бо потрібно було лагодити кулю.
Олег помітив, щоправда, не одразу, як проявляється людський егоїзм стосовно кулі. Напевно, люди й не помічали власного егоїзму, тільки збоку ти бачиш чужі помилки. Ті, хто хотіли полетіти на кулі до Львова, чесно допомагали її запускати, тримали канати, ховали її під дах, коли політ закінчувався. Але після того, як вони піднялися у повітря, їхній інтерес до кулі зникав. Більшість з тих, хто літали з Олегом, політ розчарував. Був момент страху, коли куля піднімалася, потім виникав інтерес — побачити ліс і селище зверху. Ось і все. Так було з Ліндою і Ліз, яка тричі пропускала свою чергу, оскільки дуже боялася, але все ж залізла в корзину, а коли куля піднімалася, верещала від страху так, що діти, які дивилися знизу, ледь не вмирали зі сміху. Вайткус, піднявшись у повітря, уважно обдивився довкола, а потім сказав, що треба сходити до болота, бо побачив там у хащах яблуневі зарості. Старий мовчав, коли вони були нагорі. Хвилин двадцять мовчав, потім сказав: “Дякую, можна спускатися”. Еглі дивилася на селище, потім витерла очі, може, від вітру, може, щось в око потрапило. І сказала: “Здуріти можна, яка убогість!”
Мати летіти відмовилася, і це було добре. Але щоразу, коли Олег готувався до наступного польоту, юна виходила на майданчик і обов’язково перевіряла, чи добре тримає канат.
Казик з Фуміко канат продовжили, ще метрів на двадцять. Довше не вийшло. Він виявився таким важким, що тягнув кулю донизу, і хотів відірватися. Дік піднявся одним з останніх. Він декілька днів після польоту уникав Олега, бо вважав себе винним у можливій першій катастрофі кулі. Олег сам запитав його, чи хоче він полетіти, і Дік погодився.
Того дня накрапав дощик, і краплі зривалися з кулі, тому було погано видно. Олег відчував, що Дік трохи сторопів — він був у чужій обстановці і розгубився. Олег пам’ятав, яким був Дік на “Полюсі”. Він так і простояв увесь політ, тримаючись за канати зі свого боку кошика, не наважуючись і кроку ступити. Дік взяв з собою в політ арбалет, і навіть запхав за пояс бластер, все це було зайве, але Олег зробив вигляд, що не помітив.
Несподівано Дік сказав:
— Влітку треба буде дійти до великого степу. Я думаю, він починається ось там.
І він показав пальцем на південь, де ліс зливався з хмарами.
— Там має бути багато оленів, — сказав Дік.
І Олег зрозумів, що Дік ніяк не може покинути землю.
Але він помилявся. Дік почувався невпевнено у надто легкому, майже прозорому, плетеному кошику. Але основна проблема була в іншому: він уперше заздрив Олегові.
Поки Олег займався хоч і потрібними для селища, але не дуже потрібними з точки зору Діка справами, йому було байдуже. У нього був свій ліс і свої перемоги. І тільки тепер, дивлячись на ліс, де поміж гілок скрадаються шакали, як повзе стовбуром ногаста змія, як здуваються від весняних соків стовбури сріблястих сосонок, — бачачи те, чого не міг бачити не такий тренований зір Олега, Дік відчув додаткову силу і свободу, яку дає володіння кулею. У нього прокинулося гостре бажання летіти в повітрі до нових лісів, наздоганяти зграї звірів, опускатися на ніч біля таємничих річок...
Олег здивовано побачив, як Дік виймає бластер.
— Ти чого? — здивувався він.
— Тихо, — прошепотів Дік.
Зелений тонкий промінь простягнувся до дерев біля болота — німих і нерухомих. І відразу ж там, внизу і далеко, виник рух: великий звір зайшовся у конвульсіях у хащах і вивалився на галявину.
— Я такого ще не бачив, — сказав Дік, ховаючи бластер. — Давай спускатися. Хочу подивитися, кого я вбив.
З Мар’яною Олег піднімався у тиху й теплу погоду.
— Тут гарно, — сказала Мар’яна. — Не хочеться спускатися, правда?
Олег дивився на неї. Він був щедрим господарем, який показує гостям свої маєтності. А оскільки як він знав своє господарство і був впевнений у ньому, то компліменти сприймав як належне. Йому було приємно, що саме Мар’яна змогла оцінити красу польоту.
— І тихо, — додала Мар’яна.
— Дякую, — сказав Олег.
— Чому? — Мар’яна повернулася до нього і уважно подивилася, наче бачила його вперше. — Чому дякую?
Олег простягнув руку і торкнувся її пальців, які лежали на краю кошика. Кошик ледь хитнувся, але Мар’яна не злякалася.
— Ти сама все розумієш, — сказав Олег.
Мар’яна забрала руку від краю кошика і вклала пальці в руку Олега.
Це було так природньо, і його долоня вже чекала цього дотику. Кошик знову хитнувся, і Мар’яна зробила крок вперед, щоби не втратити рівновагу. Вони опинилися зовсім поруч, і Олег поцілував її в щічку. Він хотів поцілувати її в губи, але промахнувся і поцілував у щоку біля кутика губ. І Мар’яна притулилася до нього і завмерла, як звірятко. І вже не було нічого — ані неба, ані кулі — вони летіли там, де не було нікого, окрім них, там було так добре і зрозуміло.
— Гей! — закричав знизу Казик. — Ви куди зникли?
Мар’яна звела голову — вона була на голову нижча за Олега —
і посміхнулася.
— Що? — не зрозумів Олег.
— Давай підніматися сюди щодня, — сказала вона. І засміялася.
— Давай. — Олег теж засміявся. — Вранці підніматимемось, а ввечері спускатимемось.
— От тільки Казика шкода. Може, будемо брати його з собою?
— Ні, — сказав Олег тихо, і раптом злякався, що на землі їх почують. — Ми нікого не візьмемо з собою.
— Гей! — кричав Казик. — Спускайтесь! Гроза йде!
У Казика було дивне відчуття природи — як у звіра. Він ніколи не помилявся. І якщо він відчував, що наближається гроза, отже, треба ховатися.
Олег повільно прикрутив вогник пальника.
І поки куля охолоджувалася і опускалася вниз, він не відпускав руки Мар’яни.
Вони встигли опуститися в останню мить — сильний подув вітру смикав кулю так, що аж канат затріщав. Внизу, окрім Казика нікого не було: після третього польоту вирішили, що тягнути кулю за канат не потрібно — куди ж вона дінеться? Але цього разу затримка ледь не закінчилася бідою, бо куля під подувами вітру опустилася не на місце старту, а на всю довжину мотузки вбік, ледве не зачепивши крайній будиночок. І вже під дощем, борючись з бурею, вони стрибали по оболонці, щоб швидше вийшло повітря і можна було відіпхати кулю під навіс. На допомогу прибіг Дік, потім Сергіїв. Усі змокли, втомилися, сварили Олега, що забарився зі спуском.