Селище
Шрифт:
Напевно, хтось і здогадувався про думки Олега, але вголос не казав.
Тільки Старий сказав. Вранці, коли мала піднятися куля.
Відчуваєш себе Наполеоном? — запитав Старий.
— Чому? — здивувався Олег. — Ніколи не бачив Наполеона. Навіть на картинці. І не знаю, що він зробив.
— Знаєш, — заперечив Старий, милуючись Олегом.
Олег підріс за зиму, плечі стали ширшими, волосся потемніло, але зберегло легку пишність. Хотілося запустити п’ятірню і покуйовдити.
Обличчя змінилося, втратило хлопчачу лагідність. Це було розумне обличчя. Можливо, недостатньо сильне, але в
— Ну добре, знаю, — усміхнувся Олег. — Завоював пів-Європи.
Він одягнув чоботи і перевірив, чи надійно вони прилягають до
штанів. Вайткус казав, що там, нагорі, буде холодно. Як в горах.
— Хіба цього недостатньо? — запитав Старий.
Прибігли близнюки, вихованці Старого, істоти безтурботні, схильні до вибухів сміху і необдуманих бешкетів. Вони, як і все селище, відчували, що сьогодні особливий, урочистий день, справжнє свято. І Олег, звичайний собі Олег, який живе за стінкою і у якого зла мати, сьогодні полетить в небо.
— Все це надто просто, — сказав Олег. — Наче математична формула. Олександр Македонський завоював півсвіту. Наполеон завоював половину Європи. Гітлер намагався завоювати всю Європу. Юлій Цезар також завоював. Здається, Єгипет. Усіх цих людей немає. Для мене навіть понять за ними немає, змісту немає. Ви їх бачите інакше. Бачили їхні портрети, читали про них книги. Для вас вони унікальні особи, а як для мене — звичайні. Я навіть Європи не бачив.
— Ну, звичайними їх назвати не можна, — заперечив Старий. — Саме незвичність і притягує до них людську пам’ять. Добра чи зла, але незвичайність.
— Для вас — так. Ви за ними могли вимірювати свій рівень існування. Я так не можу. Коли мені було років дванадцять, мене раптом почала мучити ця проблема. Що таке “завоював”? І я спитав у школі: а чи був другий Наполеон, який завоював не пів-Європи, а четверту частину? І ти відповів мені, що різниця між завойовниками — тільки у тривалості їхніх успіхів. Не було жодного, який би досяг своєї кінцевої мети.
— Пам’ятаю, — сказав Старий. — І ще я сказав, що ті, хто зазнали поразки на початку свого шляху, нам невідомі, бо у кожній війні є той, хто програв. І кожного Наполеона чекає його Ватерлоо лише тоді, коли він не загине раніше. Я пам’ятаю.
— Ну ось, — підтвердив Олег, підстрибуючи на місці, щоб перевірити, чи добре на ньому сидить одяг. Потім він взяв флягу з солодкою водою і повісив через плече. — Я й кажу. Завойовування — звичайна справа загарбників. І всі вони однакові. Але це чуже і незрозуміле заняття. Як і торгівля. Для мене незвичайний той, хто робить щось вперше.
— Ти маєш рацію, — погодився Старий. — Та я назвав тебе Наполеоном не тому, що хотів порівняти тебе із завойовником. Аналогія була в іншому. Все селище повилазило на двір, бо ти сьогодні запускаєш свою кулю.
— Ну, не я один.
— Сьогодні усі ми виконуємо твою волю, ти розумієш це, чи ні? І я уявив собі таку картину... Я сам цього не бачив, але, на відміну від тебе, можу уявити... Ранок. Десь в Австрії або в Пруссії, на початку дев’ятнадцятого століття. Наполеон провів ніч в невеличкому, пропахлому ваніллю, чистенькому готелі. Він прокидаються від шуму за вікном і ще спросоння підходить до вікна і відчиняє його. Уся дорога і площа містечка заповнені візками, фургонами маркінтанток, гарматними запрягами. Йдуть люди, іржуть коні — стовпотворіння. І раптом Наполеон розуміє, що у цьому загальному русі є незвичність — він чимось спричинений, з чогось росте, набирає сили... І ці солдати чекають сніданку біля похідної кухні не тому, що люблять снідати саме таким способом, і ці гармати виїжджають на площу зовсім не тому, що гарматникам немає більше що робити, — весь цей рух, усе це збіговисько життів і доль відбувається за волею
його, Наполеона, у якого цілу ніч болів зуб і якому раптом хочеться закричати у відчинене вікно: “Швидше повертайтеся додому!”
— І він закричав? — запитав Олег.
— У тобі виробляється обов’язкова риса великої людини... — Старий був незадоволений. — Ти втрачаєш почуття гумору.
До хатки зазирнув Казик. Його тонка гнучка фігура була напружена. Він ніяк не міг змиритися з тим, що не полетить сьогодні на кулі. Але розумів, що найголовніше, аби куля полетіла — навіть без нього. Бо якщо вона полетить сьогодні, то Казика обов’язково візьмуть наступного разу.
— Я йду, — сказав Олег. Він був готовий.
Вони з Казиком вийшли з дому. За ними Старий. Він важко спирався на палицю. Палиця була нова, сумирна. Минулорічну палицю, гарну, сріблястого кольору, йому восени зрізав Дік на шиплячій галявині. Але коли прийшла весна, палиця одного чудового дня пустила гострі липкі паростки, і спробувала втекти з хатки, поки Старий проводив урок. За палицею ганявся весь клас, а коли упіймали, то відпустили на волю. Палиця долізла до частоколу. Там пустила коріння і перетворилася на розкішний кущ. Старий якось почув, як хлопчаки збиралися рибалити і домовлялися зустрітися біля “палиці”, та й здогадався, що вони мали на увазі.
Уже з галявини Олег озирнувся і подивився на Старого, котрий повільно шкутильгав до нього. Йому раптом стало його шкода. Старий вже скоро помре. Він став гірше ходити, часто хворіє, навіть у школі йому нелегко проводити уроки. Він усе забуває. Добре, що діти виросли і скоро вже полетять на Землю. Старий багато зробив. Якби не його школа, ніхто не зміг би навчити дітей всім наукам.
На полі, за сараями, потворним пагорбом лежала повітряна куля. Пальник шипів і наганяв гаряче повітря усередину кулі. Але працював він на чверть потужності. Сергіїв, який командував кулею, не хотів ризикувати.
Куля була схожа на великого гірського слона — безформне громаддя плоті, що ледве рухається уві сні. Ще на світанку куля була звичайним великим шматком ганчірки, окремо сіткою, окремо кошиком. Усе змінилося. Куля оживала.
Коза з козенятами сторожко завмерли віддалік.
Коли підійшов Олег, Сергіїв, що стояв біля кошика, запитав:
— Додамо полум’я?
Він звертався до Олега, як до рівні. Він теж визнавав, що куля — власність Олега, як дзеркальце — власність Мар’яни. Але це не означало, що дзеркальце не належить всім. Бо ж не могла Мар’яна відмовити, якщо знадобиться дзеркальце?