Шалене танго: істеричний роман
Шрифт:
Проте з кожною хвилиною Ципріян виглядав усе стривоженішим і, нарешті, за шістнадцять кілометрів до Августова зупинив машину.
— Мабуть, я закурю.
— Ти ж кинув! — озвалася Ядзя, підозріливо глянувши на нього. Йому вочевидь щось муляло. Як упертий шматочок огірка, приклеєний до стравоходу: ані перетравити, ані виригати.
І гарний настрій чорти вхопили, бо Ядзя була влаштована так, що коли чоловік тільки підвищував на неї голос, вона негайно казилася і, перш ніж винуватець устигав щось утямити, вона в бойовому обладунку кидалася на нього зі списом.
— Ти мені не фиркай, добре? Не фиркай, бо як я тобі зараз фиркну, то в тебе порцеляновий лак із твоїх
Ципріян був добряче спантеличений. Його аж тіпало від обурення. Прекрасно! Вони ще навіть не цілувалися, а вона йому вже сцени влаштовує!
— Жінки просто такі вже є, — пояснив йому Густав і додав, утішаючи: «Звикнеш!».
Але Ципріян не хотів звикати, бо єдине, що він ненавидів, були істерички. З такими ніколи нічого не відомо. Начебто все чудово, гарно, приємно… Пестиш таку, стараєшся, вона стогне, звивається, ніби покроплена лимонним соком устриця. Відчуваєш, що от-от кінчить, і ти, нарешті, отримаєш нагороду за свою працьовитість, а вона раптом вибухає плачем так, що оргазм утікає тобі під самі яйця й хочеться зав’язати собі член вузлом.
Ципріян утомився від власних коників, а тут ще ця викомарюється, аж гей. Невідомо, що їй на думку спаде. Не виходить з тих кущів і не виходить… Може, образилася на смерть, і тепер повертається до Варшави пішки через ліс? Ще нападе на неї який-небудь збочений грибник, уб’є, не доведи Господи… а йому доведеться всиновити Гуця. О ні!
— Ядзя-а-а… бо мене лісові німфи зачарують!
— …
— Ядзька, повертайся, чорт забирай, бо я цюняти хочу, а машину не можна залишати!
— Повернулася моя русалка… на сказ хвора. — Ципріян ніжно повибирав з її волосся гілочки, коли Ядзя нарешті виринула з гущавини. — Чого ти так нервуєш? Господи, ну й характер у тебе…
— Паскудний, — підказав Гуцьо і, побачивши вираз маминого обличчя, швидко додав, виправдовуючись: «Ну, що? Ти ж сама завжди так кажеш».
— От бачиш. — Ципріян меланхолійно усміхнувся. — Чужі люди бувають нещирі, а свої завжди правду скажуть.
Ядзя засміялася й витягла з торбинки пачку легких дамських сигарет «Davidoff», які завжди носила із собою для подруг, котрі смалили. Ципріян витягнув одну, закурив, скривився й відразу переломив навпіл.
— Мушу тобі відразу сказати… — почав було він і зім’яв у спітнілих долонях наступну сигарету.
— То я погуляю. — Гуцьо, тямуща дитина, збагнувши, що заноситься на серйозну розмову, почав вилазити на невисоку сосонку.
Ядзя мовчки чекала. Простягнула йому свою наполовину спорожнілу пачку. Та-а-ак… от і настав момент, коли мужик заговорив. Спершу неможливо дочекатися, але коли нарешті до цього доходить, раптом усе перестає здаватися приємним. Коротко кажучи, Ядзя могла зараз дізнатися, що Ципріян:
а) має четверту дружину й разом з нею виховує трійнят, старших за нього на двадцять років;
б) це саме той серійний убивця англійських селян, якого розшукує Інтерпол;
в) мріє збільшити бюст до розмірів Памели Андерсон;
г) колишній ксьондз-розстрига.
Перш ніж вона встигла вибрати найприйнятніший для себе варіант, почула:
— Ми їдемо до мене додому.
— Я й не знала, що в тебе десь тут є вілла… що ж, гаразд, ти огидний буржуй, але це не причина так переживати.
— Ми їдемо до мого рідного дому, туди, де я народився й виріс… — Ципріян нервово потирав руки, аж пальці тріщали.
— Але… я думала, ти з Варшави,
— Я брехав. — Ципріян зітхнув і глянув Ядзі в очі. — Просто вигадав собі ефектну історію для медій кілька років тому. Зірка не може зрости у якійсь занюханій провінції, де єдиною розвагою було підглядати, як ксьондз ходить до нужника. Знаєш, що я зробив з першими заробленими бабками? Надіслав їх батькам, щоб зробили собі, нарешті, удома туалет. Усе дитинство в мене взимку мерзла дупа. А потім, коли до нас приходили однокласники, я постійно переживав, щоб їм бува, не захотілося відлити. Так стидався, розумієш? Хіба медіям потрібна така зірка? Довелося створити собі нову біографію… Але раптом я затужив за цим усім. Гадки не маю, чому. Так само, як не відаю, якого лиха везу туди тебе…
Ядзя дивилася на нього, і в ній зростало зворушення. Щось у її душі тенькнуло, бо й вона соромилася свого дитинства. Ядзя так раділа, коли переселилася до тітки. Аби бути подалі від постійних материних нарікань. І оселившись у цій омріяній, трішки більшій дірі, де був лише один кінотеатр, швидко почала нове життя. Настільки швидко, що не встигла навіть з мамою попрощатися… Тоді показували «Star 80», і їй вдалося пройти на сеанс зі старшою сестрою подруги.
— Ну, тоді мусимо їхати, — проказала тихо.
Усього кілька слів, але їх виявилося досить, щоб Ципріян знову згадав, яким був колись. Юнаком, котрий танцює потай від усіх десь на мазурському полі тютюну. У селі, звідки він був, не цінували митців і вільних художників, тож йому довелося ховатися зі своєю пристрастю. Місцеві мешканці цілими днями просиджували в крихітному скверику, що виконував роль інформаційного центру, й обговорювали сусідів. Усе це супроводжувалося цілковитою зневагою до іншого мислення, поглядів, сприйняттів. Жорстокий містечковий ритуал, якому віддавалися з особливим завзяттям, полягав у психологічному лінчуванні обраної жертви, а коли та, зацькована, здавалася, починалися пошуки наступної. Інколи до цього долучався ксьондз, що виголошував з амвона апокаліптичні перестороги. Нічого дивного, що коли сусіда доніс Ципріяновій матері про дивне замилування її сина до танцювальних лясів-вихилясів, ту охопив чорний розпач. Вона плакала, що хлопець укриє ганьбою цілу родину, і його старша сестра ніколи не вийде заміж. На жаль, її плач не зарадив, тому мати щодня шмагала свого сина різкою, щоб, не дай Боже, з нього не виріс педик чи ще якийсь «гомосекс». Проста жінка любила свою химерну дитину, і ще протягом кількох років шарпалася між материнськими почуттями й містечковими вимогами та нормами. Тут, у глухій провінції, танці вважалися чимсь ганебним і брудним. Віщували швидку появу Антихриста, в ім’я Отця й Сина…
Тому, отримавши атестат зрілості, Ципріян прихопив із собою трохи одягу, жменьку спогадів, та й подався до «прогнилої» столиці, щоб там кинутися просто в обійми сатани. Через декілька років він уже міг допомагати батькам фінансово, і з почуттям провини, регулярно надсилав їм гроші. Проте до рідного дому ніколи не навідувався. Навіть на татів похорон не приїхав. А мати, дивлячись по телевізору синові виступи, плакала від любові й гордощів. І про всяк випадок хрестилася.
Ципріянові траплялося не спати ночами, і тоді він перелякано думав, чи не мав батько рації, коли застерігав його від гулящого життя й несерйозного заняття. Доки тато був живий, то постійно повторював, що син повинен знайти собі порядну людську роботу, наприклад, працю на рибокомбінаті. І чимшвидше оженитися. Бо мужик без баби — сам, як баба.