Шалене танго: істеричний роман
Шрифт:
Усе частіше Ципріян боявся, що опиниться в злиднях, не маючи права на пенсію, наживе собі артрит і дегенеративні зміни в суглобах. Тому те, що він знову танцював і був популярним, стало для нього чимсь більшим, ніж поверненням до життя. То була втеча від родинного прокляття.
— Йой Боже-е-е-е! Йой Боже-е-е-е! Влодарчикова-а-а, дивисі-но-о-о!
Літня жінка з повною торбою неймовірно спритно проминула червону «Мазду» й майнула до будинку в кінці вузької немощеної вулички. Ципріян їхав за нею повільно, намагаючись об’їжджати калюжі, щоб не забризкати сусідку водою.
— Це пані Хмелевська, яка
Подвір’я дісталися майже одночасно, і коли на ганок вийшла, тримаючи картоплину в руці, шістдесятилітня жінка із фарбованим каштановим волоссям, треба було щось сказати.
— Влодарчикова, таж то син тобі онука привіз, нарешті, показати!
Ципріянова мати виглядала як дружина Лота — закам’яніла й німа. Проте швидко отямилася, бо спершу голосно схлипнула, а тоді, жбурнувши в сина напівпочищену картоплину, гаркнула:
— Ох ти, гультяю сякий-такий! Сорому в тебе нема, отак звістки не подавати роками! Я навіть померти спокійно не могла б, отак! Я вже на прощу збиралася, але треба останню махорку позвозити!
Ядзя розчулено слухала її, бо саме згадала канікули, проведені в іншої тітки, неподалік Гайнівки. Там теж усі безугаву репетували. Тим часом цікава сусідка приклеїла носа до шибки і, витріщившись на Ядзю, сповістила половині містечка:
— Ну-ну, а ту якась хвойда сидить у машині. Зара… зара… таж то та, що танцює з нашим Ципусем! Пані зірка приїхала! Лю-у-у-удоньки! — і помчала з радісною звісткою.
Ядзя вирішила нізащо не виходити з машини й негайно поїхати звідси геть, хоча в неї немає водійських прав. Але її вже витягали, несли ледь не на руках, обмацували, як годовану льоху. Зусібіч сходилися близькі й не дуже родичі, а за ними інші, котрі називали себе далекими кревними. Усе задля того, щоб сісти до столу з варшавськими гістьми й сфоткатися на пам’ять. Рейвах здійнявся такий несамовитий, що з’явився навіть старійшина роду, майже дев’яностолітній Ципріянів дідусь, який більшість часу проводив у ліжку з огляду на прогресуючий склероз. Старий був глухий, мов пень, але вроджена життєлюбність і цікавість призвели до того, що він постійно вимагав, аби йому про все докладно розповідали й по декілька разів пояснювали. З нагоди онукового приїзду дідусь пов’язав собі блакитну краватку, залишаючись при цьому в піжамі. Ядзі він навіть сподобався, бо кумедно підбігав до всіх з голосним вигуком: «Ого, шось сі діє!». Старенький швидко потоваришував з Гуцем і почав його вчити робити самокрутки на якомусь допотопному пристрої.
Коли прийшов війт власною персоною, матуся Влодарчик витягла з комори здоровенного сенкача [3] та велику пляшку найкращого самогону, який тримали задля особливої нагоди. Почалася велика гостина, на якій плакали так само багато, як і сварилися, згадуючи про давні образи, відкриваючи приховані жалі й з’ясовуючи колишні непорозуміння. Ципріян, який раніше був місцевим диваком, а нині став гордістю цієї Богом забутої діри, трохи вже заморений, потискав присутнім руки, запевняючи, що пам’ятає їх. Пізнього вечора господиня, нарешті, повиганяла всіх гостей. Навіть Ципріянова сестра та його швагро пішли до себе нагору. Щаслива мати щохвилини гладила сина по обличчю й ніжно примовляла: «Ох ти, бандите… негіднику такий, лобуряко».
3
Сенкач —
Ядзя делікатно підвелася від столу, тим більше, що Гуцьо, який напхався смаколиків по саму зав’язку, аж похитувався від утоми, наче куплений у росіян Іван-Покиван.
Кімната, приготована для них на ніч, була маленька й білена вапном. У кутку стояла кахляна піч, а матрац на ліжку був напханий найсправжнісіньким сіном! Ядзя й Густав перезирнулися й дружно взяли розгін. А потому так довго вовтузилися в перинах, що скрізь літала купа пір’я.
Уранці їх розбудили вигуки й гарячкова метушня. Стривожені Ядзя й Гуцьо збігли вниз і побачили ледь не бунюелівську картину. По цілій кухні, на підлозі, столі, стільцях, підвіконнях та на печі було розкладено… доларові банкноти. Ядзя протерла очі, сподіваючись от-от прокинутися, але те, що діялося навколо, аж ніяк не нагадувало сновидіння.
— Кара Божа із цим дідом, — нарікала Ципріянова мама.
Абсолютно глухий старий на її слова нашорошив вуха й підвів голову.
— Скільки він отак грошей змарнував, — продовжувала лементувати жінка. — Уже три будинки можна було збудувати.
— Треба в банку тримати, — підказав Ципріян, вигладжуючи останнього мокрісінького долара. — Дідусь запхав їх до каналізаційної труби у ванній, — пояснив він Ядзі. — Без кінця щось ховає, минулого року закопав у садку всі документи з лікарні, і їх досі не знайшли.
— Певне, погнили й перетворилися на компост. Кущі порічок росли цього року як скажені, — сказала Еля, Ципріянова сестра, сідаючи до столу біля матері й брата. — Треба з ним щось робити.
— Ого, шось сі діє! — Старенький схопився з місця й подріботів до присутніх, уважно прислухаючись.
— Нічого не діється, краще скажи, де ти документи закопав, дідусю?
— А не скажу! — Дідусь лукаво захихотів і, схопивши зі столу окраєць хліба з домашнім смальцем, зник у своїй кімнаті.
Ципріянова мати, підперезавшись червоним фартухом, молола м’ясо.
— Кара Божа, лиш рукою махнути і вже, бо що тут поробиш? А ти, Ципусю, після сніданку трохи Ягуні околиці показав би, га? А малий зі мною на кухні залишиться. Покуштуєш нині наших цепелінів. Певне, у житті таких не їв?
Ядзя всміхнулася до Гуця.
— Тільки нехай уроки спершу зробить. Бо коли повернемося до Варшави, то не буде часу. Відразу наступний тур.
— Та я знаю. Ціле містечко дивиться, а я так плачу… так плачу, аж мені сльози дзюрком ллються.
Тим часом Гуцьо приніс згори підручники й заходився коло вправ. Через дві хвилини задоволено сповістив:
— Готово.
Ципріян підперезав його ганчіркою, аби малий міг безперешкодно пізнавати секрети кулінарної алхімії. Ядзя сягнула по підручник з інтегрованого навчання. Під малюнком, на якому були зображені різні предмети, видніло завдання: «Ясь забув написати назви свого шкільного приладдя. Чи ти зробиш це замість нього?». Гуцева відповідь була такою: «Sorry, ні. Мені здається, це нечесно».
Спершу Ципріян показав їй копанку, до якої вони із хлопцями стрибали «солдатиком», потім лікарню, де його тричі зшивали, і нарешті, закритий уже Будинок культури, де йому ноги роз’їжджалися на ковзкому паркеті.