Шмагія
Шрифт:
Шовковий гамак, з погляду переможця Септаграми Легатів і жаху Чистих Тварюк, значно краще підходив для захисту найяснішої особи.
За ці дні Андреа трохи звик до придворного бедламу. Навчився напускати на себе похмуро-демонічний вигляд, що личить чаклунові на державній службі. Личина допомагала приховати ганебні для справжнього малефіка почуття: гордощі та хвилювання переслідували Мускулюса з моменту аудієнції. Ось і зараз він щиро сподівався, що має поважніший вигляд, ніж у віце-барона Борнеуса з синами. Організатори полювання, на чиїх землях Едвард II збирався загонити козуль і брати лис на рогатину, мало не лускали від пихи. Між іншим, король полював у тутешньому віце-баронстві мало не щоосені.
Ні, Андреа Мускулюс нітрохи не нагадував шляхетних мужланів! А що куртка затісна – то це не від чванливості, а від добре розвиненої мускулатури, що відзначала всіх магів школи Нихона Сивочола. У плані міцності тілесної Мускулюс, виправдовуючи прізвище, намагався не відстати від наставника Просперо, все дозвілля віддавав сублімації мани в м’язах, зв’язках і сухожиллях.
Відстати, зрозуміло, відстав, але в цілому дечого досяг.
Роги завили, мов білуги. Чаклун поморщився, колупнув пальцем у вусі.
Видерся на кобилу, пригнічену загальним божевіллям.
І – помчали мисливці! Швидким клусом, лісом. Діброва, березові гайки, ялиновий лісок. В’язи обабіч дороги від поваги горбляться, ламають шапки крон. Клени дорогою поступаються. Сонце крізь листя – зелень, золото! – підморгує, сліпить. З-під копит – пріле листя жмутами. Звідусіль – глухий тупіт. Це земля з ляку тремтить. Сам король з почтом скаче! Розуміти треба! Попереду, здаля – галас і тріскотнява. Це загоничі платню відпрацьовують. Все йде як слід. Усе, як треба мчить, миготить, трясеться, жене й ловить. А все одно намагається Андреа, діючий консультант лейб-малефіціуму з випробувальним терміном, із Його Величності ока не спускати. Молоде-зелене, за кожним кущем вражі некроти зі змовниками ввижаються. Добре, кобила навчена. Йде рівно, розумниця, під гілки вершника не підставляє, за монарховим скакуном устигає.
Сподобався кобилці бравий жеребець.
І все одно трапилася халепа! Сідло на бравому, знацця, жеребчику набік з’їхало. Беркицьнулися Його Величність просто під копита віце-баронському гнідому. Але тут уже варто віддати належне Борнеусу: на скаку коня зупинив. За лікоть від найяснішого тім’ячка копито в землю вдарило! Чи не це лихо зануда-люміносернер пророкував? Добре, обійшлося, зглянулася Нижня Мама. Король навіть підбадьорився трішки, просяяв обличчям, а тому через попругу, яка лопнула, гніватися передумав. Сідло замінили – знайшлася в конюха запаска, ніби нюхом чув! І далі помчали.
Тільки з цього моменту всі лови наперекіс пішли.
Дикими зробилися.
Передовсім із дичиною безглуздя почало коїтися. Чекали, виходить, ланей, а з переліска – тріск-гуркіт! Ніби не лань трепетна, а броньована потвора несвезлох через буреломи пре. Якщо так, то лихо. Несвезлоха й бойовим волхвуванням не надто зупиниш. Мотає, гад, мордою, і лізе. А стріли від нього рикошетять.
– Списа! – звелів король, стримуючи жеребця. – Заклятого!
Обличчям же прояснів удвічі. Коли ще така забава трапиться?!
І ледь із заростей обдерихи вилетів на мисливців запеклий шкарбун, тільки-но повів оком, до країв налитим кривавим свинством – всадив Його Величність звірові списа прямо за ліве вухо. Там у чепурунів перо з берета звішується, а в шкарбунів таїться вразливе місце. Якщо, звичайно, бажаєш бити наповал, не псуючи звірові шкіри, а собі – життя.
– Чудово! – з повагою рохнув віце-барон, знавець кабанячої забави. – З почином, государю!
Андреа нудило від захвату й запізнілого ляку. Він тривожно переводив погляд з незворушного короля на поваленого звіра – й назад. Брудно-жовті ікла, щетина на зашийку, мереживний комір… Поталанило! Але ж якби спізнися єгер та вчасно не подав государеві списа, почин міг би й по-іншому скластися. Тривога долала чаклуна. Невиразна, незрозуміла, вона не мала під собою ані найменших підстав – особисто ліс «обнюхував»! І все-таки…
Не трапилося.
Але могло трапитися…
– Найнижчі вітання!
– Чудовий трофей!
– Володар людей здолав владику лісу!
Четвірку слуг миттю відрядили тягти здобич у табір: двоє б надсадилися. Мисливці ледь устигли видертися в сідла, як із хащі повалила найрізноманітніша звірина. «Але ж загоничі ще далеко», – відзначив Мускулюс. Та йому відразу стало не до міркувань, бо почалася справжня плутанина. Звідусіль безладно летіли стріли, дротики й міцні слівця; лані, сарни, яки й кодьяки кидалися просто коням під копита, змішались в купу звірі, люди; галас, тупіт, іржання, вереск, молодецький посвист. З густого тамаринду, виючи по-зимовому, вивернулася пара вовків: сіро-рудих із підпалинами. Юний віце-баронет змахнув метальним серпом, кінь під запальним молодчиком затанцював…
Мускулюс цілком чітко пов’язав подумки зубчасте вістря серпа й монаршу спину, благослови її Вічний Мандрівець! У животі забило крижане джерело, погляд став скляним, наливаючись лихою силою. Зурочувати зброю на льоту – справа не для слабких серцем… Х-хух, устиг! Заодно й вовчиськові перепало від пристріту: відрубало кошлатого хвоста. Зате Едвард II неушкоджений!
Знову випадковість?!
Ніздрі до болю, до опіку втягували гострий, пряний аромат лісу. Ні, лихими чарами не тхнуло. У нетрях на північному сході тягло легким гаром: там діялося якесь волхвування, але викид мани ніяк не був спрямований на Його Величність. Андреа перевірив раз, іще раз. Пахло захистом, огороджуванням; приорювало гнилизною мук. Можливо, сільська відьма обалдінь-траву силоміць добуває. Чи мандрівний кобник в’яже щиглів-синиць «Мережею Диделя». Чого б і ні…
Наступної миті «Ряба Зіниця» на чолі болісно сіпнулася. Злетіла над головою малефіка, спалахнула малим сонцем, стрімко розростаючись, зробилася видимою. З черева немовляти-світила сплив веселковий пузир-гігант ліктів зо п’ять у поперечнику. Всередині міхура вгадувалася могутня постать Просперо Кольрауна. Рапід-трансмутація «Рябої Зіниці» у двобічний обсерватор – про таке Мускулюс до сьогодні тільки чув, але бачити навіч сподобився вперше!
– Хутко! Норд-норд-ост! – для вірності бойовий маг трону вказав рукою напрямок, що миттю переконало чаклуна в серйозності становища. Якщо Просперо зайвий раз ворухнуся, виходить, справи нікудишні. – Зурочення, пристріт, бліда неміч, «чорний день»! Поквапся!
І, бачачи, як Андреа розправляє плечі, готуючись до громіздкого концепт-закляття, гримнув на учня:
– Нема часу! Зурочуй по площинах!
Вигукуючи вказівки, Кольраун робив руками необхідні паси, готуючись упасти на таємничих зловмисників усією міццю бойової магії.
Радість осяяння зробила розум оглушливо-дзвінким, начебто удар у литаври над вухом сплячого. Усе відразу отримало зміст. Підозри виправдалися: збіги зовсім не випадкові! О щастя! Це найсправжнісінький замах! І зараз вони з учителем мусять відбити вражі підступи. Врятувати короля, не дати залишити Реттію без голови… Аж у низу живота почався весняний льодохід. Наповнюючи колючим морозцем порожнечу розуму, зламуючи запаси мани: спершу в м’язах спини й сідниць, далі – в плечах і шиї. Погляд захурделила пурга, перетворюючи очі на кришталеві лінзи. «Вороняче баньши» безгучно вибухнуло надсадним граєм, перш ніж почалося виверження зурочень.