Шмагія

Олди Генри Лайон

– На літньому Турнірі Сонетів бард-вигнанець Томас Бінно– рі вразив усіх поцінувачів. З перших же рядків: «Ридаймо, друзі, бо німа сонета!» Його Величність зволили розплакатися…

– А вдівець різник Клаус узяв за себе весталку-розстригу Ханну Уттершайн! У неї на носі родимка, і вона гуляє з Любчиком Гонасеком, поки різник пиячить в аустерії…

– Герцог Арнольд придбав для фаворитки малий ковчежець із нігтем Падмехума Дарувальника. Ця нетлінна реліквія…

Андре тішив знудьговану дівицю спілкуванням, до якого Цетинка аж ніяк не звикла, а сам нишком розглядав господаря. Їв чаклун мало, обережно, згадуючи про шлункові підступи трепангів, – виходить, міг віддатися спостереженням.

На жаль, за минулі сім років Леонард Швелер дуже похитнувся.

Раніше, тримав родину в кулаці, а кулак кожум’яки – річ особлива, до вільнодумства не прихильна; він не дозволив би молодшій доньці стільки теревенити в присутності батька. Свавільний деспот, син свавільного деспота – схоже, що й онук, але Швелерового діда чаклун застав зовсім старезним, на смертному одрі, що ніяк не заважало стариганю в хвилини меланхолії ходити битися зі шкіродерами-конкурентами. Після таких прогулянок Швелери на якийсь час ставали монополістами. Батька Леонард втратив давно – майстра Бйорна, прозваного Міздрилом, відніс «чорний лелека», як тут називали гнилий мор. Звідтоді сорокарічний Леонард одноосібно правив у майстерні та у власному домі.

Зараз чинбареві було п’ятдесят шість.

З колишніх відвідин Мускулюс пам’ятав, що в присутності господаря обоє синів, бугай Шишмар і хитрун Алоїз, – а жінки й поготів! – прикушували язики всіма наявними зубами. Шишмареві, за правом спадкоємця, зрідка дозволялося вставити слівце, коли татусь робив паузу для галушок. В інший час майстер Леонард без перерви бубонів про сувої та казани, замші й шевреті, курячу шакшу й бучення в киселях. Маючи потребу в палітурках, навіть такі великі люди, як Просперо Кольраун і Серафим Нексус, прихильно терпіли, поки майстер викладав, смакуючи подробиці:

– …Далі, пани мої, сушене відволожується, мнеться на тупому біляку, береться стругом, пушиться на біляку гострому й качається мерейною дошкою. Для виготовлення особливо великої шагрені, скажу я вам, додатково розгладжується склом або каменем…

Зараз чаклун, відповідно налаштований, дивувався, чому Леонард Швелер такий мовчазний. Хвороба дружини підкосила гіганта? Навряд чи. Дружину майстер не надто шанував; подай-прибери, піди-принеси. Бувало, що й відлупцює. Цей бичок сидів обіч ліжка болящої жінки? «Поряд», якщо вірити доньці?! І з цієї причини не зустрів дорогих гостей, хоча міг втратити велике замовлення?! Легше Мускулюс повірив би звістці про раптове вегетаріанство людожерів гробниці Сен-Сен. Цей тиран допустив спадкоємця Шишмаря на час батькової відсутності «порядкувати в майстерні», як доповіла кривенька, – й не приголубив ляпасом улюблену дочку за зухвалі балачки?!

Такого бути не може.

Диво з див.

– Як здоров’я вашої дорогоцінної дружини? – Мускулюс нарешті зважився на запитання.

Майстер Леонард підвів на чаклуна погляд: начебто вперше побачив. Очі в чинбаря виявилися ясно-блакитними. На одутлому, похмурому обличчі ці очі були доречні не більше, ніж п’ятірня однорічної дитини на лапі кожум’яки. Відчуття було пронизливе: начебто сліпий прозрів – уперше від народження глянув на світ. Раптово Андреа зрозумів, що в Цетинки – батькові оченята. Тільки в дівчини блакить була весняна, рання, коли вмите небо відбивається в перших пролісках, а в батька погляд відсвічував зимовим днем, іскрами в заметах, сивиною в далеких хмарах. Але варто було в Леонардовому погляді, зазвичай схованому під кошлатими бровами, засвітитися тихій свечечці, як виразно ставало видно: так, батько й дочка.

То невже треба було дружині злягти, щоб у чоловіка погляд почистішав?

Чи то умився сльозою?

Чаклунові стало ніяково. Ніби крадькома підглядав чужий сором.

– Дякую, погано, – гучно відгукнувся майстер. – Зле Ясі. Спить увесь час.

Він перестав жувати, додав дивно:

– Це нічого. Я, що можу, роблю. Це нічого, пане мій.

Більше, до кінця обіду, він не видав ні звуку. Якщо, звичайно, не брати до уваги плямкання й сопіння.

SPATIUM I

Сонет про сонет

(зі збірки «Перехрестя» Томаса Біннорі, барда-вигнанця)

Ридаймо, друзі, бо німа сонета!Дід з’їхав з глузду, зовсім, геть здурів,Мішок кісток – точніш, мосластих слів! –Вчорашній день, затерта вщент монета,Шахрайський чек. Як нежива планета,Він ще летить, але мільйон чир’ївРоз’їв печінку. Гострий зір орлівНе знайде там життя. День канув в Лету,За днем – і ніч. І кисень, що горів,Завісу зсунув. Кам’яна кометаЖивіша за сонет. Ми на горіПоезії чекаєм на поета,Щоб врятував сонет… Комахи, миНе в змозі бачить літо посеред зими.

CAPUT II

«Цей град був дивний: скверни зло страшилось жителів зело, але знаходило шпарину…»

По обіді чаклун перевірив охорону, для надійності підморозив «крижаний дім» і вирішив зробити легкий променад. Але спочатку сховався на задньому дворі, суворо звелів не порушувати його самотності й годинку витратив на вправи.

З боку це здалося б чимось диким: він роздягся до пояса, і, потужний, міцно збитий, стояв нервеухомо, впираючись лобом у паркан. Живе уособлення народної мудрості: «Буцався бичок із дубом!» Або, якщо бажаєте, пародія на руденнського «Мислителя», легендарного сторожа пекельної брами, виставленого для огляду в публічному вертепі Рудда. Лише по тілі перебігав сильний дрож, залишаючи за собою плями «гусячої шкіри»: литки, гомілки, потім раптом зашийок, живіт…

Затрусилося ліве стегно під оксамитом штанів, заправлених у панчохи.

Здригнулася сідниця.

Піт стікав по спині чаклуна, солоний, трудовий піт. Якби випадковий чаропліт здумав «облизати» Вишні Емпіреї над цим районом Ятриці – він був би вражений тремором мани в центрі Фарбівної слободи. Мабуть, вирішив би: колеги по Високій Науці дикого грифона живцем білують! Школа Нихона Сивочола, до якої мав честь належати Андреа Мускулюс, використовувала для волхвування не вульгарну брутальність елементалів, не верткість ноометрів-гармоніків, що паразитують на Стрижні Стихій, не позикову гидоту некротів, за яку потім доводиться страшно платити Нижній Мамі з надлишком. Ні, послідовники Нихона віддавали перевагу використанню чистих тілесних сил, дарованих при народженні, накопичуючи ману, як атлети накопичують міць для підняття гир і розривання ланцюгів.

Мабуть, кожен із нихоніанців міг підняти коня. Якби схотів.

Зазвичай вони не хотіли.

Каменем спотикання в цьому методі була втома. Атлет після ряду болісних вправ – ганчірка, та й годі. Він бажає одного: попоїсти й відіспатися. Маг же, навпаки, зобов’язаний по закінченні занять зробитися куди могутнішим, причому негайно. Перетвори втому на бадьорість, навчися напружувати плоть без витрати дорогоцінної мани, і накопичення сили стане чистим, дзвінким, готовим вихлюпнутися єдиною хвилею. У цьому дивовижному вмінні й крилася таємниця школи мудрого Нихона, викладена в таємному трактаті «Велика Дрібниця»: майстерність зміцнювати тіло без зайвих обтяжливиих дій.