Шмагія
Шрифт:
Брати з надією втупилися в нового відвідувача. Старший навіть пустив сльозу, запрошуючи, махнув рукою, але Мускулюс вдав сліпого. Гаяти час у тенетах цього ордену – затяжке випробування для печінки, гаманця й шлунка. Особливо, якщо згадати про вчорашніх трепангів! Закон суворий: сів за один стіл із Братами – їж, пий, гуляй нарівні, а плати вдвічі. Можеш дотримуватися помірності, але тоді плати вчетверо. А ще на їхні кислі пики дивитися…
На щастя, під оливою в горщику виявився кутовий столик на два місця, щойно звільнений клієнтами.
Малефік швидко пройшов туди.
Звістка про прибуття до Ятриці столичного чаклуна вже поширилася містом. Буквально за хвилину перед
– Щасливий! – глибоким баритоном почав він, зсуваючи набакир хустку на голові. – Сердечно радий бачити вас, шановний майстре, в моєму скромному закладі. Надовго до нас? Що зволите замовити?
Господар галантно шаркнув протезом.
– На тиждень, може, на два. А замовити зволю. Перш за все – глечичок кминної з сіллю. До нього – окунців, томлених на жару. Великих, але не надто жирних. Із гранатовим соусом. Ще подайте тонких житніх хлібців і запіканку з васильком.
У рудих очах аустатора відбилося співчуття. Клієнт бажає кминної з сіллю й нічого жирного? – виходить, страждає після надмірної старанності. «Нічого, шановний! Беремо вашу недугу на абордаж! Завтра ж будете огірки з молоком безкарно їсти!» – виразно читалося на обличчі господаря.
– А скажи-но, голубе, – раптовий спалах цікавості змусив чаклуна притримати аустатора за лікоть. – Грамота, диво-дзеркало… Прогоріти не боїшся? Чи всякий схоче зі стріксом за спільною трапезою сидіти?!
У відповідь хазяїн просяяв хитрющою посмішкою і відразу зробився схожий на мідний таз.
– Даруйте, майстре чаклун… Я вас чаклунства навчати не візьмуся. Але й ви мені в трактирній справі, пробачте, не вчитель. Де ще поважний бюргер на дикого ігіса глянути зможе? А ніде! Крім як у Джонатана Окоста. Ви вже повірте, я горобець стріляний, на людях знаюся. Ось і валить до мене люд. Побачать приїжджого незнайомця, ликом блідого, з нігтями довгими, – потім з місяць по місту розмови. Я мовляв, учора… в «Кульгавому Мірошнику»! Поруч сидів! І гості начебто повз вас не проходять. Удома по приїзді дружині розповіси, дружина три дні чоловіка голубить. Я з вами, майстре чаклун, по правді, по совісті – ви й так зрите в корінь, хто є хто!
Андреа мимоволі розреготався.
– Зрю, братику. Тільки я не один видющий. І не однієї грамоти між рядків читати вмію. Корінні інфернали часто навідуються?
Аустатор злодійкувато озирнувся навсібіч. Схилився до самого вуха гостя:
– Хвала Вічному Мандрівцеві, донині нікого не виказав! Моя справа: напій-нагодуй, а бачити приховане не навчений. Ось ви, приміром, упаси Нижня Мамо… Були б із цих, так під личиною з’явилися б! Га?!
Господар переможно витріщився на Мускулюса.
Малефік відпустив аустатора, про всяк випадок примружив «вороняче баньши». Півдоторком «розпоров» залу хрест-навхрест. Звичайні люди, п’ють-їдять, чужим гаром не тягне. Можна розслабитися. Запітнілий глечичок із кминною, срібна сільничка в формі гірського драконця та висока чарка виникли на столі, як зачаровані. Слідом – хлібці й соусник, що гостро пах гранатом із прянощами. Спокуса була велика, і Андреа вирішив почати «лікування», не чекаючи окунців із запіканкою. Наповнив чарку, від душі сипнув туди солі. Розмішав пальцем: так корисніше. Вмочив хлібець у соус. Ну, гуляй, мана, без обману! Морська гіркота навпіл із вогнем ухнула в шлунок, вигонячи геть підступи трепангів.
Головне не перестаратися. Знав за собою чаклун потаємний гріх.
– Доброго здоров’ячка, майстре чаклун!
Ширма з кленової стружки, що заслоняла малий столик неподалік, розсунулася. Обрамлений блідо-жовтими локонами, – немов чепурун у допотопній перуці часів Гренделя Скільдінга! – на Мускулюса пильно дивився офіцер місцевого ландверу. У руці ландвер’єр тримав кухоль гарячого вина, що аж пашіло, й давав зрозуміти, що своїм тостом приєднується до чужої трапези.
Малефік кисло відповів поклоном: офіцер йому не сподобався. У столиці панувало презирливе ставлення до ландверу, цієї самодіяльної міліції округів, у періоди миру небезпечної для свого ж короля, а в разі війни – чванливої та безглуздої. Особливо витончено глузували з бовдурів-ландвер’єрів гвардійці та кавалерія. Андреа не був ні гвардійцем, ані кавалеристом, але вважав, що нетактовно лізти з тостами, коли тебе не просять. Щокате, рябе офіцерове обличчя виказувало най-жвавіший інтерес до «майстра чаклуна»; здавалося, солдафон тільки й чекав, коли його запросять до столу. Мускулюс не був досвідченим фізіогномом і не бажав вдаватися до Високої Науки, проте бачив, що інтерес ландвер’єра – козирний. Він чогось хотів від малефіка.
Просто пиятика в новій компанії? Нітрохи.
Гострі очиці буравили намічену жертву, вгвинчувались у самісіньке осердя. Так дивиться столяр на поліно, що трапилося під руку, міркуючи: пустити на паливо чи виточити маріонетку для приятеля-лялькаря?!
– Господарю! Ще кминної нашому поважному гостеві! За мій рахунок!
– Буде виконано, пане ланд-майоре!
Перш ніж чаклун устиг відмовитися, ширма зімкнулась. Зривати ж досаду на аустаторі, що кульгав із кухні з другим глечичком, було безглуздо. Чи не часто тебе злість-досада без причини мучить, чаклуне? Дітвора з пасочками, настирливий вояк, власник «Кульгавого Мірошника»? У твої літа…
Дивна річ: дрібниця, абищо, а настрій зіпсований безнадійно.
А тут ще Веселі Брати несхвально косували на Андреа: скнара, гребує товариством святих отців! У пріора-диякона Братів у лівому оці виявився характерний прикос, і Мускулюс машинально закрився ослабленими «Плодами Лихої вдачі». Чаропльотів між Братами не водилося, але пики всієї компанії (включаючи здорованя з магістрату) були надзвичайно похмурі.
«От же ж люди! І чого їм у миру не жилося?!»
Орден Веселих Братів заснували понад три століття тому, при Фредеріку Барбабеллі. Незабаром він заручився підтримкою більшості правлячих династій: тут з незрозумілих причин особливо постаралися духівники найясніших дружин. До Братів приходили адепти Тринадцяти Скорбот, які втратили надію злитися з Романтичним Му, аскети церкви Неприборканої Смиренності, що зажадали додаткових мук, першопрохідці Двох Кілець, неофіти Двох Кінців і жерці Серединного Цвяха, – одним словом, титани подвижництва й стовпи зречення, невдоволені духовно.
Вони стукали, і їм відчинялося.
Хоча не всім.
На кандидата в члени Братства чекав ряд випробувань: на чистоту помислів, витривалість щодо спокус і міць тілесну. Адже спосіб життя Веселих Братів міг довго витримати аж ніяк не кожен! Скрегочучи зубами з відрази, вони поглинали гори печені з прянощами; кривлячись, як від зубного болю, вливали в себе цебра найкращих емурійських вин; стогнучи та проливаючи сльози каяття, багатократно протягом ночі втрачали безневинність у обіймах блудниць; і з самим лише сумним кректанням отримували по зубах під час «стінних» ритуалів-побоїщ. Того, хто хоча б на мить виявляв найменший натяк на задоволення, отримуване не від ранкового похмілля й синців та саден, а від застіль і нічних оргій, безжально вигонили з ганьбою. У підсумку Веселі Брати четверте століття підряд віддавалися ненависним розпусті й обжерливості, стоїчно витримуючи тягар ноші. Чимало з них досягло за цей час Горнього Деліріуму, що досі вислизав. Дехто після осяяння знову повертався до колишнього відлюдництва; інші йшли в мир, коли починали вбачати в сьогоденні Бурштинову Нитку. Рідкісні генії, якщо дозволяли статки, відновлювали розгульний спосіб життя поза орденом – тепер уже до свого повного задоволення.