Шмагія
Шрифт:
В ідеалі взагалі без дій, але тут Мускулюсу було далеко до славетних метрів.
Доводилося впиратися лобом і впрівати.
Він скінчив обов’язкову муку, зітхнув, мріючи про часи, коли освоїть «Велику Дрібницю» в гамаці чи на м’якій кушетці. Обтерся квітчастим рушником, заготованим заздалегідь; надяг сорочку й куртку. Ще раз зітхнув, зайшовся смородом їдкого пікелю. Цією заразою тут, здавалося, просочились навіть стручки на скорчених у три погибелі вербах.
– Умитися не бажаєте, майстре Андреа?
Цетинка. Ясно, як день, – підглядала.
– Дякую, голубонько. Іншим разом.
Ворота зарипіли, розчиняючись. У спину гавкав барвистий песик Нюшка; в піску
– Червоненький! – кричав хлопець, і «заяча губа» вдивлялася перед собою, намагаючись побачити обіцяну красу. – Бачиш: червоненький! Сонечко запалилося! Ну ти ж бачиш, Агнешко!
– Бачу… – невпевнено кивала «заяча губа». – Сонечко…
– Цег’воненький! – хором басовито тягли малята.
Щось у поведінці дітей неприємно різонуло Мускулюса. Та й пасочки, розташовані колами, дратували. Чаклун звелів собі вгамуватися: бракувало ще йому, стомленому від мандрівки, зривати досаду на чадах нерозумних! Він покрокував геть, маючи намір звернути до центру міста.
– Доброго шляху, майстре Андреа!
Чаклун рвучко озирнувся. Хлопець-дурник махав йому рукою, вискалявся з огидною щиросердністю. Звідки цей ледар… Тьху ти напасть! Ну звичайно, хлопець чув, як іменувала чаклуна Цетинка. Приїхали, зриває дах. З лілльськими панянками незабаром чорна жовч розіллється. Будеш, брате Мускулюсе, на першого зустрічого кидатися.
До самого мосту через Ляпунь чаклун ішов, дихаючи за методом заспокоєння флегми. Сморід фарбівень загрожував грудною жабою, але серце заспокоїлося.
Ну й хвала Вічному Мандрівцеві…
Зо дві найближчі години він блукав містом без певної мети. Позбутися незайманок, гвардійців, карети й турбот, хай і тимчасово – вже щастя. Такі речі розумієш, лише коли «коза полишає житло», як загадково висловлювався вчитель Просперо. Вчитель полюбляв загадки, роботу над пошуком відповідей залишаючи молоді.
Мрійливо посміхаючись, Андреа гуляв Кінним ринком, навіщось прицінився до огиря літ дванадцяти, жовтогарячої масті, з облізлим хвостом і спухлими бабками, але купувати не став. Далі вийшов у сквер Трьох Судових Органів, довго милувався пам’ятником ятрійському поетові Адальберту Меморандуму, авторові поеми «Вертоград». Поет закусив довгого бронзового вуса й дивився на місто зі сльозою розчулення. Навколо постаменту, завиваючись спіраллю догори, до ніг генія, сходили постаті вільних розбійників, троє драгунів із дружинами, один похмурий борець за незалежність, мальовнича група учасників заколоту Джеккіля Потрухаля й донька короля-чорнокнижника Бенціона-Штефана, велика шанувальниця лірики. Біля підніжжя розсілися на лавах місцеві трубадури, які за гроші складали експромти на завдану тему. Поруч із кожним у рамочці красувалася ліцензія на право виготовлення експромтів.
Ближче до яру вагант-неліцензіат, бородатий здоровань одного з Андреа віку, безкоштовно муркотів собі під ніс:
– Гей, волоцюго, бий з плеча,Марнуй слова! –Але все ближче хижий час,І – прощавай…Мускулюс кинув йому монету: нишком, поки не помітили кепські наглядачі.
Незабаром чаклун перебрався в «Чарівний ліхтар», де довго милувався майстерністю братів Люм’єр: молодший вирізував із вощеного паперу фігурки, подувом примушуючи їх грати на білій ширмі повчальні сцени, а старший музикував на вигнутій дуді з клапанами. Пізніше Мускулюса бачили на площі Піднесення: він слухав гру на бомбулюмі та монокордіумі, кутиком ока стежачи за тим, як встановлювався величезний намет шапіто. До Ятриці приїхав знаменитий «Цирк Виродків», і музиканти закликали майбутніх глядачів.
Афіші цирку прикрашала ліліпутка Зізі, що гарцювала на рогатому китоврасі.
На розі площі була аустерія «Кульгавий Мірошник», куди Мускулюс і завернув. Над входом у заклад красувалася скульптура, виконана в півтора людські зрости: мірошник надзвичайно розбишакуватого вигляду, з дерев’яною ногою, осідлав діжку та блаженно припав до кухля з пивом. Для більшого сміху скульптор убрав мірошника в сутану з рюшами, священний одяг Веселих Братів, чия обитель, як і передбачалося статутом ордену, височіла якраз напроти закладу для пиття-закусування. Поза сумнівом, святі отці були тут частими й бажаними гостями: їхні служби, заутрені та всенощні, відповідно до давніх привілеїв, оплачував державний Цензорат. Вигляд у розфарбованого мірошника був дуже натуралістичний – у темряві та на п’яну голову його часто приймали за живого велетня-пияка та дуже лякалися.
До цієї аустерії чаклун заходив і за минулих відвідин міста. І враження зберіг найпозитивніше.
За час, що минув звідтоді, тут мало що змінилося. Стелю прикрасили колесами від воза, опудало Янкеля-Привида замінили на портрет імператора Піпіна Садженого на повний зріст. Додалися двоє дзеркал у передпокої, обабіч гардероба: одне звичайне, яке відбивало людей, котрі ще не втратили своєї подоби, друге ж – ігісів, спектрумів та інших ламій, якби такі завернули сюди сьорбнути пивця. До речі, зручно. При вході й виході можна зайвий раз упевнитися: живий ти чи вже не цілком. Головне, сп’яну дзеркала не переплутати. Поруч висіла вірча грамота. Пергамент, дрібно пописаний в’яззю каліграфа, свідчив, що в «Кульгавому Мірошнику» правом притулку й безперешкодного допуску користується будь-яке створіння, котре бажає підкріпити сили тілесні й духовні. Аби тільки присутність і нахили оного не перешкоджали решті відвідувачів.
Виконаний червоною тушшю постскриптум нагадував: «Клієнти в меню не входять!»
Тутешній хазяїн був великим лібералом. Мускулюс подумав, що такий документ при вході перетворить аустерію на пустелю, розполохає мирних бюргерів. Зовсім ні! Аустерія процвітала. Перша, «народна» зала виявилася натоптаною під зав’язку. Гуртівники-таврогони в стьобаних сіряках і штанях зі шкіряним «сідлом»; п’яниця-бирюч із довгомірною буциною; трійця ковпачників із дружинами-одноденками; офені в крикливих каптанах «хвіст кочета», бортники з околишніх сіл, співачки-реготушки…
Довго розглядати строкату публіку малефік не став, відразу пройшов у другу, «чисту» залу. Тут сидів люд поважніший. Хоча й тут вільних місць залишалося обмаль. Один табурет був порожній за столом, де зі скорботою та ретельністю пиячила могутня купка Веселих Братів. Компанію їм складав рожевощокий широкоплечий простак із бляхою магістрату на грудях. Навколо Братів і здорованя-простака, як оси над розлитим медом, кружляли Доступні Сестри в глухих, невинно-прозорих сукнях із хвостами леопардів. Хвости томливо звивалися: досягалося це за допомогою хитромудрої шнурівки ліфів.