Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих
Шрифт:
Жінка, притискаючи до грудей обома руками полотняну сумку, напівобернулась, опустила руки і притулилася плечем до стіни. У сумці лежав лише жовтий шматок сиру. Посмішка Річарда і його доброзичливий тон — якими б штучними вони не були — явно були настільки незвичайними, що вона не змогла зберегти свій суворий вигляд.
— Ви повинні мати роботу, щоб отримати житло. Житла в місті не вистачає, оскільки сюди приїжджає багато працівників завдяки щедрості Ордена. Якщо ти здоровий, ти повинен мати роботу, і тоді вони занесуть тебе в список.
Річард, продовжуючи посміхатися, почухав потилицю. Черга трохи просунулася.
— Я хочу працювати.
— Легше
— Але, здається, ви ж тільки що сказали, що необхідно мати роботу, щоб отримати житло?
— Вірно, якщо ти здоровий. А ті нужденні, хто не може працювати, мають повне право на привілеї і потрапляють в початок списку. Як мій бідний чоловік. У нього сухоти.
— Мені дуже шкода, — відповів Річард.
— Така вже жалюгідна людський доля — страждати, — кивнула вона, — і нічого з цим не поробиш, не варто й намагатися. Тільки в іншому житті ми будемо винагороджені. А в цьому житті обов'язок кожної володіючої можливостями людини допомагати тим нещасним, хто ними не володіє. Саме так він може заслужити нагороду в загробному світі.
Річард не став вступати в дискусію. Вона погрозила йому пальцем.
— Ті, хто може працювати, в боргу перед тими, хто з різних причин не в змозі трудитися на благо всіх.
— Я можу працювати, — запевнив її Річард. — Ми приїхали… з невеликого містечка. З ферми. І погано знаємо, як знайти роботу в місті.
— Орден надав людям безліч робочих місць, — вимовив стоячий за Ніккі чоловік, привертаючи увагу Річарда. Брезентовий плащ незнайомця був щільно застібнутий по саму шию. Він повільно кліпав величезними карими очима, як жуюча жуйку корова. — Орден радий кожному, хто вносить свій внесок у нашу боротьбу, але ти повинен твердо пам'ятати про потреби інших людей — як того бажає Творець — і отримати роботу належним чином.
Річард, у якого кишки зводило від голоду, слухав пояснення.
— По-перше, ти повинен належати до якоїсь робочої комірки. Вони захищають права громадян Ордена. Тобі потрібно постати перед ревізійною комісією, щоб одержати їхню згоду ввійти до складу осередку, і отримати характеристику одного з членів осередку, який внесе твою кандидатуру. Ось що тобі потрібно зробити, перш ніж ти отримаєш роботу.
— А чому я не можу просто прийти. Чому вони не можуть просто найняти мене, якщо їм потрібні працівники?
— Те, що ти з села, зовсім не означає, що ти не повинен пам'ятати про те, щоб вносити свій внесок на великі потреби Ордена.
— Ну звичайно, — кивнув Річард. — Я завжди працював на себе, тобто займався сільським господарством, щоб забезпечити їжею інших, як і повинно бути. Я не знаю, як потрібно діяти в місті, як працюють на підприємстві.
Величезні коров'ячі очі перестали кліпати. Чоловік деякий час підозріло дивився на Річарда, потім знову погляд його став осоловілим. Його щелепи знову зарухалися, коли він знову почав жувати слова.
— Першочергове завдання будь-якого підприємства — бути чуйним до потреб людей, сприяти добробуту громадян, бути справедливим. Ревізійна комісія стежить за цим. Тому що завдання куди складніше, ніж вузькі інтереси самого підприємства.
— Зрозуміло, — кивнув Річард. — Що ж, я був би дуже вам вдячний, якби ви пояснили мені, як потрібно діяти. — Він коротко глянув на Ніккі. — Я хочу бути хорошим громадянином і все робити, як треба.
По тому, з яким ентузіазмом чоловік заходився пояснювати, з якою швидкістю заморгали його коров'ячі очі, Річард зрозумів, що той якимось чином задіяний у процесі. Річард не запитав, як заручитися підтримкою одного з членів робочої комірки. Черга повзла вперед, а чоловік все розповідав в найдрібніших деталях про різні види діяльності, що потрібно робити в кожному випадку і що все це — на благо тих, хто живе під владою Ордену і в милості Творця.
Поки він з таємним задоволенням викладав все це, Ніккі непомітно мовчки спостерігала за Річардом. Здавалося, вона чекає, що він ось-ось перетвориться з ввічливого слухача на вбивцю. Річард же чудово розумів, що воювати з цим типом — заняття абсолютно безглузде, так що залишався ввічливим.
Як з'ясувалося, цей чоловік, який представився як Гуджонс, найбільше знав про будівельних робітників. Оскільки Річард мало що розумів у будівництві, він розважався тим, що раз у раз ставив запитання, на які пан Гуджонс охоче відповідав. І дуже розлого.
Хліб закінчився раніше, ніж підійшла їхня черга. Побурчавши люди розійшлися по своїх справах. Річард, перш ніж піти, подякував жінці і пану Гуджонсу.
На перехресті він зупинився, поки Ніккі вивчала квартирний список. Навколо височіли похмурі громади будинків. Червона фарба одного з будинків настільки зблякла, що намальована на стіні людина здавалася примарою. А напис під нею і зовсім не читався.
Перехожі витріщалися на промоклу наскрізь Ніккі, не помічаючи її лиця. Її світле волосся прилипло до голови, губи тряслися, руки тремтіли, і все ж вона не скаржилася на холод, як всі інші. Їм сказали, що іншого списку з новими адресами вони не отримають до завтра, тому Ніккі намагалася зберегти цей, але під проливним дощем програвала битву за папірець.
По бруківці тупали коні. Фургони скрипіли і тріщали під вантажем. Лише основні магістралі, на зразок тієї, за якою йшли Річард з Ніккі, були достатньо широкими, щоб фургони могли рухатися в обох напрямках. По деяких вуличках можливий був тільки односторонній рух, причому найчастіше їх перегороджували зламані фургони. На одній з таких вуличок Річард бачив навіть упалого коня. Гниючий труп, навколо якого хмарами роїлися мухи, так і залишався запряженим в фургон, ніби чекав, поки хтось його прибере. Деякі вулички були настільки вузькими, що там могли проїхати лише ручні візки. А ще більш вузькі проходи були придатні тільки для пішоходів.
Сморід від покидьків на вулицях, що служили заразом і відкритим каналізаційним стоком, стояв такий, що в перший тиждень Річарда просто вивертало, поки він не звик. Але в провулках, де вони з Ніккі ночували, було ще гірше. Дощик лише вимивав з ям і щілин нечистоти, трохи розбавляючи бруд.
Всі міста, побачені Річардом з того моменту, як вони в'їхали в Старий світ і рухалися на південь від Танімури, були схожі на це. Скрізь жахливі злидні і нелюдські умови. Здавалося, все тут потрапило в якусь вічну пастку, вигрібну яму. Всі ці міста, де колись кипіло життя, були центром устремлінь і амбіцій, сюди люди прагнули в гонитві за мрією. Але якимось чином мрії перетворилися на сіру мерзоту розкладання. Здавалося, всім на все наплювати. Всі скидалися на сонних мух і попросту маялися, очікуючи, що життя покращиться, не маючи при цьому ні найменшого уявлення, як це краще життя повинно виглядати і коли воно настане. Вони існували, спираючись на тупу віру, впевнені лише в тому, що в загробному світі життя буде ідеальним.