Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих
Шрифт:
Незважаючи на пекучий біль від внутрішніх розривів, незручність і деякий сором, Келен одержала величезне полегшення.
Тепер вона знала напевно: Кара права. Це був не Річард.
52
Енн розглядала березовий гай в тіні великих скель, від яких це місце і отримало свою назву. Від білої з чорними плямами кори берез рябіло в очах — ніяк не розгледіти, що там діється. Піти, заблукати і потрапити незваним не туди, куди
Вона приходила сюди, до цілителя з Червоних Скель, ще в далекій молодості. І дала собі обіцянку більше ніколи сюди не повертатися. І цілителям вона теж це пообіцяла. Але з тих пір пройшла майже тисяча років, і Енн сподівалася, що вони про це забули.
Про це місце знали небагато, і вже зовсім мало хто сюди приходив. І не без причини.
Термін «цілителі» був дещо невідповідним і дуже оманливим визначенням для таких небезпечних істот — хоча й не зовсім незаслуженим. Цілителі з Червоних Скель не займалися лікуванням людей, їх цікавив тільки хороший стан речей, що мали для них якесь значення. А важливі для них були дуже дивні речі. По правді кажучи, після стількох років Енн здивувалася б, виявивши, що цілителі все ще існують.
І як би Енн не потребувала їхньої допомоги, вона майже сподівалася, що цілителі вже більше не заселяють Червоні Скелі.
— Відвідай-і-Ітел… — Прошелестів безтілесний голос — десь біля скель за гаєм.
Енн стояла нерухомо. На лобі виступив холодний піт. Вона не могла розібрати серед строкатості дерев, що там таке ворушиться. Та їй і не треба було бачити. Вона чула голос. Інших таких голосів більше немає. Поборовши хвилювання, Енн постаралася говорити спокійно.
— Так, я відвідувач. Рада дізнатися, що ви тут.
— Залишилося нас лише кілька, — відповів голос, луною відбиваючись від скель. — Шіми забрали решту.
Саме цього-то Енн і боялася… І на це розраховувала.
— Намагалися, — продовжив голос, переміщаючись серед дерев. — Не змогли вигнати шимів.
Цікаво, а можуть вони взагалі ще лікувати і скільки ще протягнуть?
— Вона прийшла для лікування? — Поцікавився голос з глибини скель з іншого боку.
— Прийшла, щоб ви глянули, — відповіла Енн, даючи зрозуміти, що у неї теж є умови. Не все буде по-їхньому.
— Буде ціна, ти знаєш.
— Так, знаю, — кивнула Енн.
Вона вже випробувала все. І нічого не допомогло. У неї не залишилося вибору, в усякому разі, на розум більше нічого не приходило. Вона вже не була впевнена, чи має взагалі для неї значення, що станеться, і чи вийде вона взагалі з Лісу біля Червоних Скель.
Вона навіть вже не була впевнена, чи зробила вона взагалі хоч щось хороше за все своє життя.
— Ну? — Запитала вона темну тишу.
Щось промайнуло серед дерев, метнувшись в тінь під скелею, немов запрошуючи її піти слідом, в глиб гори. Потираючи пальці, які все ще боліли після опіку, Енн пішла стежкою і невдовзі опинилася перед просвітом між деревами. А далі — отвір печери в скелі.
З темного провалу за нею стежили очі.
— Увійди всередину, — прошипів голос. Енн, зітхнувши, рішуче зійшла зі стежки і пішла в те достопам'ятне місце, яке так і не змогла забути, скільки би не старалася.
Волосся хльостало Келен по обличчю. Пробираючись по табору, вона затиснула свою гриву в кулак. Над горами в східній частині долини вирували грози. Там миготіли блискавки, гуркотів грім і лили нескінченні дощі. Поривчастий вітер гойдав дерева, що жалібно скрипіли під натиском стихії.
Зазвичай в таборі було досить тихо — щоб не видавати свого місцезнаходження противнику. Але зараз у таборі був такий гвалт, що у вухах дзвеніло. Келен стривожив навіть не цей незвичайний шум. У таборі взагалі коїлося щось дивне.
Келен пробиралася крізь безладну метушню табору, одягнена в червону шкіру Кара відкидала солдатів зі шляху Матері-сповідниці. Келен навіть не намагалася зупинити Морд-Сіт. Принаймні шкоди вона нікому не завдавала. Солдати, побачивши Келен в шкіряних обладунках, з д'харіанськім мечем біля стегна і руків'ям Меча Істини над плечем, забиралися з її шляху і без допомоги Кари.
Поблизу впрягали в фургон коней. Солдати кричали і лаялися. Коні заперечливо іржали. По табору носилися солдати, поспішаючи доставити послання. Народ квапливо відскакував убік, щоб забратися з дороги летячих фургонів — з-під коліс в різні боки летів бруд. Довга колона списників, по п'ять у ряд, вже була на марші, йдучи в грізну темряву. За ними відправлялися лучники.
Доріжка до хатинки була викладена камінням, щоб не доводилося шльопати по бруду, але куди гірше бруду були хмари комарів, доводилося бігцем бігти, щоб вони вкінець не обліпили лице. Дощ хлинув, ледь Келен з Карою переступили поріг хатинки. У хатинці знаходилися Зедд, Еді, генерал Мейфферт з кількома офіцерами і Верна з Уорреном. Всі юрмилися навколо столу, на якому лежало штук шість карт.
Обстановка в кімнаті була напруженою.
— Коли? — Запитала Келен, навіть не привітавшись.
— Тільки що, — відповів генерал Мейфферт. — Вони згортають табір. Але до атаки не готуються — просто будуються в маршові колони, щоб рухатися далі.
— Хто-небудь має уявлення, в яку сторону? — Потерла брову Келен.
Генерал переступив з ноги на ногу, видаючи своє роздратування.
— Розвідники повідомляють, що, судячи з усього, на північ. Подробиць поки немає.
— Вони не йдуть на нас?
— Ну, змінити напрямок вони можуть в будь-який момент або просто відправити сюди армію, але на даний момент, схоже, ми їх не цікавимо.
— Джегану немає необхідності йти на нас, — зауважив Уоррен. Келен він здався дещо блідим. Нічого дивного. Треба думати, всі вони зараз мають блідий вигляд. — Джеган відмінно знає, що ми самі за ним потупаємо. Так що навіть не чухнеться, щоб рушити сюди на нас.
Келен не могла відкинути його логіку.
— Раз він рухається на північ, то напевно розуміє, що ми не залишимося тут.