Сонячний промінь
Шрифт:
– До послуг вам,- промовив Марко, встаючи, і вони пішли по стежці геть од крокетного плацику. Ся стежка прямувала до невеличкої альтани в саду. Одійшовши так, щоб їх розмови не було чути, Голубов, не повертаючи до Марка обличчя, промовив одразу:
– Я хочу просити вас виїхати з цього дому.
– А я хочу про те саме прохати вас!
– одмовив Марко.
– Годі шуткувати!
– здержуючи голоса, гарикнув Голубов.- Я не бажаю, щоб ви залицялись до Катерини Дмитрівни.
Марко спалахнув, але здержавсь і відказав зважливим і спокійним голосом:
– Прошу вас мовчати, бо коли ви мені ще щось таке скажете, то я примушу вас змовкнути.
– Побачимо!
–
– Побачимо!
– знов сказав Голубов.
– Я маю свої заміри на Катерину Дмитрівну і кажу вам: або ви зараз же дайте мені слово, що завтра виїдите відсіль геть, або я отут поламаю вам ребра!
– І він стиснув свої здорові кулаки і стояв, як роздратований віл перед Марком, що на погляд був і не такий кремезний, і не такий дужий, як він.
– Геть з стежки!
– сказав Марко і ступнув наперед. Але Голубов не пускав його і взяв за руку. Ту ж мить Марко вхопив його за горло й за груди, підняв од землі і враз кинув набік у густий та колючий чагарник, що ріс понад стежкою. Голубов так і пірнув серед кущів aгpycy й малини, а Марко не озирнувшись, не поспішаючись пішов геть стежкою.
Ні Марко, ні Голубов не знали, що всю цю подію бачила Катерина. Збігавши до матері, вона вернулась у сад і не стріла на квітнику нікого, а тільки почула, як стукають молотки на крокеті. Їй не схотілось туди йти, і вона пішла до великої стежки набік. Стежка, по якій вона йшла, перерізувала ту, кудою йшли Марко та Голубов, і Катерина, перш ніж вони, дійшла до альтанки. Увійшла туди, але там було темно. Хотіла вже вернутися, але зненацька почула розмову і через кілька хвилин крізь напіводчинені двері побачила Марка та Голубова. Хотіла вийти, але те, що сказав Голубов - він саме тоді сказав, що має заміри на неї,- не дало змоги вийти. Побачивши, як Голубов шубовстьнув у кущі, вона вже не дивилась і, вдержуючи сміх, чула тільки, як тріщали кущі під иого важким тілом, як він, видираючись звідти, лаявся найпоганішою московською лайкою. Вона підождала трохи, поки його стало не чуть, і пішла до крокету. Гості гуляли, а Марко сидів на стільці. Вона не могла не дивуватись тому спокоєві, з яким він, мов нічого не було, почав знову розмову з того, на чому вона спинилася. Дівчина дивилась на його енергічне обличчя і думала собі: «Сей не дасть себе скривдити і здолає оборонити і себе, й кого іншого». Трохи згодом, як усіх покликано до вечірнього чаю, Катерина та Марко довідались, що Голубов зненацька занедужав і поїхав додому.
«Заєць!
– подумала Катерина.- Ні,- нахаба, що ховається, побачивши більшу силу».
У вівторок, після обід, Марко з Корнієм пішли до Корнія. Там, опріче своєї сім'ї, було ще двоє людей: високий чоловік з темним волоссям та бородою, з глибоко позападалими гострими очима, і парубок,- Корнієві сусіди, що прийшли слухати книжку.
– Бач,- промовив високий чоловік до Марка,- ви не по-панському з нами поводитеся - руку нам даєте.
– Бо й я не пан,- оддмовив Марко.
– Вони, дядьку Федоре, з простих, з таких, як і ми, тільки шо вчені,- сказав Корній. Дядько Федір подививсь пильно на Марка і сказав:
– Хіба...
– А ви знаєте, Марку Петровичу, що дядько Федір дуже люблять читати: як сядуть увечері над книгою, як почнуть читати та аж до півночі, то тітка Домаха й сердяться, що світло переводять,- торохтів Корній.
– А де ж ви навчилися читати?
– спитався Марко у дядька Федора.
– Та в мене й дід був письменний, і батько. Од їх я й навчився потроху. От дід
Марко вперше стрівав на селі людину, що пам'ятає старовину.
Одчинилися двері, і в хату ввійшло ще троє - двоє молодших і дядько не дуже старий, з кудлатою нечесаною бородою і надзвичайно ясними дитячими очима.
– А! Остапе!
– промовив господар до його.
– А що ж, Іване, і я прийшов послухати, що розумнії люди читають, щоб і собі розуму набраться.
– Просимо сідати!
– промовив Іван, Корніїв батько.
Остап одначе не сів, а став коло дверей. Зате двое молодших сіло. На молодших були червоні сорочки з цяцькованими московськими поясами, а поверх їх - жакетки. Один з їх - виголений, з вусами - зараз же сміливо забалакав: - Вот і ми посліхали, што в дядька Івана читать будуть, да й сібє прийшли. Потому - когда я іщо бив на службє, то очень-дуже любив читання.
– А давно ви зо служби?
– спитав Марко.
– Да вот - год! Не хотєлось, знаєте, вертаться, потому - я тепер челавєк при образуванію, в полковой школє вчилсь, і даже сам палковнік хваліл,- мог би сібє всякоє мєсто в городі імєтъ... Ну, знаєте,- дома атєц, челавєк неабразований - ступай дамой!
– говорить.
– Ти батька не потріпуй!
– озвавсь дядько Федір, що доводивсь солдатовому батькові рідним братом.- Ти краще за себе згадай - чи давно пропив свій мундєр у шинку.
Усі засміялися, а солдат почервонів і одмовив сердито:
– Наплівать мінє на той мундєр! У міня їх двадцять будєть, а не то што!.. Вот заработаю.
– Атож!
– не покидав свого дядько Федір.- Давно взяв рубля в Панаса - казав: дівчині черевики пошию - грошей не оддав і черевиків не пошив!
– Што бо ви, дядьку, так нападаєтесь на челавєка, не дайотє йому й здохнуть!
– озвавсь зненацька парубок, що прийшов з солдатом.
– А ти де «образуванія» набравсь, що так балакаєш?
– спитався дядько Федір.- На шахтах образувавсь?
Парубок почервонів і змовк. А Марко сумно подумав, що він не вперше помічає, як молодіж на селі, стріваючись з людиною у сурдуті, силкується говорити «по-панському».
– Та давайте вже читати!
– сказав Остап і сів на край лави, аж коло мисника.- А то дурно тільки час гаємо.
Марко сів за стіл, розгорнув «Дві московки» Левицького [24] і почав читати. Мова відразу здивувала слухачів, що ніколи не чули вкраїнської книжки. Але всі слухали дуже уважно, опріче солдата та парубка в жакетці, що все щось шепотіли і нарешті пішли з хати: їм не подобалась мужицька книжка. На їх місце прийшло двоє жінок і ще один не старий чоловік.
24
Перша друкована повість (1868) І. Нечуя Левицького.
– Ой Боже! Вже читають, а ми й не чули!
– озвалась одна з жінок.
– А не ходіть пізно!
– сказав дядько Федір і почав розповідати, про що читали і дуже мальовничо розказав зміст прочитаної частки.
Почалося читання знову. Всі слухали, як Василь вернувся додому, і важко зітхали, чуючи його оповідь про солдатське життя. Потім сміялися з дівчат, як вони на хлопців зазирають і навіть почали цілу розмову, перепинивши читання, бо від дівчат та парубків у книзі слухачі перейшли до своїх дівчат та парубків.