Сонячний промінь

Грінченко Борис

– Які тепер дівчата та парубки?
– казала палко та жінка, що жалувала, що спізнилась.
– Тепер такі: чи доробила, ци не доробила свого діла дома, а як той час прийшов, то кида й печене, й варене та на вулицю.

– Порозгонити б ті вулиці!
– сказав хтось з чоловіків.

– Та воно вулиці нічого,- озвавсь дядько Федір,- а оті складки та вечорниці! Отам вони горілку навчаються пити, отам дівчата п'яні лежать такі, що хоч за ноги повиволікай. А вже звісно - яка вона чесна вийде, коли таке!

– Не так тепер стало, як уперед було. Тепер парубок не хоче

дома робить, а все на шахту. На шахті він, бач, заробе гроші та всі й положе на себе - чоботи собі купить за п'ятнадцять рублів, сорочку червону, то що,- а батькові, бува, й нічого! Я, каже, заробив, я й витратив! А прийде додому - знай п'є та дівчат піддурює.

Марко почав читати далі і чув, як шепотіли слухачі, переказуючи одне одному свої уваги про книжку та радіючи Ганниному та Василевому щастю. Зненацька голосне, нездержане ридання розітнулось на всю хату. Всі озирнулись до полу. Старша Корнієва сестра гірко ридала, прихилившись головою до печі (вона сиділа на полу) та затуливши обличчя руками.

– Дочко! Що ти? Чого ти?
– заметушилась коло неї мати, однімаючи їй руки від обличчя. Але та ридала все дужче й дужче, і високі виводи плачу глушили всіх у маленькій хаті.

– Чого це вона?
– зашепотів дехто.

– Хіба не знаєш?
– почала відмовляти жінка, що сиділа близько коло Марка, і він міг чути, як вона пошепки почала казати другій: - За своїм Грицьком. Його ж у солдати взяли, а вона з того часу й в'яне, і в'яне - і не їсть, і не п'є,- кажуть, ні за кого не хоче йти.

– А Грицько ж письмо прислав?

– Присилав багато за два годи і їй кланяється в кожному. Тим часом мати вивела дочку з хати. Батько - теж зрушений - не хотів того показувати і попрохав Марка читати далі. Марко прочитав, як набігла чорна хмара - узято Василя в солдати знов; прочитав про важке Ганнине життя самотнє, про те, як сина у неї взято,- і побачив, як у чоловіків-слухачів мигтіли на очах сльози, а жінки й зовсім плакали. А як приїхав той син, то зараз у йому пізнали своїх солдатів:

– Оце й він! Отакі й наші! Жалко, шо втік, а то б послухав про себе!
– казали слухачі, згадуючи того солдата, що пішов з хати, не схотівши слухати мужицької книжки.

– Чи не про оцього нашого кажуть - мабуть, воно й правда,- почав кудлатий Остап, втупивши очі в землю,- що побув тільки шість місяців у службі та й вернувся додому. От він прийшов та й ходить по слободі - не зна, бачите, своєї хати. А мати побачила з вікна та: - Синочку! Синочку! Чого ти там ходиш?
– А він тоді: - Да чорт вас знаєть, ігдє ви живйотє!

Усі засміялися, а дядько Федір додав:

– Та й правда ж? Як прийде, то такий благородний! А вже шо горілку п'є, та лається, та бреше!.. Я,- каже,- на капказьких горах був і відтіль, каже, видав, як земля на черепасі лежить.

– А може ж, і справді видко?
– сказала одна жінка.

– Атож!

– А на чому ж хіба земля?
– спитавсь Остап.

Марко почав розказувати, а чоловіки розпитувались і трохи сперечались. Та скоро Марко знов удавсь до книжки. Він читав про те, як Ганнине горе все більшало та більшало, і деякі жінки-слухачки

проривались плачем, чуючи, як ховано Ганну... Далі пішло про Маринину долю. Спершу слухачі Марину гудили, але тепер почали жаліти, а почувши про її смерть, сказали:

– Бідна! Без святого причастя так і вмерла.

– Та й книжка ж гарна!
– озвавсь Корніїв батько.

– Гарна! Гарна!
– сказали й інші слухачі.

– Оттак знущалися з людей!
– промовив дядько Федір, згадуючи кактонистів [25]– Дитину рідну відняли! І все то пани повигадували, якби мужика дужче дошкулить!

– Дошкуляли вони його добре!
– промовив Корніїв батько,- та вже минулося.

– Минулося?
– сказав Остап, крутнувши головою.- Не дуже-то й минулося! Хіба й досі не робимо на панів? Кому одробляємо за землю.- Панам! Кому одробляємо нa десятинах?
– Панам!

25

Кантоністи - у Росії в 1805-1856 рр. так називали синів військових поселенців, які з дня народження числилися за військовим відомством і навчались у спеціальних школах.

– Нічого не поробиш!
– сказав один з чоловіків.- У їх сила,- вони багаті.

– А чого ж так, що один багатий, а другий убогий? Чого в Городинського скільки тисяч десятин землі, а в мене чотири десятини? Чи він більше Богові приподобився, а я в Бога теля з'їв?
– допитувавсь Остап.

– Мабуть, іззіли, дядьку!
– сказав парубок.

– Отже не їв, їй-бо, не їв, а Городинський угодніший! І чому б цареві не зробити так, щоб усі були рівні, щоб не було ні багатих, ні вбогих?

– Як же то?
– спитався дядько Федір.

– Поділити землю на всіх!
– сказав зважливо Остап.

Ніхто нічого не сказав, і всі замовкли. Марко зрозумів, що вони ще бояться його. Тільки Остап нікого не боявсь і казав:

– А то що це: не вспієш з одного одробітку вилізти, улазиш у другий, і ніколи за тими одробітками тобі просвітку нема.

– Як позичали, то вже ж треба одробити,- сказав господар.

– Бач!
– додав з комічним жалем Остап.- Чому ж не пани нам одробляють, а ми панам?

Усі засміялися:

– Бач, чого схотів! Ну, цього не діждеш!

– От! Не діждеш! Може, й до цього доживемо!

– Ні вже, мабуть!
– Промовив, зітхнувши, дядько Федір і вдавсь до Марка.
– От, якби ви щопразника ходили до нас читати отакі гарні книжки - от би добре було!

– Аби слухали, то я радий буду читати,- сказав Марко.

– Та слухати будемо!.. А чи нема у вас часом ще якої книжки дати мені почитати? Чи нема у вас книжки про Будду [26]– ото ще мудрий чоловік був!

26

Будда - ім'я, дане засновнику буддизму Сіддхартке Гаутаме (623-544 рр. до н. е.).