Сонячний промінь

Грінченко Борис

Промикуло ще з півгодини - Марко вже зовсім зібравсь і тільки зоставив собі книжку - читати на дорогу. Хлопець поштар, що возив пошту зі станції, приніс Маркові два листи. Взявши перший, Марко побачив, що він не з пошти. Розірвав коверту й прочитав: «Сьогодні, в 12 годин, під скелею, коло криниці. К.»

Марко прочитав сі слова вдруге, втретє... Ось воно!.. Од того, як він одмовить на сей лист, залежало все його життя надалі. Уже не можна було казати, що вона його не любить: Марко міг бути певний, що лист був свідком нічого іншого, тільки коханкя.

Поперед сього він міг порвати все. Тоді він був сам. Тепер було інакше. Кохана дівчина

кликала його. Чи міг він зробити тепер те, що зробив би тоді? Чи мав на се право навіть?

Як же поєднати з цим його бажання віддати свое життя в жертву рідному краєві? Одно стає на дорозі другому.

Стає? Чому стає? Хіба ж вона не може тим самим шляхом іти, що й він?

І йому в душу глянули її очі горді, зважливі...

Вона зможе віддатися в жертву так само, як і він. І хіба ж вони не можуть зробити сього вкупі?

Він знає, що їй сказати... Лист той був справді від Катерини. Довідавшися про подію з Марком, не промовивши й слова, вийшла в свою світлицю і почала думати. Але думання було погане. Вона тільки почувала, що любить Марка, що цього вечора все це непевне становище мусить якось одмінитися, все це мусить скінчитися. Але як? Чому він досі мовчить? І зараз же інша думка промайнула в неї в голові. Вона згадала подію з Голубовим біля ставка, і їй здалось, що Марко й справді міг подумати, мовби вона має якісь почування до Голубова. Се так натурально. І тепер оця історія. Все складається так, що може впевнити Марка, ніби вона, Катерина, гордує ним.

– А він гордий!
– подумала вона.

А завтра він їде, і все скінчиться. Все скінчиться, і те, що мусить виявитися, рішитися - не виявиться й не рішиться? І те слово, що мусить сказатися, не скажеться?

– Ні, воно скажеться!
– подумала вона зважливо і, вхопивши клаптик паперу, написала до Марка листа.

– Ти трохи бліда!
– сказала їй мати за чаєм.

– Голова чогось болить,- одмовила Катерина.

– У тебе руки холодні - ти хвора, піди ляж! Катерина не була хвора, але її трусила нервова пропасниця. Вона послухалась матері і пішла в свою хату. Не роздягаюцись лягла на ліжко, погасивши світло. З широко розплющеними очима лежала вона в темряві. Руки в неї були холодні, як крига, за спиною пробігав мороз, а голова палала.

Вона чула, як розмовляли на ганкові за чайним столом. Боже мій, як вони довго сидять!

Дзвоне годинник. Тільки одинадцять! А ще ж то аж годину ждати! Раніше вона не могла: тільки к півночі все затихало в їх у господі.

Вона не думала про те, що малося бути там, куди вона піде. Думала про всякі інші речі. Почула, як дзвоне годинник, і почала згадувати, як колись вона - ще малою - розбила годинник і повиламувала з його всі коліщатка... Згадала, як стара нянька злякалася, побачивши се. Потім вона почула, як ця стара нянька, що жива й досі, щось бубонить у суміжній світлиці, де вона спить з її сестрою. І вона почала згадувати, яка нянька товста і які в неї чудні губи, як вона говорить. Потім згадала няньчиного сина-кравця, що іноді п'яний заходив до матері, і їй схотілося побувати в його хаті і подивитись, як він там живе. Потім...

Думки крутилися, приходили й одходили без ніякого зв'язку з тим, що було у неї в душі. Іноді Катерина починала ловити себе на тому, що думала, але скоро схотіла згадати свою думку, зараз же забувала її.

Половина! Се половину дванадцятої продзвонило. Катерина не могла більше лежати. Вона встала і сіла біля вікна. Підтягла темну завісу.

Місячний світ упав смугою в хату, осяяв частину ліжка, комоду й двері. Катерина положила на вікно свого годинника і почала на його дивитись. Три чверті дванадцятої... Без десятьох дванадцять... Без п'ятьох... Вона встала і тихо-тихо відчинила двері з своєї хати в сад. Білий од місячного світу ганок був перед нею. Темна скеля чорніла здалека, і тільки де-не-де по їй перебігало місячне проміння. Катерина зійшла з ганку, перелинула квітник і вбігла в темну стежку між деревами, що тяглася до містка. Як підійшла Катерина під скелю до криниці, Марко вже дожидав її там. Він ще не бачив її межи темрявих дерев. Місячний промінь падав просто на його. Він стояв біля криниці, зіпершись на кам'яне цямриння. Катерина не зупиняючись перебігла край гаю, і Марко відразу вздрів її перед себе. Він випроставсь і ступнув наперед. Вона попередила його. Зупинившись перед ним і тим примусивши й його зупинитись, сказала:

– Я вас покликала, бо думаю, що у нас обох єсть дещо, що маємо ми сказати одно одному...

Спинилися, дожидаючи відмови. Мить чи дві, що вона прождала її, здалися їй нескінченно довгими. Нарешті Марко загомонів. Він говорив тихо, але кожне слово виходило з його уст виразно й твердо:

– Еге, ми маємо, що сказати одно одному. Я вас кохаю і маю не одно се щастя, а ще й друге більше: ви даєте мені надію, що кохаєте мене. Не можу висловити, як вас люблю, але нащо вам мої слова - ви й так розумієте, що без вас я не буду щасливий...

Голос його затремтів... В йому почулося пригнічене поривання. Катерина стояла непорушно і мовчки слухала. Марко казав далі:

– Але ж людина живе не самим власним, особистим життям. Єсть у кожної людини святиня, вища від власних почуваннів, од власного щастя. Такою святинею стався мені мій рідний край, моя Україна. Я присягався присвятити їй своє життя. І та людина, що я кохаю, кого благаю з'єднати своє життя з моїм,- повинна йти зо мною до однієї мети.

Голос у його тепер не тремтів. Він зробився тихий, але в йому чулася сила глибокого, повік не порушного пересвідчення. Замовк і ждав одмови, але її не було. Катерина мовчала. Марко озвався знову:

– Я знаю, я не вартий того щастя, що ви хочете мені дати. Я знаю, як я мало даю і як багато беру. Але ж...

– Але ж, здається, хтось з нас помилився, Марку Петровичу!
– перепинила його відразу Катерина, і її голос задзвенів неприязно та гордо.- Або, може, ми обоє помилилися. Ви сказали, що берете... Ви нічого не берете, Марку Петровичу. Я прийшла сюди сказати вам, що я вас люблю, щоб і од вас теж почути. Але такої відмови, як чую зараз, я не бажаю. На умовах я свого кохання не віддаю.

Вона повернулася і хотіла йти. Невимовний жаль стиснув Маркові серце.

– Люба моя!
– скриккув і вхопив її за руку.

– Не смійте мене займати! І яке ви маєте право казати так!
– скрикнула Катерина, вихоплюючи руку.- На умовах! У вас і тут! Боже мій!
– І вона побігла була геть.

Ту ж мить Марко став їй на дорозі:

– Во імя того почування, що обох нас привело сюди, я благаю вас вислухати мене,- заговорив він палко.
– Нащо ви кажете такі слова? Ніяких умов не ставлю і не маю на се права. Я кажу тільки про свою обітницю, я кажу, що я тоді тільки можу віддати частину свого життя особистому щастю, коли се щастя не йтиме проти тієї ідеї, яка керує моїм життям. І якби ви хоч на хвилину увірували в цю святиню...