Сонячний промінь

Грінченко Борис

– Наприклад?
– спитав Семен.

– Ось наприклад - нарешті або годинник.

– Правда!
– згодивсь Човгань.

Зчинилася спірка про всякі ковані й нековані, народні й ненародні слова. Молоді оступались за Семена, інші за Овсієнка з Савчевським.

Овсієнко кричав:

– Подивіться, як пишуть кияни! Читати не можна!

Хтось витяг якийсь словар, хтось доводив «Кобзарем» свої думки. Про Семенове оповідання вже й забули, далеко відбившися від його. Маркові ставало нудно. Він устряв до спірки:

–

Се правда, що ми пишемо поганою мовою, але не поможемо лихові, коли будемо сперечатися про окремі слова.

– А чим же поможемо?
– спитав Тапчанський.

– Тим, що вчитимемся своєї мови й не здаватимемся на тії тільки знання, яких можна засягти випадком, слухаючи свою мову від селянина; вживатимемо її завсігди в своїй сім'ї і скрізь де можна. А то ось ми тут зійшлися, а здебільшого не по-своєму говоримо.

Дехто почервонів. Усі замовкли, бо всім стало ніяково. Молодий учитель Бійчевський озвався перший:

– Я згоджуюсь з вами,- сказав він до Марка,- але що ж ви зробите, коли все життя, що нас оточує, все впливає в один бік? Що ж робити?

– Боротися з тим упливом,- одмовив Марко.

– Це легко сказати, та нелегко зробити.

– Борня ніколи не бува легенька. Але я знов кажу, що ми її не починали, цієї борні, та й про те, щоб почати, не дбаємо. І ось відціль я бачу небезпечність для нашої мови, а не від нарізних, хоч би й дуже недоладно зроблених, слів. Та нарешті треба ж дати й авторові волю - вживати ті слова, які йому здаються кращими. Се авторове право.

Маркова оборона помогла цього разу, і безщасні слова зосталися в оповіданні. Семен повеселішав і вдався до Марусі Овсієнкової:

– А що ж ви, Маріє Степанівно, нічого не кажете?
– спитавсь він.

– Я?
– промовила дівчина і почервоніла.- Мені дуже подобається все - і оповідання, і мова.

– От спасибі, що оступились!
– скрикнув радісно Семен, а Маруся почервоніла ще дужче.

– А от що правопис...- почав Овсієнко, витягаючи з кишені першу книжку, що видано вже було на гуртові гроші.- Ви, Семене Олександровичу, держали тут коректуру, мабуть, і цю держатимете, то нам треба умовитись за правопис. Ось ви, наприклад, пишете берецця, ведецця, а хіба ж воно так можна? Треба писати тся, щоб видко було, що воно; а то ми своєю фонетикою так зіпсуємо мову, що через десять років нас не розумітимуть.

І знов почалася довга спірка вже за правопис...

Марко спробував сказати, що се не таке вже важне питання про -тся та -цця, щоб на його гаяти стільки часу.

– Так дивитись на діло - се значить не поважати свою мову!
– скрикнув Тапчанський.

– Вибачайте,- одмовив Марко,- а чим може людина довести, що поважа свою мову?

– Як - чим? Поважним поглядом на неї!

– Отже, ні! Працюючи сією мовою!
– відказав спокійно Марко.

Тапчанський мусив змовкнути, бо й рядка, мабуть, не написав ніколи по-вкраїнському.

А тим

часом спірка починала робитися надто гарячою. Здавалося, що рішалося питання, од якого залежить доля всієї України. Бачачи господар, що гості вже гризуться, поспішився зупинити:

– А годі, люде добрі, про се, бо нехай уже буде так, як я кажу!

– Чому ж се так?
– задерикувато спитавсь один студент, але інші, що їм докучила спірка, зупинили його і поступились Овсієнкові,- рішили писати тся.

– А що-то ми будем ще видавати?
– спитався Бійчевський.

Усі мовчали. Ні в кого не було нічого зробленого. Бачачи се, Марко озвавсь:

– У мене виготовано кілька книжок для народного читання; якщо дозволите, то принесу їх.

– Добре!
– сказав господар.- А коли ж?

Обібрали ту неділю і пішли до вечері. За вечерею Семен опинився біля Марусі Овсієнкової і ввесь час любенько з нею розмовляв.

– Нема ладу!
– промовив Марко, ідучи з Семеном додому по порожніх, ледве освічуваних газовими ліхтарями, вулицях.

– Де?
– спитався той.

– У нашому товаристві. За кожну дрібницю - суперечки. Про що не почни - всі не в один гуж тягнуть, кожен своє...

Семен мовчав, і Марко говорив далі:

– Воно не дуже й дивно, як роздумаєшся. Вкраїнської інтелігенції нема, істніють тільки вкраїнські інтелігенти. Кожен з них виробляв свої погляди самостійно, якщо здатний був на те, або підлягав чиєму впливові, а загального цілогромадського тону, впливу не було й нема. Тим кожен і різнить поглядами з іншими, тим кожен за ті погляди й держиться так, бо як він їх здобув сам, то вони здаються йому і дуже цорогими, і цілком правдивими.

– Еге...- мугикнув Семен.

– Ніякого гуртового діла робити не можна, коли не можна погодитися поглядами. Шкляренко каже, що кожен мусить робити нарізно і що так більше зробиш,- так, здається, він каже, Семене?

– Еге... Та про що ти кажеш?

– А про що ти думаєш? Я кажу про Шкляренків «індивідуалізм». Сей Шкляренко мене зацікавлює. Він щира людина, але ненормальна. Він саме й є найтипічніший продукт нашої вкраїнської розрізненості, несолідарності. Тим у його й такий погляд на гуртову роботу, але...

– А як тобі подобається Овсієнкова дочка?
– зненацька перепинив Марка Семен.

Марко, дивуючись, глянув на Семена і невдоволений спитавсь:

– А на що тобі Овсієнкову дочку?

– Правда, гарна цівчина?

– Гарна... Але ж я тобі не доказав. Я думаю...

– До того ще й розумна!
– знов перепинив Семен.

– Хто?

– Та Маруся ж Овсієнкова!

Вони йшли проз ліхтар. Марко вхопив Семена за плечі і поставив його проти світла. Він глянув йому в обличчя і побачив, що воно сяяло щастям. Марко весело засміявсь.

– А я й не туди-то, дурний! Коли казати навсправжки,- вона гарна дівчина, щира - мені подобається.