Сонячний промінь

Грінченко Борис

– Та чого ж так?

– Бо всі українофіли або ледарі, або падлюки!

– А мене ж та себе до яких ви лічите?
– спитавсь усміхаючись Семен.

– Хотів би до перших,- озвався зовсім поважно Шкля- ренко,- а проте - не знаю.

– Чи не занадто ви суворі, Максиме Кириловичу?
– спитався Марко.

– Маю підстави. Років з двадцять п'ять товчусь поміж земляками - знаю багато їх. І завсігди бачив одно: справа починається широко, тягнеться вузько і кінчається нічим. Винятки з правила бувають, але се правило. Гляньте на літературу - хто робить? Півтори людини, а всі останні леда- рюють, хоча могли б багато і дуже багато робити. А як видавати доведеться, та книгар часом не візьме,

так пошукайте тоді видавця! Ніхто копійки не дасть, а в нас є земляки, що мають сотні тисячів і кричать про свою любов до України! Так буде й з вашим гуртком... Ви гляньте - ми досі не маємо навіть виданнів творів своїх кращих письменників, не маємо книжок для народу!..

– Але ж ви знаете: обставини від нас незалежні...

– А чого ж сиділи дурно тоді, як не шкодили ті обставини? Може, якби тоді робили добре, то тепер не було б і «обставин». А, ледарство!.. Недбальство!..

Шкляренко казав палко, голосно, за малим не кричачи, і в його тремтячому голосі чути було злі сльози. Видко було, що людина мучилась над тими думками довго і намучилась дуже; видко було, що все це займа її душу зглибока.

– Тяжко, але правда,- згодився Марко.- Багато гріхів на нашій інтелігенції.

– Наша інтелігенція!
– знову заговорив Шкляренко.
– Де вона? Вона не знає своєї мови, вона не має своєї сім'ї, вона тільки про свято, вряди-годи згадує Шевченка чи яку пісню,- бо вона іншим живе!.. А чи є хоч крихта солідарності серед нашої інтелігенції? Ся наша повсякчасна гризня, повсякчасна колотнеча!.. Почування спільноти, громадянства - де вони в нас? Тільки особисте на першому плані, тільки моє я, а начхать мені на громадське добро!.. А як ми шануємо своїх талановитих людей, нашу славу, гордощі? Наші письменники померли б з голоду, якби не сиділи по канцеляріях, наші композитори, наші маляри,- вони марнують свій талант, свій час на біганину по приватних лекціях, на... Ех!.. А наше зрадництво падлюшне!..

– Стривайте, Максиме Кириловичу,- перепинив його Семен,- хіба ж се спеціально наш продукт?

– Звісно, і в інших є... Але ж де було стільки Барабашів, Адамовичів, Брюховецьких? [31]

– Але ж ви забуваєте обставини...

– Не забуваю,- од їх починаю, завсігди їх на увазі маю!.. Але де більше перешкод, там треба й більше сили виявити. А ми на шеляг її виявляемо. І не через те, що нема! Є вона, та йде на чорт батька зна що!

Шкляренко нервово заходив по хаті, кусаючи губи.

31

Мова про діячів українського середньовіччя, що здійснювали антинародну політику. Барабаш Іван (р. н. невідомий - 1648) - осаул реєстрового козацького війська, прибічник польської шляхти. Був страчений козаками. Адамович Семен - гіротопоп з м. Ніжина, агент російського уряду в час т. зв. «Руїни» на Україні у 60-70-х роках XVII ст. Діяв за гетьманів Д. Многогрішного та І. Самойловича. Брюховецький Іван Мартинович (р. н. невідомий - 1668) - гетьман Лівобережної України в 1663-1668 рр.

– Знаєте,- промовив він, трохи заспокоївшись,- оце лежу я іноді вночі та й думаю: Господи, сотвори чудо! Бо тільки так і може що зробитися.

– Ні,- озвався Марко,- я з вами не можу згодитися. Усе погане, що ви показали, є, і це все правда. Але ж не саме погане. Є таке, що навіває на душу надії.

– Що ж воно таке?
– спитався Шкляренко, зупинившись та глянувши на Марка.

– Є люди, що віддають своє життя на працю... Я вам міг би сказати кілька йменнів, і ви повинні будете схилити перед ними голову, бо це «сіль землі» нашої. Їх небагато - се правда,- та коли ж і де їх було

багато? Але діло, що нони роблять, не вмирає і не вмре. Єсть борці! Єсть!

Марко говорив се щиро, палко. Шкляренко мовчки дивився на його.

– Бажав би, щоб ви були праві,- промовив Шкляренко, як Марко змовк, і в його голосі задзвеніла якась інша, люб'язніша струна.- Мені так здається, але, може, я помилився, бо я багато злував... Дай, Боже! Дай, Боже!

Через кілька хвилин Марко з Семеном ішли вдвох до Овсієнка. Шкляренко не пішов.

– Не думай, що він не робить,- сказав Семен до замисленого Марка,- він робить і тепер, а всі невеличкі свої гроші, що зостаються йому від життя, кладе або на видання якої книжки для народу, або купує наші книжки та посилає на село. Але ж він не може робити в гурті - каже, що сам більше зробиш.

У Овсієнка було вже чимало людей. Сам господар сидів у гурті і щось казав. Се був невеличкий чаловік, старий уже - зовсім сивий. Обличчя колись дуже чепурне, було приязне та гарне й тепер; очі бистрі, мова швидка, з притиском,- видко було, що в старого збереглося ще багато вогню.

Побачивши він двох гостей, устав швидко, пішов назустріч і почав здоровкаться.

– А, дуже радий!
– задріботів він,- просимо до гурту! Знайомі?
– спитався він у Марка, киваючи оком на гостей, що сиділи в хаті.

Гості всі були Маркові знайомі, опріче одного - се був новий учитель з гімназії, що тільки се літо приїхав сюди на посаду, на прізвище Бійчевський. Він сподобався Маркові своїм обличчям. Опріч його були тут ще двоє синів Овсієнкових, студенти, що мало й сиділи в хаті, все кудись бігали, зовсім не цікавилися справою, бо, як знав Марко,- навіть трохи сміялися з батькового вкраїнолюбства; зате Овсієнкова дочка Маруся - невеличка на зріст, але чепурненька білявенька дівчина, така ж жвава, як і батько, хоч і соромлива,- дуже щира була до всього; вона була вчителькою на селі, а тепер улітку жила в батька; був Тапчанський - низенька суха істота з глузливими злими очима та з голо обстриженою чорною головою; був Човгань - молодий професор з університету, на його останніми часами багато надій мали; був Савчевський - довга постать з апатичним обличчям, багатий чоловік, хазяїн великого маєтку й кількох будинків у місті; було ще троє студентів.

– Принесли?
– почали питатися в Семена.

– Та приніс - шарпайте вже душу мою!
– відмовив той з комічним жалем і положив рукопис на стіл.

– Хіба ви сюди й душу положили - у ці шпаргали?
– спитався Тапчанський.- А самі тепер зосталися без душі?

– Нема що робить? За те ви вже нікуди не положите душі,- відмовив Семен, що завсігди мав з Тапчанським війну на слова. Семен розгорнув рукопис і зараз же почав читати своє оповідання. Оповідання було непогане, в звичайному, трохи глузливому, Семеновому тоні, але крізь той тон виразно видко було молоду щирість. Семен читав, не одриваючи очей од книжки. Як скінчив, то помалу підвів очі і глянув.
– Маркові здалося, що він глянув насамперед на Марусю Овсієнкову і що та до його трішки-трішки всміхнулася.

Помовчали.

– Воно нічого,- сказав Овсієнко,- та наче трохи натуралістичне, в дусі Левицького...

Старий Овсієнко мав і погляди на письменство старі і йому рідко подобалось те, що виходило за межу романтизму.

– От і мова... Трохи теє...- І він почав перебирати окремі слова, яких він замолоду не чув у своєму селі і через те впевняв, що їх нема.

До його пристав і Савчевський:

– Я ось що маю сказать,- говорив він по-московському, як і більшість з тих, хто тут був, страшенно тягнучи слова і так вимовляючи їх, мовби язик його щоразу прилипав у роті, і він мусив щоразу його віддирати,- ось що маю сказать: мова й мені не подобається - багато кованих слів.