Сонячний промінь
Шрифт:
Після науки Корній несміливо мнявся на одному місці і не йшов додому.
– Тобі, мабуть, чогось треба?
– спитав Марко.
– Еге ж...
– То кажи!
– Та... прохaли батько, й мати, і я просю, щоб ви прийшли до нас у неділю в гості.
– Спасибі! Прийду.
– Йо?
– зрадів хлопець.
– Чого ж - йо? Прийду, та й годі.
– Глядіть же! А то батько та мати кажуть: ти хоч би покликав свого вцителя в гості! А я кажу: хіба вони підуть до нас?
– А чом же ти думав, що я не піду?
– спитався Марко.
–
– щиро відмовив Корній.
– Чим же я пан?
– знов запитався Марко.
– Аже ви в панській одежі... і з панами живете... і по-панському вчені.
Марко почав розказувати хлопцеві, що не повинно бути ні панів, ні мужиків, тільки люди; розказав за своїх батька й матір і страшенно здивував Корнія, сказавши, що вміє пошити чоботи.
– Йо пошиєте?
– спитався дивуючись хлопець.
– Пошию. Як я був малий, то батько шив мені чоботи, а як батька не стало, а я підріс, то грошей часом не було, щоб заплатити шевцеві, то я й шив сам собі чоботи.
– І вчились у отій великій школі - ув уні-вер-си-те-ті, і шили чоботи?
– скрикнув, ще більше дивуючись Корній, і широко розплющив очі.
– Чого ти так дивуєшся?
– засміявся Марко.- Хіба ти думаєш, що хто вчиться, то вже повинен одрізнятись од простих людей та цуратися простої роботи?
– Ні... я... Оце скажу батькові,- скрикнув одразу Корній,- ну що вони тоді скажуть?! Та ви ж прийдете? Глядіть! Ми коло церкви живемо. Вийдіть до церкви завтра, а відтіль я вас до нас доведу.
V
Другого дня, в неділю, Марко пішов до церкви. Маненька церква повно натовпана була людьми. Спереду стояли чоловіки, а позаду жінки та дівчата. Але кілька жіноцтва стало попереду ще від чоловіків. Тільки се були особи не прості, а повбирані по-міщанському. Дві дівчини були навіть у міських пальто з великими блискучими гудзиками. Марко спершу подумав, що це якісь панни, дочки сусідніх панків: але великі прості хустки, накручені у їх на головах, доводили, що він помиляється.
Марко вистояв службу і пішов з народом з церкви. Поміж натовпом Корній ухопив його за руку.
Скоро вийшли на вулицдо, Корній зараз же почав розповідати, як він дома казав, що Марко не пан:
– Я їм кажу: вони такий саме простий чоловік, як і ми, тату. А батько кажуть: не можна сьому повірити, бо він з панами живе. А я кажу: у їх батько швець був і вони самі чоботи шити вміють. А батько тоді: - Йо?
– А я кажу: - Авжеж!.. А ось і наша хата.
Хата Корнієва була невеличка, але чистенька. Двір обгороджено по-степовому - камінням. У дворі стрів їх батько Корніїв і повів у хату.
Уся сім'я була дома: батько - високий чоловік з такими очима, як і в Корнія, з підстриженою темною бородою, з довгобразим українським обличчям; мати - моторна, ще не стара молодиця, та дві сестри. Одна, років десятьох, злякалась Марка, втекла на піл і стала біля печі; друга, вже дівка, вразила Марка своїм блідим обличчям.
– Сідайте, будьте ласкаві! Просимо!
– заметушилась мати,
– Та сідайте ж бо,- промовив батько,- щоб старости сідали,- додав він шуткуючи. Марко глянув на дівчину: вона сиділа на полу, склавши руки на колінах, така ж бліда, як і перш, і великі темні материні очі навіть не змигнули.
– Давай нам, стара, обідати, шоб веселіше було!
– сказав батько.
– У вас хата й так весела!
– промовив Марко. Хата й справді була весела та чистенька. Піч гарно попідводжувана, стіл застелений білою скатертиною, з хлібом на йому: рушники на кілках і коло богів, за богами васильки; по стінах кілька простолюдних малюнків релігійного змісту та царські портрети.
– Дай, Боже, щоб не була сумна!..
– відмовив господар.
– Дочко, поможи мені!
– озвалась мати від печі до старшої дочки.
Та мовчки встала, все така ж бліда та така ж мовчазна, і пішла помагати матері.
Посідали за стіл. Господар узяв пляшку й чарку і хотів почастувати Марка, та він не пив. Тоді хазяїн випив сам, приказуючи:
– Спасибі ж вам, шо вчите нашого сина! Дай, Боже, вам здоров'ячка, а йому добрий розум на науку!
– Дай Боже!
– відказав Марко.
Більше ніхто не пив. Почали обідати. Господиня дуже щиро припрохувала їсти. У розмові Марко спитався,- чому батько не віддав Корнія до школи.
Господар почав виясняти, що через скрут у хазяйстві, а далі додав:
– Та ще й те: не влюбив я сієї школи.
– Чому? Хіба погано вчать?
– Ше й дуже вивчають!.. З нашої школи вже чоловіка десять таких, шо писарювали або по волостях, або по якономіях, або прикащикували. Та тільки все не до ладу.
– Чому?
– Бо поживе воно там год тa другий, поки мале, і вже зовсім од простого звичаю одкинеться. Тоді він удіг жакетку й чоботи такі, що п'ятнадцять рублів за їх, і гармонія в його за п'ять і треба табаку, і вина, і того-сього - усього хочеться, шоб по-панському, а грошей обмаль, тоді воно шо робить?
– треба красти! То й проженуть. Тоді вже нашо він здавсь? Ні до Бога, ні до людей! Он поблизу тут двоє таких, два брати. Один у якономії клюшником був, а другий у городі у купця прикащикував. І обох повигонено. Тепер ходють з вудками рибу ловити. Батько та мати йдуть у поле косить та в'язать, а сини під вербою з вудкою спать!
– Та не всі ж такі,- сказав Марко.
– Та не всі!
– одмовив господар.- Хто так собі, не дуже вивчивсь, кзаменту не здав, то більше дома сидить! А хто здав кзамент, та ше й добре,- то того вже, дивись, і нема дома, аж поки вернеться - вудкою рибу ловить. А вже шо носа задира школяр, то й батькові нема міста в хаті. От у мого сусіди син школяр, то так говорить батькові: «Ти, тута, чорзна по-якому балакаєш, у нас у школі не так!»
– Погано ж ваші сини роблять, коли так!
– сказав Марко.