Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
Шрифт:
З боку моря швидко рожевіло повітря, і на його фоні вимальовувалися чіткі контури будови з кривою галереєю зернопідйомника. Темрява над нею коливалася, змінювала обриси, і з кожною секундою було все більш помітно, що це не темрява, а дим, який густою масою підіймався в небо…
Олексій усе ще не вірив, усе ще сподівався чогось. Але ось, розбиваючи тишу на дрібні осколки, у дворі елеватора зачастив пожежний дзвін…
Усе переплуталося в Олексієвій голові. З місива спливла одна, страшна своєю незаперечністю думка: зрада! Олов'яников не дізнався про те, що готується підпал. Попередження Олексія не дійшло до нього!..
Що ж тепер робити? Бігти рятувати те, що ще можна врятувати? А Микоша?
Притиснувшись до пролому, Микоша жадібно дивився вгору, туди, де над дахом елеватора ось-ось мало вихопитися відкрите полум'я.
Заграву помітили в різних кінцях міста. Десь поблизу заревів фабричний гудок. На нього відгукнулися гудки з Пересипу і вокзалу. Вдарили на сполох на дзвіниці жіночого монастиря, і густий протяжний дзвін розлігся над сонною Одесою.
— Час! — Микоша одірвався від стіни, повернув до Олексія застигле в задоволеній гримасі обличчя. — Зараз другого півня пустимо! Вони в нас побігають!
— Постривай!.. — вимовив Олексій.
Він ще не уявляв, що робитиме. Знав тільки, що Микоші треба перешкодити…
— Чого чекати? Саме час! Де цебрик?
Він знайшов бідон, схопив його і наказав:
— Гайда за мною! Живо!
— Та почекай же ти!..
Микоша тільки рукою махнув.
Полум'я, нарешті, вирвалось, освітивши пустир і куші будівельного сміття. Микоша довгими котячими стрибками біг до будинків, які стояли віддалеки.
Плутаючись у подертій підкладці, Олексій відшукав браунінг у боковій кишені.
У голові промайнуло: «Не можна, адже знають, що ми разом, здогадаються». Але роздумувати було ніколи: Микошу треба було зупинити за всяку ціну!
Посеред пустиря, ковзаючись на дрібній щебінці, Олексій наздогнав його і схопив за плече.
— Стій!
— Швидше! — Микоша змахнув бідоном. — Поки не сполошились…
— Стій, тобі кажуть!
— Тихо! Очманів, чи що!
— Кинь бідон!
Важко сказати, навіщо він це робив: треба було стріляти, не гаючи часу.
— Ти що, хлопче?!
Микоша рвонувся, вивільнив плече, та Олексій в ту ж мить знову схопив його. Крикнув, задихаючись:
— Кидай по-хорошому, бандитська мордо, уб'ю!..
Микоша відсахнувся. Було вже зовсім світло. Він побачив браунінг і — все зрозумів.
— Ти? — хрипко видушив він. — Ти?!
Він випустив бідон, присів і раптом щосили вдарив Олексія по руці. Хапаючись за кишеню, кинувся вбік.
— Стій! — ще раз крикнув Олексій.
У ту ж мить Микоша вистрілив.
Вихопилося полум'я. Гуркіт на кілька секунд оглушив Олексія. І він двічі натиснув спуск, майже не почувши своїх пострілів…
РІЗНІ КЛОПОТИ
Елеватор палав. Полум'я бурхало, з чотирьох боків охопивши будову. Олексій зрозумів, що там йому робити нічого.
Микоша лежав на спині, закинувши над головою кулак з револьвером. Присівши навпочіпки, Олексій нашвидку обшарив його кишені. Знайшов коробку цигарок «Сальве», трохи грошей, срібний годинник-цибулину і два конвертики з кокаїном. Усе це він залишив при Микоші. Револьвера теж не взяв. Бідон з гасом про всяк випадок перекинув.
Покружлявши в лабіринті провулків і тупиків, він вибрався до Потьомкінських сходів.
Назустріч бігли люди. Щоб не викликати підозри, Олексій, не поспішаючи, піднявся на Миколаївський. Раптом відчув, що в нього, наче від удару, пече в передпліччі. Він зупинився, помацав. Рукав був розірваний і мокрий.
«Еге, та мене поранено!» — подумав він.
Микошина куля ковзнула трохи вище ліктя і неглибоко розпорола шкіру. Ранка була невелика, але вона одразу змінила плани Олексія… Він звернув на Пушкінську, потім на Успенську і чимдуж припустив до Різничука.
Змучений, задиханий став він перед Шаворським.
— Микошу вбили!
Усупереч сподіванням, це повідомлення не справило на Шаворського великого враження.
— Спокійно! — сказав він. — Де вбили? Хто?
Ледве зводячи подих, Олексій розповів, що все трапилося саме в той момент, коли вони з Микошею хотіли підпалити будинки поблизу елеватора. Він так, мовляв, і не розібрав, на кого вони напоролися: чи то на міліцію, чи то на чекістів. Олексій ледве втік, а Микошу одразу на смерть.
Шаворський сплюнув:
— Влип, матері його чорт! Туди й дорога!..
Проти цього Олексій нічого не міг заперечити, його тільки здивувало, що Шаворський так легко змирився з долею свого найвірнішого охоронця.
— Добре, що на смерть, — кинув Шаворський, — у Чека він би всіх виказав. А сам ти цілий? — спитав він грубо, вперше звертаючись до Олексія на «ти».
— Теж трохи зачепило…
— Ану, покажи!
Різничук підкрутив лампу, добавивши світла. Олексія уважно оглянули.
— Он де шкрябнула, — сказав Різничук. — Рядком пройшла, якби трохи лівіше — то й амба!
Він приніс марлю і допоміг Олексієві забинтувати руку.
— Давай, Сивий, обмиєм удачу, — сказав Шаворський.
Тільки тепер Олексій помітив, що Шаворський п'яний.
Очі його гарячково поблискували, рухи були розмашисті і неточні. Він дістав з комори сулію, розхлюпуючи, налив спирт у кухлі, один присунув Олексієві.
— Пий! Чистий медичний з особистої пивниці… Пом'янемо раба божого Микошу, що з дуже давніх часів мав християнське ім'я Микола!.. — Випивши, він з хрипом видушив повітря з обпеченої глотки і, не закусуючи, хитнув головою. — Вбили, виходить?.. Та-ак… Що ж, у битвах втрати неминучі… Але бій виграно!.. — загорланив він.