Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
Шрифт:
Брокман довго, уважно читав документи Олексія. В документах говорилося, що військовий слідчий особливого відділу Михальов Олексій Миколайович направляється в розпорядження херсонського повітового ЧК після «проходження лікування в госпіталі».
В службовій характеристиці Олексія було написано, що Олексій «є відданим справі робітничого класу і бідного селянства. Він не шкодував свого молодого життя за Радянську владу… проявив відважність і кмітливість у боротьбі з ворогами, а також, будучи письменним і членом партії більшовиків, стояв, мов скеля, на сторожі справедливості…»
У листі ЦУПЧрезкому рекомендувалося використати Олексія на оперативній роботі.
Поки Брокман читав документи, Олексій розглядав його. В голови ЧК випуклий лоб і сильна щелепа. Розчесане на проділ сивувате волосся лежало на його круглій голові, наче склеєне. Руки великі, вузлуваті, з зароговілими нігтями.
Відклавши папери, Брокман спитав:
— Сам звідки родом?
— Звідси, з Херсона.
— Тутешній? Значить, місто знаєш? Рідні є? Де воював? Поранений? Куди? Освіту маєш?.. — питання він ставив уривчасто, з ледве помітним акцентом.
Розпитавши про роботу в особливому відділі, він витяг з кишені коротеньку глиняну люльку і, набиваючи її махоркою з бляшаної коробочки, спідлоба оглянув Олексія.
— Ну й фігури до мене шлють, — промовив, поворушивши щелепою. — Голодранець на голодранці… Зброю хоч маєш?
Олексій дістав із задньої кишені маленький бельгійський браунінг — подарунок Силіна. Брокман махнув рукою.
— Це не зброя для чекіста. — Він підійшов до дверей, прочинив їх і гукнув: — Фельцера до мене!
Потім сів за стіл і уткнувся в папери, мовби Олексія і не було в кімнаті.
За кілька хвилин у кабінет влетів щуплий, гостроносий чоловік у збитому на потилицю військовому кашкеті.
— Кликали? — спитав він, дихаючи з свистом.
— Це Михальов, наш новий співробітник, — сказав Брокман. — Треба його одягти, щоб не соромно було. І хай зброю вибере.
Начгосп окинув Олексія оцінюючим поглядом з ніг ю голови і похитав головою:
— Нелегке завдання! Такий зріст! Це ж Ілля Муромець! Ну, добре, щось придумаємо.
— І ще глянь, які на ньому шкарбани. Чоботи в тебе є?
На обличчі у Фельцера з'явився мрійний вираз. Начгосп наче хотів сказати: «Якби!..»
— Значить, нема? — спитав Брокман. — В такому разі видай крісло.
— Товаришу голова, — заговорив начгосп м'яко, — може товариш Михальов почекає? Мені обіцяли прислані партію чобіт через тиждень-другий. В будинку майже не лишається крісел.
— Що мені, прийоми влаштовувати? — сказав Брокман. — У мене люди голі ходять! Сідай, — наказав Олексієві, який нічого не розумів, — ось папір, пиши…
Він продиктував текст заяви. Олексій написав:
«В зв'язку з відсутністю взуття, прошу видати мені 1 (одне) шкіряне крісло на чоботи».
Брокман розмашисто поставив резолюцію: «Госпчастина. Видати. Брокман».
— Тепер іди, — сказав він. — Коли все зробиш, зайди. З житлом доведеться самому влаштовуватися, мені тебе класти нікуди. Одну-дві ночі можеш де-небудь на дивані переспати, а там куди хочеш, заживатися не дозволю.
— Влаштуюсь. Я тутешній! — сказав розчулений Олексій. — Дякую вам…
— Добре, нічого. Роботою з тебе візьмемо.
У кладовій ЧК знайшлося чудове галіфе на зріст Олексія — діагональове, з шкіряними леями. В купі дрантя Фельцер розкопав старий, але ще міцний офіцерський френч. Він добряче вигорів на сонці і був у двох місцях пробитий кулями — на дірочках лежали акуратні латки. По одній з латок на лівій нагрудній кишені легко можна було догадатися про долю колишнього власника френча.
Фельцер вказав на неї пальцем.
— Щоб ви знали: це добра прикмета. Двічі в одне місце не влучає. Ну, кращого не знайдеш, лежить як влитий…
Потім вони пішли нагору, в зал, де біля стіни стояло поряд кілька кабінетних крісел. Фельцер віддав одне Олексієві. Він вибрав найменш потерте і сам допоміг обідрати з нього коричньову скрипучу шкіру.
А потім Фельцер проявив справжню королівську щедрість. Він знову повів Олексія в кладову і там дістав з полиці шматок товстої твердої шкіри — на підошви!..
Із зброї Олексій вибрав наган: він був звичнішим і надійнішим, ніж важкі парабелуми. Браунінг він теж лишив при собі. Він любив цей легенький, малесенький, наче іграшка, пістолетик. До того ж це була пам'ять від Силіна.
З Фельцером вони розсталися друзями.
Одягнутий в усе нове, з наганом на боці і згортком шкіри під пахвою Олексій знову прийшов до Брокмана, трохи соромлячись свого шикарного вигляду. Але той, зайнятий якимись паперами, мигцем глянув на нього і кивнув на стілець.
— Посидь, я зараз.
Оповитий клубами махорочного диму, Брокман зробив на паперах помітки, розклав їх по купках і викликав чергового:
— Рознеси по відділах. Ось ці в трибунал підуть, а цих хай сьогодні ж відпустять. Даремно людей налякали. І скажи Іларіонову, щоб не хапав усіх підряд, іншим разом шию намилю! Філіппов тут?
— Нема ще.
— Гаразд, іди.
Черговий пішов. Тоді Брокман оглянув Олексія і, здавалося, був задоволений.
— Добре, тепер слухай, Михальов. Будеш у нас працювати, так треба тобі дещо втовкмачити… — Він вийшов з-за стола, пройшовся, шкутильгаючи, по кабінету, і зупинився перед Олексієм. — Слухай уважно, товаришу, і запам'ятовуй… Робота у нас важка. Грязна робота. Щось наче як у золотарів. А робити її треба чистими руками. Розумієш ти мене?
Олексій ствердно хитнув головою.