Ставка більша за життя. Частина 2
Шрифт:
Газета не допомогла йому лишитися непоміченим. Елерт зупинився коло його столика.
— Не блюзнірствуйте, лейтенанте, — промовив він, коли фон Ворманн виструнчився, вдавши, що його захопили зненацька. Елерт ногою присунув до себе стільця і сів, певніше, гепнувся, як подумки відзначив лейтенант. Не спитавши дозволу, налив собі вина.
— Ви ще й досі самотній, лейтенанте? Досі без товариства? Якщо ви хочете, я познайомлю вас з колегами.
— Дякую, пане полковнику, я вже відрекомендувався своєму начальству, — холодно відповів Ерік. — А сюди я зайшов з доброї волі.
— Ви неодмінно знайдіть собі друзів, бо інакше помрете тут з нудьги.
— Я ніколи не нудьгую, пане полковник.
— Розумію, — розсміявся Елерт. — Ви гадаєте, сидячи тут самотньо, що знаходитесь у найкращому товаристві. А може, й анекдоти ви розказуєте самі собі? — споважнів він. — Запам’ятайте, що ми, офіцери абверу, мусимо підтримувати з людьми якнайбільші контакти. І в нашій службі, дорогий Ворманне, немає поділу на час службовий і особистий. Ви зрозуміли?
— Так точно, — відповів Ерік. Як же він його ненавидів у цю мить, з якою охотою заїхав би в цю самовпевнену гладку пику. Чому це якийсь Елерт напучує його, фон Ворманна, совістить, як школяра?
Елерт якусь мить пильно дивився на фон Ворманна.
— Ну, гаразд, лейтенанте, знайомтесь із Сен-Жілем, хоч, правду кажучи, тут і дивитись ні на що. А через день-два візьмемося до роботи. — Навіть не кивнувши головою на прощання, Елерт підвівся і пішов до дверей, ніби заради розмови з Еріком він тільки й приходив у казино.
Ерік відсунув газету й почав роздивлятися довкола. За сусіднім столиком якийсь капітан саперів розповідав двом лейтенантам про свої любовні пригоди в Гаврі, коло буфета білочубий безвіїй унтер-офіцер СС залицявся до пишнотілої дівчини з допоміжної служби. Фон Ворманн відчув на собі чийсь погляд і глянув у той бік. За столиком під вікном самотньо, як і він, сидів чоловік у мундирі організації Тодту. Помітивши, що фон Ворманн його завважив, він підвівся і рушив до нього.
— Даруйте, пане лейтенанте.
— Чого вам треба? — непривітно глянув на нього Ерік. Чоловік у тодтівському мундирі знічено всміхнувся.
— Чи не можна до вас підсісти, пане лейтенант? Я теж нещодавно приїхав і почуваю себе зовсім самотньо. Нікого тут не знаю. Я був у Генерал-губернаторстві…
Чи Еріку тільки здалося, чи чоловік справді був переляканий?
— Будь ласка, — знизав він плечима. — Якщо ви вважаєте, що вдвох нам буде веселіше, то сідайте. — Ерік пригадав щойно вислухане напучування Елерта про необхідність зав’язувати знайомства з людьми. Що ж, хай буде так.
— Моє прізвище Ормель, — сказав чоловік, так само усміхнувшись. — Я буду радий, якщо ви, пане лейтенант, вип’єте зі мною чарочку коньяку. Я тут третій день і вже знаю, що вино тут гидке, але коньяк… — Він ляснув пальцями, намагаючись привернути увагу кельнерки, яка проходила мимо. — Два коньяки, будьте ласкаві! — гукнув Ормель. — Довоєнних, — додав він і розсміявся, вважаючи це гарним жартом.
Тільки тепер фон Ворманн помітив: те, що він вважав за усмішку, було гримасою, зробленою рукою недосвідченого хірурга. Придивившись уважніше до Ормеля, він побачив шрам у лівому куточку рота — дуже туго натягнута складка шкіри створювала враження постійної усмішки.
— Моє прізвище фон Ворманн, — відповів Ерік, — і, правду кажучи, я люблю самотність. А коньяку з вами не вип’ю, ви даремне поквапилися з замовленням.
— Ну що ж, тоді я вип’ю сам, — мовив Ормель. Він підсунув фон Ворманнові коробку з цигарками і, побачивши, що Ерік не звернув на це уваги, взяв цигарку і запалив сам.
— Ви приїхали сьогодні вранці, правда?
— Я бачу, що від вас нелегко відкараскатися, — сказав Ерік, поправивши монокль. — Ну й що з того?
— Ви їхали через Париж?
— А іншої дороги сюди й немає.
— Сподіваюсь, у вас було трохи часу, щоб познайомитися з Парижем.
— Ви вважаєте, що це місто дуже цікаве?
— У Парижі, — відповів чоловік, дивлячись Ерікові прямо в очі, — найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль.
— Найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль? — повторив фон Ворманн. — Можливо, але чому ви неодмінно вирішили сказати про це мені?
Ормель вибухнув сміхом. Цей сміх видався Ерікові якимось нещирим, вимушеним.
— Коли б ви побули у Франції довше, то знали б, що на майдані Пігаль найкращі не каштани, а… — Він зробив рух, ніби хотів щось шепнути фон Ворманнові на вухо.
Ерік зупинив його.
— Я здогадуюсь, що ви хочете мені сказати, але мене зовсім не цікавить, чим славиться майдан Пігаль.
Офіціантка поставила перед ним дві чарки коньяку. Ормель хильцем ковтнув одну, потім другу і швидко підвівся.
— Мені було вельми приємно познайомитися з паном лейтенантом. — Він зробив паузу, ніби чогось чекав. Фон Ворманн подумав, що він чекає руки, але зовсім не збирався зробити йому такої ласки і тільки холодно кивнув.
Дивлячись у дзеркало, що висіло навпроти його столика, він помітив, як Ормель, розплатившись коло буфету з офіціанткою, швидко попрямував до дверей. Фон Ворманн подумав, що непогано було б піти й побачити, куди так спішить чоловік, який всього п’ять хвилин тому ладний був вести з ним довгу й безглузду розмову про якісь каштани на майдані Пігаль.
Вийшовши з казино, Ерік мусив якийсь час звикати до темряви. Вулиці містечка зовсім не освітлювались. Тільки через кілька секунд він помітив постать чоловіка, що швидко віддалявся. Ерік рушив за ним.
Ормель ішов швидко, не оглядаючись. Раптом він зник. Фон Ворманн трохи почекав. Спробував запалити цигарку, що було не так легко зробити на сильному вітрі. Нарешті закурив. Ерік запам’ятав місце, де зник чоловік з робленою усмішкою і зляканими очима. Він побачив велику сіру віллу з залізною огорожею, темну, як усі будинки в місті. Крізь вікна, щільно зачинені віконницями, долинали музика й гомін людей. Ерік повернувся і побачив над хвірткою напівкруглу табличку “Пансіонат “Ле Труа”.
Жанна Моле, власниця пансіонату “Ле Труа”, про який поміж мешканців Сен-Жіля йшла недобра слава, проводжала останніх гостей. Дуже неохоче виходив молодий двадцятидворічний льотчик з дитячим, вкритим пушком обличчям, рум’яним, як у дівчини. Але Жанна спекалась і його, вирвавшись із обіймів і делікатно випхнувши льотчика надвір.
Потім підійшла до дзеркала, глянула на своє сіре від утоми лице. Так, їй, напевно, таки доведеться сходити до косметички.