Ставка більша за життя. Частина 2
Шрифт:
— Запам’ятайте, лейтенанте, що для мене ви просто Ворманн і ніяких “фон”. Ясно? Опріч того, я був би дуже задоволений, якби ви облишили носити оцю гидоту, — він показав на монокль, який Ерік нервово поправив. Елерт замовк, чекаючи відповіді лейтенанта. — А що стосується цього пароля, — сказав він по паузі, — то забудьте про нього. Я подбаю про це сам. Особисто скуштую сам, — посміхнувся він, — смак каштанів на майдані Пігаль. Ви зрозуміли, лейтенанте Ворманн?
— Так точно, пане полковник.
Але Ерік не збирався забувати цього пароля. Він збагнув, що йому трапилася щаслива нагода, можливо, єдина в житті, щоб довести цьому грубіянові, хто з них кращий офіцер абверу. Він знав у обличчя всіх людей Елерта, цих горе-служак, що тинялися по місту; навіть сліпий легко впізнав би й здогадався б, що саме їм Елерт наказав звертатися до всіх офіцерів довколишніх гарнізонів з повідомленням, що найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль. Вони діяли безглуздо й грубо. Дійшло до того, що навіть його, фон Ворманна, зачепив якийсь темний тип, назвавши слова пароля.
— Іди геть, ідіоте, — спокійно відповів йому лейтенант, — і більше не навертайся мені на очі.
Проте сам Ерік не втрачав надії, яку йому посилало провидіння, тим паче, що після недавньої пригоди коло в’язниці, під час якої чудом уцілів, він увірував у те, що ним, Еріком фон Ворманном, опікуються небесні сили.
Той, хто ніколи до цього не знав лейтенанта фон Ворманна, зустрівшись із ним зараз, міг би присягтися, що це незвичайно товариський чоловік, хлопець-друзяка. Він відвідував довколишні гарнізони, охоче зав’язував розмови, частував вином і коньяком, не забуваючи при цьому натякнути кожному з своїх випадкових знайомих про незвичайний смак каштанів із знаного паризького майдану.
Навіть коли він поїхав провідати свою сестру, Беніту фон Ворманн, посередню співачку кабаре, яка звеселяла життя офіцерам Гавра, і застав у неї якогось полковника Тіде, то не забув сказати пароль, коли вони лишилися наодинці. І, певна річ, марно. Полковник Тіде, так само, як і інші, нічого не зрозумів, і йому довелося пояснювати, що не каштанами славиться майдан Пігаль і довколишні вулиці.
Проте фон Ворманн не втрачав надії зустріти людину, яка відгукнеться на пароль, а тоді… Що тоді — він ще й сам до пуття не знав. Ясно, що до Елерта він уже напевно не побіжить — цей опецьок поцупить у нього з-під носа ласий шматок.
О ні, фон Ворманн не такий простодушний. Коли поталанить знайти людину, яка відповість на пароль, то він спробує проникнути до ворожого табору і тільки згодом піднесе Елертові на блюдечку готову справу.
А може, зробити інакше? Становище на фронті не таке вже й добре, і зайва патріотична ревність навряд чи принесе користь. Якщо єфрейтор програє війну…
Все це, одначе, нагадує колотіння масла з трави, якої корова ще не з’їла. Передусім треба знайти того, хто відповість, що тітка Зюзанна любить каштани тільки восени.
Він замовив ще одну чарку коньяку і раптом здригнувся. В казино заходив, шукаючи очима вільного місця, незнайомий фон Ворманнові капітан військово-повітряних сил. Ерік жестом запросив його до свого столика.
Льотчик був у чудовому настрої. Та й не дивно — його нещодавно перекинули сюди із Східного фронту, і він не приховував своєї радості.
— За ваше здоров’я, лейтенанте фон Ворманн, — підняв він тост. — Тільки у Франції людина знає, що живе — і вино, і дівчата. Повірте мені, — він нахилився до фон Ворманна, — у тій проклятій Польщі страшно було навіть носа виткнути на вулицю.
— Ви давно приїхали з Генерал-губернаторства? — запитав Ерік.
— Десять днів тому я покинув глухий закуток, де прожив рік, але навіть не спромігся запам’ятати його назви. Скористався з тижня відпустки, але ви, певно, знаєте, що в Парижі тиждень — це майже нічого. Наш фюрер, звичайно, має рацію, що це моральна гниль, але, — він цмокнув язиком, — варто спробувати цієї гнилі.
— У Парижі найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль, — промовив Ерік, уважно дивлячись офіцерові у вічі.
— Каштани? — здивувався льотчик. — Ви любите смажені каштани? Я куштував раз, але це страшенна гидота, і а коли вже зайшла мова про майдан Пігаль…
— Знаю, знаю, — перебив його Ерік. — Мені вже час. — Він відчув утому й нехіть.
Клосс хвилювався. Йому хотілося якнайшвидше дістатися до Сен-Жілі. Адже Центр повідомив про його приїзд, і там хтось на нього чекає. Якщо він знову втратить зв’язок… Краще про це й не думати. З ним таке вже двічі траплялося, він знав: це найгірше, що може спіткати розвідника.
Хоч завжди діяв самотньо, але думка про те, що існує хтось, кому потрібна його інформація і від кого він дістає накази й повідомлення, робила цю самотність не такою нестерпною. Коли ж він опинявся без зв’язку і діяв навмання, його роль як розвідника втрачала сенс. Звичайно, Клосс і далі робив так, як велів обов’язок, натренована пам’ять працювала безпомилково, фіксуючи все, що може знадобитися для Центру, але незмога передати цього своїм, розуміння того, що надто важливе сьогодні повідомлення завтра може стати непотрібним, це дужче ускладнювало роботу Клосса.
Ось тому він так квапився в Сен-Жіль. Вчора він викликав неабиякий подив у медкомісії, заявивши, що відмовляється від належної йому відпустки й хоче якнайшвидше потрапити в свою частину. Не звиклі до такого патріотизму лікарі військової комісії вирішили, що це наслідки шоку й контузії. Але що вдієш — обер-лейтенант Ганс Клосс вже практично здоровий і може їхати в свою частину.
Як навмисне, поїзд у Париж запізнився майже на дві години. Клосс нікого не питав про причини затримки — вони були відомі. Через вікно вагона бачив зруйнований бомбардуванням вокзал, ремонтників, які нашвидкуруч лагодили міст. Авіація союзників скрізь встигала.