Сто пригод Барвінка та Ромашки

Чалий Богдан

Заправляєм що не ранок Вітамінів кілька банок. Вже готові бодні три Соковитої ікри. Помогли нам в цьому ділі Баклажаники дозрілі. Дядько Перець і Томат, Ще й Укріп, Петрущин брат. — Слава! — чуть з усіх сторін. Вилітає в коло Хрін: — Потрудивсь і я на славу. Добру винайшов приправу. Гордо в місто відвезу. Не один утре сльозу. До м’ясця, до холодцю Всяк проситиме хрінцю. Хто не вірить, хай нюхне, В маяки пишіть мене! Мовив так — і витяг терку І натерся в макітерку. Всі схопились за носи: — З ним і гемона з’їси! — Потрудився Хрін за трьох! З гурту вискочив Горох: — Я відправлю в магазин Триста тисяч горошин! Кожна кулька — як горіх. Супу вистачить на всіх! — Слава! Слава! Це ж чудово! Тут Ромашка просить слова. Уклонилась. В білій льолі,

Тихо мовила поволі: — Труд мій, друзі, невеликий. Я роблю з травичок ліки. Із шавлію, з чебрецю, З материнки, з ялівцю. А від жовчі й живота — З бузинового листа. Знов гукнули:— Слава! Слава! — Мнеться лікарка русява; — А з Барвінком — теж труди. Він слухняний не завжди. Сто сльозинок хлопчик витер. Поки вивчив тридцять літер. Подививсь Барвінок скоса І Ромашку — смик за косу. Хтів тікати, поки гомір. Та Часник піймав за комір. Наїжачився й Гарбуз, Уперед ступив, як туз: — Ну, Барвінку, ось «Буквар», Щось по-писаному вшквар! Де і взявся той «Букварик». Став Барвінок мов комарик. А Ромашка — мов зоря. Розгортає «Букваря»: — Що за буква? — Півжука. — А точніше? — Буква «КА». — «ХА», як муха... — А оце? — «О» — кругленьке, мов яйце...— Почесав малий за вухом І пальнув єдиним духом: — «ЖЕ» — засушений жучок. — «ЧЕ» — залізний гапличок, «Ю» — турецький барабан, «ША» — справжнісінький паркан... Що зчинилось! Шум і жарти. Дід Гарбуз ковтнув півкварти Бузинової

роси І сказав: — Герой єси! Раптом — хмара це чи крила? — Сонце щось на мить закрило. Тінь упала з високості: То летять лелеки в гості. Сіли-впали край дороги. Довгоносі, довгоногі. Похилилась рогоза. Підійшли до Гарбуза. — Здрастуй, сонечко-город, Зелененький наш народ! — Другий мовив: — З вами рай. Та тікаєм в дальній край...— Третій: — Осінь підійшла. Летимо шукать тепла. А Барвінок: — Де ж той вирій? — За морями, в далі сірій... Уклонивсь птахам Барвінок, Притуливсь до їх пір’їнок: — Ой, візьміть, коли не важко, В теплий край мене й Ромашку! Треба й нам побачить світу. Щоб поліпшити освіту.— Підійняв лелека ногу, Чути в голосі тривогу: — Ой, Барвіночку, не раю Відлітати з Диво-краю. Та заморська сторона — Мов під ноги борона! Жодна пташка лісова На чужині не співа. Другий виступив лелека; — І в польоті небезпека. Не злякаєшся, коли Нападуть на нас орли? В пазурах загинуть можна. Путь далека і тривожна. Але вийшов третій птах З добрим словом на вустах; — Коли ти такий завзятий. Нам не важко, можем взяти. От так диво: між зірок — Географії урок! Тут Часник ударив в поли: — Та навіщо? Та ніколи! Та куди? Та що це ви? Щоб поїли їх леви? Крокодил чи бегемот — Це тобі не цар Осот! Тупнув чоботом Гарбуз, Аж каблук у землю вгруз; — Хай побачать дальній світ І складуть нам щирий звіт. Скільки вражень, скільки мрій... Ех, шкода, що я старий... Підхопив Барвінок спис, Почоломкав діда в ніс. Перед мудрим Часником Тричі скочив гопаком. І, мов вершник у сідлі. Загойдався на крилі. Поряд всілася й Ромашка. Запитала: — Вам не важко? — А лелека; — Жарти кинь! — І підскочив, наче кінь. Відвернулися Редиски, Рукавами втерли слізки. Навіть в дядька Часника Відібрало язика. Вкрай схвильований Гарбуз Лопушаний зняв картуз І сказав; — Синашу мій! Ось вам вузлик чарівний. Знай, Ромашко, знай Барвінок, В ньому жменька насінинок. В час навальної біди До землі їх приклади. І відразу ж, як один. Ми зростем із насінин. І Ромашечці, й тобі Допоможем, далебі. Та прийдем ми лиш на мить. Бо в чужині нам не жить. Отже, викличеш ти нас В час трудний і тільки раз. От і все... Тримай, Барвінку! Підхопив малий торбинку. До грудей притис її. Мовив: — Рідні ви мої... Ждіть додому нас у квітні. Як настануть дні привітні!

І лелечий ватажок Тупу-тупу на лужок. Піднялися вгору вже. Коли чують, щось ірже. Вельми жалісно сюрчить, Підстрибне і далі мчить. Коник Дзвоник там, внизу. Проливав гірку сльозу...

Вітер стогне, вітер свище, Піднялись лелеки вище. Мерехтять внизу хатки, А машини — мов жучки. Над привіллям тополиним Потяглися рівним клином, В голові — ватаг старий. Дисципліна. Рівний стрій. А Ромашка, а Барвінок? Лиш носи стирчать з пір’їнок. Позирають з висоти На дороги, на мости. Як прорізали хмаринку. Стало весело Барвінку. Ущипнув він ватажка. Ніби давнього дружка. — Гей, Барвінку, як в польоті? — Та кручусь, як рак на плоті! — Гей. Ромашко, як летиться? — Наче мариться чи сниться! Ватажок крилом колише: — Придивляйтеся пильніше! Гєн, внизу, стрічки блакитні — То річки хлюпочуть рідні. Там і Прип’ять-чарівниця, І Сула, і Роставиця. Річка Псьол з Удай-рікою Журно машуть осокою. А Десна в ясній хустинці Шле нам усмішки-гостинці... Річка Оржиця хлюпоче... Щось Ірпінь гукнути хоче. Загримів Дніпро в роздоллі, Нам бажає шастя й долі. — Там, внизу, мов гуси білі. — То в садочках — села милі; Семиполки, Яблунівки, Острожани, Кіпті, Нивки! Як піднятись трохи вище. Видно буде й Городище. Навіть Шполу, навіть Груню, Навіть нашу рідну клуню. Закричав Барвінок:— Пташе! Все це любе, все це наше! Ой, до чого ж ти вродлива, Наша земле, горда ниво! А Ромашка:— Щось неначе По полях за нами скаче. Гляньте, мчиться без дороги Щось зелене й довгоноге. Пролітали Яготин — Стрибонуло через тин. Пролітали Бровари — Скік-поскік через двори. Мчить хутчіше за авто Коник Дзвоник, більш ніхто! Мчить, як вихор, над ланами, Мчит ь за нами, хоче з нами! Певне, впрів, а хвіст— трубою. Заберім його з собою! — Кінь? У вирій! Щось новеньке! Та воно ж лоша маленьке! — Не турбуйтеся, кру-кру, Я лошатко підберу. Птах сусідній на хвилину Відривається від клину. Швидко падає униз. На землі лякає кіз. Потім знову лине в клині З вірним коником на спині. Клин продовжує політ. На чолі в Барвінка піт, Бо чим далі, тим жаркіше. Вже й лелека важко дише. — Щось під нами неозоре! — То, Барвінку, Чорне море. А за морем — ще моря... — Дай, Ромашко, сухаря! — На льоту не можна їсти. Для обіду треба сісти. — Може, спустимось, лелеко? — Вже, Барвінку, недалеко. Лиш два моря перелечу — Там і скину вас, малечу. Бачу смуги й білі плями... Гори, хлопчику, під нами. — Ой птахи, піддайте жару, Грозову проходим хмару! І під сонечком, вгорі. Стало темно, як в норі. Вдарив грім, немов з гармати. Потім темряву на шмати Блискавиця рознесла. Заревла негода зла. Злива б’є, сидіти слизько. Гримонуло зовсім близько. Знов удар і ще удар. Ледве виринули з хмар. — Ну, живі, не змило, дітки? — Дуже змерз, промок до нитки. Проковтнув би цілий книш... Згаснеш, поки долетиш! Враз лелеки загули: — Приготуймося. Орли! Вгору глянули, а звідти, Мов фашистські «месершміти»» Грізно випливли орли І пікірувать пішли. Розіп’яли кігті ласо. Шматувать готові м’ясо, Розчепірили дзьоби. Наїжачили лоби. Вдало зграя перестріла — У лелек вологі крила. Знають недруги лихі, Що стомилися птахи. Тих орлів — не менше сотні. Мчать розбійники висотні. Грає сонце на дзьобах. Ну, страшні, як на гербах! А лелеки наші любі — Це ж славетні миролюби. По лугах пасуть телят. Носять людям немовлят. Ще й по селах, нам на втіху, Прикрашають рідну стріху, У лелек — ні кігтів грізних. Ані мідних, ні залізних. Ані м’язів наливних. Тільки й є, що розум в них. Знав ватаг: сумні прикмети... Проскрипів:— Готуй багнети! Може статись, що носи В нас не тільки для краси! А тим часом ближче й ближче Стогне велетень орлище. Мчить згори на ватажка Авіація важка. Тут і в нашого Барвінка Чуб змокрів, упріла спинка. Але він згадав про спис І задер сміліше ніс: — Не ховатимуся в пір’ї. Коли ворог на подвір’ї! Що б. Ромашко, не було... Ну, тримайся за крило! Пам’ятай, що я з тобою! Ватажок гукнув:—До бою!— І навстріч орлу поніс Свій червоний гострий ніс. Ловко дав угору свічку І — під бік орлові шпичку! Жалюгідним став пірат, А летів, як на парад!

Всі лелеки так же само Вдало штурхали носами, І лелеки, і орли Воювали, аж гули Ніби поночі сузір’я. Мерехтіло в небі пір’я. Наче з воза лантухи, В море падали птахи, І Барвінок — верхом, низом — Безупинно штрикав списом. Поряд знов — аж два орли, З двох боків вони зайшли. Ватажка штурмують дружно. Бідоласі знов сутужно! Він найбільшого під бік З повороту ловко впік! Другий крекче:— Зараз шию Кігтем я тобі прошию! Та мелькнув Барвінків спис — І пірат підбитий скис. Аж затіпало орла. Повернувсь — і дралала! Гей, погляньте, вража зграя Інший напрям вибирає! Під крилом орел поніс Бойовий Барвінків спис! — Земляки!— гукнув Барвінок,— Це ж славетний поєдинок! Мирний птах, бракує слів... Розігнав таких орлів! Ватажок сказав:— Спасибі. Й ти поміг — Відбились ніби! Ну, тепер долетимо! Жаб заморських поїмо! Зашуміли дужче крила. Мов наповнені вітрила. Щось засяяло здаля. — Ось, Барвіночку, й земля! Політали і доволі Тулумбас на видноколі. Перед вами — теплий край. Для зимівлі справжній рай. І повітря тут, і квіти, І зелені вічно віти.. Соковитіших боліт Споконвік не знає світ. Лісу — вдосталь. Для початку Побудуйте, дітки, хатку. Ну й живи та поживай. Тільки в джунглях — не зівай. Щоб по твані не блудили. Бо з’їдять вас крокодили. Тулумбас — не ваш город. Тут і лев, і бегемот.— На посадку йде лелека. Б’є в лице волога спека. Друзям пальми шлють уклін. Розвернувсь лелечий клин. Приземлились на галяві Наші птиці величаві. Першим — Коника змело. І Барвінок — скік в сідло. Зняв Ромашку, поряд садить. — Не куняй!— подружці радить. А лелека:-— Прощавай, Рідний край не забувай. Відзимуєм, а потому Шугонемо знов додому. Ми ж — продовжимо політ До тутешніх до боліт.

IV

Втрьох лишились подорожні І щасливі, і тривожні.

Навкруги зелений вир. Де ховатись може звір. Скрізь дерева дивовижні Вгору тнуть зелені стрижні. Квіти... Ніби волошки. Та завбільшки мов стіжки. — Що за ліс. Ромашко люба? Ні берізоньки, ні дуба, Ні смереки, ні сосни. Ні кислиць, ні бузини! А Ромашечка:— Ой нене! Неспокійне серце в мене З чужиною віч-на-віч. Наступає темна ніч. Де ж ми спатимем. Барвінку? — Зараз виберу місцинку!— І Барвінок на коні Трави витолок рясні. Ще й листка в кущах нагледів. Що сховав би і ведмедів. — Ось тобі. Ромашко, й дім. Перебудем нічку в нім.— Навалилась ніч зненацька. Горобина, вовкулацька. Небеса — мов чорне скло. Десь завило, загуло. — Що це? Лишенько моє!— А Барвінок:— їсти є?— (Коник Дзвоник без оброті Засинав з травою в роті.) — Та які вже тут харчі, Не поїли б нас вночі!— У Ромашечки до паска Приторочена запаска. В ній — ковбаска, сіль, сальце. І одне круте яйце. Як запахли різні страви. Стало ясно: кепські справи. У кущах з усіх сторін Сотні дві очей-жарин. — Ой Барвінку, вельми

лячно! Не жував би ти так смачної — Запитай, що треба їм. — Я ще трохи попоїм! Дожував шматочок сала. Вийняв з шапочки кресало. Вдарив — іскри і луна. Відступила звірина. Взяв малий суху травичку. Підпалив її, мов свічку. І малих мандрівників Ясен вогник освітив. — А тепер, Ромашко, спати. Зараз я стаю на чати. Ранок променем сяйне. Зміниш, дівчинко, мене. Потім — коник. І так далі. Тут звірята не зухвалі. Спи спокійно. При мені Насінинки чарівні! Засопіла вмить Ромашка, Натомилась, бідолашка. А Барвінок все ходив, Ніжки стомлені трудив. Вдалині ревло й вищало. Бубоніло і пищало. Та боялося, либонь. Вилізати на вогонь. Догоряла швидко нічка. Почали злипатись вічка. Кинув ще трави в золу І пішов будить малу. Спить мала, зітхає важко,— Пожалів будить Ромашку. Вбив з десяток комарів, Сів і очі сам закрив. Він і спав лише хвилинку, Ще й не встиг пустити слинку, Як відчув жорстокий біль. Дужі руки — звідусіль. Щось Барвіночка скрутило. Уп’ялась мотузка в тіло. Опинився між дерев. Звідки чувсь звірячий рев. То, мабуть, гіпопотами. Зрідка гупали тамтами. Хтось в кущах проговорив: — Прив’яжіть до стовбурів. — Що це, сон?— малий питає. Ні, не сон. А вже світає, З моря сонце вирина. Зникла в лісі звірина. Озирнувся бідолашка. Бачить — поряд і Ромашка. Теж нічого не збагне І в душі — його кляне. Теж прив’язана. З травички Визирають чоловічки. Б’ють в тамтами і свистять. Ну, чого вони хотять? Вельми жваві і моторні. Серед них є зовсім чорні, І зелені, як трава, Й шоколадні. От дива! Гнів на серці у Барвінка: — Що це ще за поведінка? Чи вчитеся в хижаків. Як хапать мандрівників? Як не сором! Що вам треба? Ми — з-за моря, просто з неба.

Ми — з далекого села. Ми на вас не маєм зла, Я — Барвінок. Ось — Ромашка. Ось — наш Коник-роботяжка. Ми в путі вивчаєм світ. Розв’яжіть же нас і — квит! Стриб—фігурка. Чорна, чорна. Тільки зубки — білі жорна. Під рукою — чорний спис: — Бач, співає, наче лис! Я — славетна Чорна Кава, До чужинців не ласкава. Білі... ці... твої брати... Нас полюють, мов хорти. Стриб — зелений чоловічок. Провисало кілька стрічок На подертий комірець: — Білі,— крикнув,— Хай вам грець! Ви рвете мене Банана, Не одна на тілі рана... Не один мій брат Банан, В клітці плив за океан.., Стриб—шишкастий чоловічок: — Білі — сила диких звичок! Я — шляхетний Ананас! Переслідують і нас... За моря в мішках везуть. Щоб продати. В цьому суть. Ви — шпики царя Бамбука! Скрикнув хлопчик:— Що за бука?

Що за штука цар Бамбук? Та зніміть мотузку з рук! Чом ви лаєте без міри Не діла, а колір шкіри? Ось, приміром, наш город. В нім, як райдуга, народ. Зеленаві, не гіркі. Дружне плем’я — огірки. Баклажани — сині всі. Мов померзли у росі. Мак — червоний, наче жар. Сонях— жовтий, мов ліхтар. Фарба в кожного своя. Але добра в нас сім’я. Різнобарвні й бур’яни. Злі Осотові сини. Навіть гарні є на вид. Тільки ж то — хижацький рід. Про Бамбука розкажіть. Але спершу — розв’яжіть! Вийняв ножика Банан: — Так виходить — ти не пан?— І дригнувсь, бо між дерев Пролунав машини рев. Тут маленькі бідарі Миттю зникли в чагарі. На галяву виліз «джип». Натрудився, аж захрип. За кермом сидів Будяк І горланив, наче дяк: — Я слуга царя Бамбука, Що блоху вціляє з лука! Поряд з хвацьким водієм Хто це? Ніби впізнаєм! Він в корковому шоломі. Та очиці всім знайомі. В гімнастьорці голубій. Але той же, хоч убий! Ось Барвінок, ось і пальма. Завищали люто гальма, І в шоломі набакир На Барвінка глянув... Тхір. Простогнав він:— Любий синку. Та невже... це ти... Барвінку?— Хлопчик вигукнув: — Тхоряко, Звідкіля ти, лобуряко?— Тхір підскочив: — Я віднині Не Тхоряка — пан Тхоріні! Пан Будяк відкинув пляшку І дивився на Ромашку: — Хоч тендітна і мала. Добра б наймичка була! Гаркнув Тхір:—А ти, земляче. Не зрадів мені неначе? — Не прийду ніяк до тями. — Не чекав на зустріч з нами? — Будяка ж було забито! — Цей ще більший, зріс за літо. Будякову насінинку З дому я привіз Барвінку! — Менш дивуюсь, що його стрів,— Як потрапив т и на острів? — Посміхнувся Тхір пихато: — Бач, розпитує, мов тато!

Рідний край мені наскучив. Всяк мене за вредність жучив. Через тебе, цуценя. Втратив маршальське звання! Дорікали й хлібороби: Їм мій дух не до вподоби. Я стягнувся й за готівку За кордон купив путівку. З гурту втік. Писнув цидулку, В панства випросив притулку. Зойкнув хлопчик:— Ах ти ж зрадник!— Тхір сичить:— Я царський радник! Влаштуватись треба вміти, А тебе з’їдять терміти. Ич, знайшовся патріотик! Проштрикни йому животик. — Згине й сам! — Будяк сказав.— Хтось надійно прив’язав. А дівча, на зло йому. Покоївкою візьму! Підхопив Будяк Ромашку, Кинув, наче в каталажку, У зелений «джип» і враз Дав мотору повний газ. Наш герой повік не плаче. Але тут скрививсь одначе. На заморську рогозу Упустив гірку сльозу...

V

Рідко так бува в поході, Щоб при сонці, при погоді Від початку й до кінця,— Ждуть і віхоли бійця. Річ Барвінкові знайома. Мандрував же він і вдома. Хоч жорстоко потерпав. Гордий дух не занепав! Розв’язав йоґо Бананик, Простягнув солодкий пряник. Уклонився Ананас: — Ти не гнівайся на нас! Пригорнула Чорна Кава: — Винна я, криклива гава... Ти, Барвіночку, пробач. Помилились, хоч ти плач! — А чого ж ви не напали Та як слід не відклепали Будячину і Тхора? — Не прийшла іще пора. Ми, браток, в душі — герої. Але в нас замало зброї. Поспішиш — сумний фінал: Цей Будяк — мов арсенал! Головні ворожі сили В грізних кактусах засіли. Поміж ними — цар Бамбук, Що завдав нам стільки мук. Ми повстали нині вранці. — Співчуваю вам, повстанці... Та скажіть мені, брати. Як Ромашечку знайти? Я летів у вирій з миром... —Будь же нашим командиром! Штурмом візьмемо палац І розбійників — бабац! Тільки там твоя подружка. Будякова нині служка. Ну, Барвіночку, веди! Спис бери, напийсь води! Вільний табір аж клекоче. Всяк його обняти хоче. Та Барвіночок без слів Журно голову схилив, І не глянув на Банана, Що простяг йому нагана. Чорна Кавина рідня Підвела в ту мить Коня. Промовляє Кава гідно: — Нам також війна огидна. Всі ми любим Тулумбас, А Бамбук... вивозить нас! Відриває від коріння. Знищив цілі покоління. Продає у чужину Нашу молодість ясну.. Схвилювала вкрай Барвінка Чорна Кава, чесна жінка. Що робити? А Банан Обійняв його за стан: — Є для бою в нас резерви. Чи міцні у тебе нерви? Глянь, Барвіночку, які Джунглі виставлять полки! Свиснув він, і вирина З лісу чудо-звірина. Усміхалися, раділи. Нуртували крокодили. Бегемот солідний вів За собою сто левів. За левами носороги Підкидали куці ноги.

Поміж тигрів — п’ять пантер. Чорних тигрячих сестер. Пуми йшли за кабанами, Потім слон з трьома синами. Буйвол згорда поглядав, Поспішав за ним удав. Статні зебри майоріли, І останні йшли горили. Чорна Кава розцвіла. Чорним оком повела; — Дружно рушим — вал за валом! Будь же нашим генералом! Скочив хлопчик на коня: — Ви для мене — як рідня! Вірю в вашу чесну справу! Та призначте Чорну Каву!— Звівся він на повний зріст: Я не можу. Я — турист. Всім ласкаво глянув в вічі, Уклонився друзям тричі: — Помагатимуть мені Насінинки чарівні! На прощання Чорна Кава Обняла його ласкаво. Заревіли звірі всі, По сльозах, як по росі. Без дороги, без стежинок Через ліс помчав Барвінок, Він вглядався, як і слід, В нечіткий машини слід. В Будяка — розкішна вілла. Сад і слуг силенна сила. В основному — слимаки Й вилупаті павуки. Став Будяк великий дука В самого царя Бамбука. Чином цар не обмине, Бо здорове і дурне. На світанні, ще в піжамі. Вже він грається ножами — Ріже стіни і стільці. Стіл, підлогу, олівці. Миску вилиже до блиску І поріже ложку й миску. Коле, ріже все навкруг: Сад, паркан і навіть слуг. Зранку мчить на «джипі» в хащі. Пальми вислідить найкращі І працює до обід. Всі ножі пускає в хід. Він Банани зелененькі Відріза від пальми-неньки. Ананаси відбира Для царя і для Тхора. Чорних Кавиних маляток Він хапає, мов курчаток. Перев’яже і — в тюрму". Темний ящик — при йому. А обідає він в ліжку. Тягне жук свинячу ніжку. Потім, вигнувшись в дугу, Слимаки несуть рагу. По обіді вікна й двері Замикають до вечері. Слимачок на дудці гра — Дука давить комара. От Будяк привіз Ромашку І замкнув її, мов пташку. Вже Ромашка днів із шість Вікна б’є, не п’є й не їсть. Раз Будяк до неї входить. Як завжди, ножами водить. Прохрипів:— Звари борщу. Буде смачно — відпущу!— Дуже дівчинка зраділа. Швидко вмилася й за діло. Розігнала слимаків. Сміття вимела з кутків. Відшукала чистий горщик. І зварила в ньому борщик. Жовтим салом затовкла. Ще й сметани улила. Чудо-борщ! Таких борщів Ще ніхто в житті не їв! Український, знаменитий. Наче полум’ям налитий! — Щоб ти луснув, клятий, їж! Та звільни мене скоріш! З’їв Будяк чотири миски. Усміхнувся:— Витри слізки! Що, ненавидиш мене?— І скривився:— Не смачне!.. Тут Ромашка не стерпіла. Горщик з борщиком схопила. Дурня в лоб як садоне! Той кричить:— Кого? Мене?! Павуки! Зв’яжіть їй ручки. Щоб потерпли навіть пучки! Іноземку цю лиху Замордую у льоху! Щоб забула вредна жінка, І вітчизну, і Барвінка, І усі свої права. Щоб хилилась, як трава! Знов Ромашка під замками. Павутиння рве руками. Кисла темрява навкруг. Де ж Барвінок, вірний друг? Може, сам він у неволі? Дні тюремні йдуть поволі. Якось, бідна, в мить гірку Чує шум якийсь в кутку. Придивилася Ромашка — З нірки вигулькнув мурашка, З добру мишу завбільшки. Голова — на три вершки! Над бровами дві антени. Вигляд бравий, не нужденний. — Гей, Ромашко! —витер піт.— Не лякайтесь. Я — Терміт. Вам привіт від тьоті Кави. Бачу, кепські ваші справи. Не журіться. Я, Терміт, Знаю всі дороги в світ. Наче ножицями, люто Перерізав білі пута. Вмить Ромашка ожила: От спасибі. Ну й діла! Може, чули, що з Барвінком? — Він живий, моя дитинко. Не згубив твої сліди. Мчить на конику сюди.