Сто років тому вперед
Шрифт:
Поліна піднесла склянку до губів хлопчика і той слухняно випив її малими спраглими ковтками. Це його так стомило, що він упустив голову на подушку й заплющив очі.
— Ти давно не їв? — запитала Поліна.
— Майже три дні, — відповів хлопчик. — Я дуже спішив і забув узяти з собою їжу.
— Давай я зроблю йому бульйон, — запропонувала Аліса.
— Зроби, — погодилася Поліна, відчиняючи медичну шафочку.
Аліса вийшла з каюти, і тут же в дверях з’явився Посейдон.
Хлопчик розплющив очі й злякано подивився на масивного робота.
— Ні, — промовив він. — Я не турист. Я вчився у школі космонавтики і тому викрав корабель. Але я не хотів розважатися… Я мусив, розумієте, неодмінно… я не мав іншої ради…
Хлопчик знову заплющив очі й заснув.
Аліса зазирнула в каюту, несучи чашку розігрітого бульйону, але Поліна приклала палець до губів і вийшла назустріч.
— Нехай він поспить, — прошепотіла вона.
Хлопчик прокинувся аж через сім годин.
“Арбат” саме пропливав повз із’їдену кратерами, поборознену тріщинами планету.
Аліса не втомлювалась милуватися цими загадковими, мертвими маленькими світами, деякі були вже обстежені, на інших ще ніхто ніколи не бував. Аліса уявляла, що вони пливуть в океані між рифами й кораловими атолами і вона, юнга на щоглі, все сподівається, що на одному з атолів раптом з’явиться димок і людська постать почне стрибати на березі — це Робінзон, що зазнав аварії, або дикун, який ніколи не бачив вітрильного корабля.
— Скільки їх! — вигукнула Аліса. — От би пожити на якомусь.
— На даний момент виявлено й зареєстровано, — пролунав у відповідь скрипучий голос Посейдона, — шість тисяч вісімсот тридцять дві малі планети, не рахуючи каміння, лічити яке марно, все одно загубиться. Проте зауважимо, що загальна маса астероїдів у тисячу разів менша за масу Землі… Отож теорії, які пояснюють їхнє походження загибеллю планети Фаетон, навряд чи мають право на існування…
Посейдон щойно повернувся з огляду планетарного катера, і тому Поліна перебила його, запитавши:
— Знайшов там що-небудь цікаве?
— Огляд корабля не дав нічого нового, — відповів Посейдон. — За винятком дитячого аматорського посвідчення на водіння учбової машини, виданого на ім’я Юдзо Комури, місце видачі Марсополь, місце постійного проживання місто Осака, Земля.
— Осака — це в Японії, — сказала Аліса. — Я так і подумала, що він японець.
— Не варто квапитися з висновками, — мовив Посейдон. — Міста з такою назвою можуть бути і в інших країнах. До речі, на пульті в рубці мною виявлено оцю фотокартку.
Посейдон поклав на стіл фотокартку літнього, усміхненого чоловіка, чорноокого і схожого на знайденого хлопчика. Підпис під фотокарткою складався з ієрогліфів.
— Хто це такий? — запитала Аліса.
— Що може бути простіше? — здивувався Посейдон. — Тут же чорним по білому написано: професор Такео Комура.
— Це по-японському?
— Авжеж. І треба сказати, що вам пощастило — не в кожного на кораблі працює робот-лінгвіст, талановитий і роботящий поліглот. На щастя, я можу читати й писати по-японському і до того ж непогано пишу танки.
— Що? — здивувалась Аліса.
— Танки — це вид японської поезії, короткі вірші, які в парадоксальній формі розкривають душу природи і поета.
— Ясно, — сказала Аліса. Поліна взяла фотокартку.
— Найпевніше професор Такео Комура — батько нашого знайди.
— Не доведено, — заперечив Посейдон. — У нас на кораблі якось було три Іванови, і жоден із них не був родичем іншим. Цей літній чоловік може виявитися дядьком, сусідом, однопрізвищником хлопчика, нарешті, фотокартка могла залишитися на борту від попереднього пілота…
— Це мій батько, — почувся голос.
Хлопчик стояв у дверях.
— Тебе звати Юдзо Комура? — спитала Поліна.
— Так. Мій батько — професор Такео Комура. Я довго спав?
— Кілька годин. Виспався?
— Я не хотів так довге спати, — відповів Юдзо.
— Ти голодний? — запитала Аліса.
— Чесно кажучи, — признався хлопчик, — я хочу їсти. Але годувати мене необов’язково. Я заслуговую покари.
— Алісочко, розігрій бульйон і зроби сухарики, — сказала Поліна.
Робот ступив крок уперед і зупинився, розглядаючи хлопчика.
— Мене звати Посейдоном, — повідомив він. — Універсальний помічник.
— Я зрозумів, роботе-сан, — відповів хлопчик. — Дуже приємно з вами познайомитися.
— Ти ненароком корабель викрав чи зумисне? — спитала Аліса.
— Зумисне, — відповів хлопчик, похнюпившись. — Але я не мав іншої ради.
Вигляд у нього був такий нещасний, що Поліна пожаліла хлопчика й сказала:
— Юдзо дуже стомився, і він ще слабий. Не чіпляйтеся до нього з розпитуваннями. Він згодом сам усе нам розповість, правда?
Хлопчик кивнув.
Але Посейдон не погодився з Поліною.
— Я часом просто дивом дивуюся, — мовив він. — Ти, Поліно, плутаєш гуманізм із легковажністю.
— Чому, мій любий? — запитала Поліна.
Ласкаве звертання не заспокоїло робота. Він уперто вів далі:
— Тому що ми не знаємо, кого пригріли на борту. Не виключено, що це небезпечний злочинець, котрий утік із Марса, бо його розшукує патрульна служба.
Поліна зітхнула. Вона не могла терпіти сварок. Але хлопчик несподівано підтримав робота.
— Ваша правда, роботе-сан, — сказав він, не підводячи голови, — Я заслужив найсуворішої кари. І, напевно, мене розшукує патрульна служба. Я спочатку вирішив, що ви і є патрульна служба.