Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

Грушевський Михайло Сергійович

Другого дня, 23 н. с. червня, прийшов осавул Ковалевський, приведено з ним гетьманських коней і запрошено до гетьмана на розмову. На ґанку стрів Виговський і завів до гетьмана. Очевидно, він сим разом приймав на ногах. Посли “поклонились звичайно”, і гетьман говорив:

“Я певен, що не тільки я, але ніхто в Малій Росії не має заміру відступити від царської високої руки ²), і ми просимо вас донести наше проханнє-щоб цар. вел. не вірив, коли хтось нас невинно удаватиме (наговорюватиме). А що ми війшли в товариство з Шведом і з Ракоцієм не попередивши царя, і цар. вел. за се на нас (гнівається) ³), то зробили ми се страха ради-тому що Ляхи задаючи фантазії великі ⁴), під клятвою мовили (нам) власне так, що цар. вел. вернув нас Ляхам. Також і для того, щоб Ляхи не з'єдналися з Шведами і з Ракоцієм на знищеннє наше. А того щоб вони ⁵) заволоділи Короною Польською, ми

ніколи не жичили і не жичимо,-тільки аби й. цар. вел, вчинив мир і згоду з Шведом. Думаємо, що Швед буде до мирного договору прихильний, а коли не буде годитись, знайдемо на нього инший спосіб. Тепер же треба розпочату з Ляхами справу до кінця привести, так щоб всею силою з обох сторін: з одної царське військо, а з другої шведське били Ляхів, аби їх до кінця викорінити і з заграничними державами з'єднатися не позволити. Бо ми то знаємо добре: хоч вони на словах вибирали цар. вел. на Корону Польську, а ділом той вибір ніколи б не стався. Се вони тільки задумали своїм лукавим вимислом на заспокоєннє, поки житиме Казимир: вони б увійшли в змову з заграничними державами і знову виступили б против. Сей їх лукавий замисел саме свідоцтво виявляє-листи писані до турецького цісаря, що я післав цар. вел. з своїми послами, з Фед. Коробкою” ⁶).

Очевидно слова гетьмана і инших осіб, яких їм довелося чути, перед усім писаря, кінець кінцем переконали Бутурлина і дяка, що гетьман не мав заміру піддержувати претенсій Ракоція на польську корону, а ставить своїм завданнєм повне знищеннє Річипосполитої і поділ її між сусідами (се ми далі побачимо з їх реляції). Против такого непримиреного становища гетьмана супроти Поляків почали вони йому пригадувати похід 1655 р.-як тоді сам гетьман тримався того погляду, що польських городів не треба нищити, а вдоволятись їx покорою і підданством-так було під Львовом, під Люблином: гетьман вдоволився окупом, підданством і стримував московських воєвод від кровопролиття ⁷). А тепер що діється? Шляхту, що присягала цареві й одержала від нього привілеї, Нечаєві козаки руйнують і з маєтностей виганяють, селян від ріллі відводять (записуючи в козаки), і тим привели до голоду, а бачучи таке инші Поляки на Литві бояться піддаватись цареві. На виленській комісії польські комісари заявили охоту вибрати царя польським королем, аби тільки він не нарушав їх прав і вільностей, не відбирав маєтностей,-“і ти, гетьмане, тоді віддавав все те на волю государську”. “А тепер говорив єси Кикину і Фомину: “Коли навіть цар. вел. помириться з польським королем, я з ним в згоді не буду-або ми їx знищимо, або, самі пропадемо!” З того видко, що твої слова стали непостійні і змінні! Давніше-під Гусятином говорив ти так, що “не тільки Поляки, але й Татари, Жиди якби піддавалися під царську руку, чому їx не прийняти?” Хоч би й сам король піддався, ви б його радо прийняли під царську руку-і в приклад ти давав шведського короля, що нічим не кривдив тих, що йому піддавалися. А тепер Поляки ж самі бажають бути під царською рукою. І який же тобі прибуток з того (що ти їx не вважаючи на те нищиш?). Від вашого гоненія і тісноти Поляки піддадуться шведському королеві і Ракоцієві, та й тільки!”

Гетьман поясняв, що в Гусятині і Львові він жалував не Поляків, а православну людність. До Нечая будуть післані листи, щоб він не чинив ніяких кривд шляхті, що піддалася від царську руку, і дав їй волю їздити для купна-продажі і для всяких потреб в городи війська Запорізького. А хто їй якісь кривди й обиди задав, над тими буде слідство і кара по військовому праву без усякого милосердя. “Але просимо царського милосердя, щоб і царські воєводи і всякі начальні воєводи на Білоруси не чинили кривд і обид шляхті, що живе в городах війська Запорізького”-себто тій що піддалася під протекторат і присуд козацький.

Посли на се відповіли реєстром насильств, погроз і неправильностей з боку самого Нечая і його сотників, обжалованих могилівським воєводою Іваном Бутурлиним: сотники мовляв силоміць переводять селян у козацтво, грозять, що инакше де дозволять їм землю орати, похваляються в конкуренцію старому Могилеву утворити новий Могилев козацький у Лупулові — що дуже трівожить могилівських міщан і т. д. Посли домагались, щоб гетьман зробив край тому всьому.

Гетьман просив з тими дрібними справами почекати до свобіднішого часу:

“Тепер неприятелі наші, Турки й Татари, стоять над нами замахнувшися шаблею: хочуть нашу кров розливати і нас руйнувати. Ляхи збирають посполите рушеннє під Камінець, чекаючи на поміч собі Турків і Татар, щоб нас руйнувати. Ми взявши бога в поміч ідемо против них, щоб дати відсіч, не допускаючи Турків і Татар до городів на руїну нашу. І от як будемо-бог дасть-у війську ⁸), пішлемо людей гідних і уважних, велівши їм все те розслідити і хто в чім буде винен, звелимо їх покарати по військовому праву без милосердя-инших і на горло, щоб у всім згідно з царським наказом і нашими правами негайно зробили порядок. Про полковника Нечая не думаю, аби міг говорити такі слова: що буде громити царських людей і битися з ними як з неприятелями; одначе велю і то розслідити і після слідства

розпоряжуся по військовому праву. А на Лупулові жити (козакам) заборонимо, і надалі під карою смерти закажемо чинити які небудь кривди чи зачіпки” ⁹).

Далі посли поставили жаданнє, щоб гетьманич Юрий зложив присягу цареві з огляду на вибір. Путивльські торгові люде, бувши на Україні, оповідали свойому воєводі про сей намір гетьмана: буде рада, і на тій раді гетьман хоче зложити гетьманство і просити військо, щоб вибрало гетьманом його сина, а самим послам їхавши довелося чути від усяких людей війська Запорізького, що рада відбулася і гетьман здав гетьманство на сина, “і тепер гетьманом всього війська Запорізького став той син Юрий”.-“Ти б, гетьмане, звелів свому синові зложити при нас обіцянку перед святою Євангелією, що государеві нашому, цариці і царевичу буде в підданстві вовіки нерухомо, служитиме і добра хотітиме-як і ти перед Євангелією свою обіцянку вчинив”. Але гетьман відмовився, як ми вже знаємо ¹⁰), тим що за його життя гетьманська влада при нім, і Юрий як стане гетьманом по його смерти, тоді й присягу вчинить.

Потім, маючи на увазі царського листа, одержаного мабуть в дорозі, посли порушили справу оселення стрільців у Київі: цар велів їм жити в Київі з сімями, і для того треба дати їм місця під садиби і ґрунти під ріллю,-аби вони на несподіваний неприятельський напад завжди були готові; але полковник і війт київський без гетьманського наказу ґрунтів не дають, і стрільці з сімями живуть в шалашах. “Ти, гетьмане, пишеш цар. вел. про злі замисли турецькі, польські і кримські, що мають прийти на царські городи війною, а коли ратним людям не дадуть ґрунтів під двори і під ріллю, то ви ж самі наведете руїну на місто. Стрільці без дворів у Київі жити не будуть, розійдуться, а коли щось станеться з Київом через недостачу “осадних людей”, се буде з вашої вини. Тепер мешканців у Київі мало, і вони часто виїздять, а стрільці житимуть постійно, і від неприятельських нападів буде безпечно. Тому, гетьмане, написав би ти київському полковникові скоро, щоб він негайно велів дати ґрунти стрільцям під садиби і ріллю”.

На се гетьман відповів ухильчиво: “B Київі мені давно не доводилося бути, але від тих, що у них під город забрано ґрунти, і досі клопіт і плач великий. Трудно селити на чужих ґрунтах: тим ломиться право”.

Писар же і осавул заговорили “шумно”:

“Як же се можна зробити: відібрати власні стародавні ґрунти, надавані святій соборній церкві від великих князів руських і королів польських, або хочби й власні доми й ґрунти козацькі і міщанські та дати під садиби стрільцям? Тим наведемо на себе люту біду! Ляхи відібрали були у гетьмана стародавню його маєтність Суботове, і за сю кривду досі ллється кров-аби й нам на себе не навести такого ж! В Київі можна й без московських стрільців обійтись, а такою малою скількістю від неприятеля не оборонитись!”.

“І відмовили рішучо, що давати ґрунти під садиби і ріллю ніяк не можна”.

Посли відповідали теж досить різко: “Чи се пристойна річ, щоб указ цар. вел. про стрільців і салдатів не був виконаний? Воєводи бувають з людей поважних, думних (з царської думи), для їх чести й оборони, і на випадок несподіваного неприятельського нападу при них бувають великі відділи кінного і пішого війська. Тепер, коли станеться якась халепа над Київом і воєводами, се не буде на славу царського імени. І тому не можемо надивуватись, як се стрільці й салдати вже другий рік як приїхали до Київа за царським указом, а й досі не мають де голів своїх приклонити: блукають з жінками й малими дітьми між дворами, терплять мороз, дощ і слоту, спеку і порохи, і з того помирає їх багато: не то що дивитись на них жахливо, але й чути страшно, що таке немилосердє діється. Ти, гетьмане, зараз би повинен дати їм ґрунти, нічим не відмовляючись. А вам, писарю й осавуле, приставити до гетьманських слів не годиться: так роблять тільки негідні люде, а ви робите царському ділу “розврат”, забувши його ласку до вас! В домах своїх ви не тільки своїм челядникам покої ставите, але й псам буди, коням стайні, худобі хліви-а військові царські, в службі й. вел. не мають де голови прихилити? Бога побійтеся. Сорому не маєте! Чи то ваша любов до одновірців-православних?”

Гетьман сказав, що подумає про се й дасть знати через Виговського й Ковалевського ¹¹).

Посли вернулися ще раз до непорозумінь козацької старшини з воєводами на Білорусі. Козаки ставлять свої залоги в воєводських повітах, де сидять царські воєводи; силоміць записують міщан і селян в козаки, виганяють шляхту з покозачених маєтностей, бються з царськими людьми і под. Покозачені люде говорять “смутные рЂчи”- нібито вибрали вони на польське королівство Ракоція, а про самого гетьмана цареві стало відомо: “Говориш ти, що вел. государ до тебе і всього війська Запорізького милостивий, а бояре вас буцім ненавидять, щиру твою службу цареві не доносять і не об'являють. Так се тобі хтось сказав про бояр ,на ссору' не правдиво: боярам цар. вел. тебе ненавидіти нема чого, вся служба твоя і вел. государеві і боярам його відома, нічого від вел. государя не затаєно. Ти, гетьмане, таким воровським смутним словам не вірь!” ¹²).