Історія України-Руси
Шрифт:
Ой в недїленьку рано пораненьку
Тай ізібрав женцїв Коваленко,
Хлопцї, дївчата, та все молодиї,
Поробив їм серпи та все золотиї.
Ой повів женцїв долом-долиною
А на тую пшениченьку на озимую:
„Ой жнїте, женцї, розжинайте ся
І на чорную хмару оглядайти ся,
А я піду до дому та поснїдаю
В недїлю раненько пообідаю.
О і жнуть женцї розжинають ся,
На чорную хмару озирають ся,
Ой тож не хмара — то Орда іде,
А Коваленко передок веде.
Вязали руки та скрипицею,
А залили очі та живицею 2).
Тим з більшим риском були звязані промисли по далеких уходах, яких кільканадцять або й кількадесять миль від замку. Користаннє з тутешнього дозвілля часто оплачувало ся смертю або неволею; не дурно в черкаських постановах про одумерщину як звичайна альтернатива виступає: ,,который мещанинъ тамошний умретъ або єго Татарове возмутъ" 3). ,,Нї оден рік не пройде без того,
Таким чином уходництво вимагало великої відваги й знання степу та його обставин, татарських звичок та навичок. Відважних людей не бракувало: як ми бачили, в другій четвертинї XVI в. уходників напливало все більше, і вони одні перед другими набивали вкупну цїну й старостинську вить за дозвіл на уходництво, за нїщо рахуючи й невигоду й небезпечність супроти богацтва здобичи. Для безпечности, як і для потреб самого промислу, вязали ся вони в ватаги, більші або меньші, розумієть ся узброєні на випадок стрічи з Татарами, а для охорони ставляли часом на своїх уходах подібні „городцї", які бачив Лясота на Побужу, або инакші засїки („сїчи") й укріпляння. (В 1541 р. черкаські міщане й слуги скаржили ся між иньшим на свого старосту, що він їм не позволяє ставити чи уживати „городцїв" в тих уходах) 5).
Промисел мусїв вести ся таким чином оружною рукою, і вів ся дїйсно, а ватага уходників, чи цїла ґрупа ватаг, яка промишляла на певнім уходї, де небудь в сусїдстві татарських кочовищ, на нижнїм Днїпрі, Богу або Інгулї, представляла з себе заразом і промислову компанїю і певну воєнну силу. Виставлена на неустанну небезпеку від Татар, раз у раз поносячи від них шкоду, вона з свого боку не пропускала нагоди дати Татарам реванш за ті „перекази", які терпіла від них в своїх промислах. Розвивав ся певного рода пограничний спорт: хто кого — Татари наших, чи наші Татар, як висловляєть ся сучасник, описуючи українське пограниче 6). Як для тих, так і для других се було так само питаннє чести, так сказати, як і зовсїм реального „заробітку, і заробіток сей навіть був, як я вже сказав, отаксований і оподаткований місцевою адмінїстрацією. „Кгды ся придастъ Черкасцомъ бутынокъ або языки (невільники) з людей неприятельскихъ, тогды старосте з бутынку того одно што лепшоє: кони, або зброя або языкъ, а иншии языки и бутынокъ имъ; такъже кгды козаки з земли неприятельской здобывши ся приходять, з добытку того старосте одно што лепшоє".
Тут виразно відріжняєть ся здобича з воєнного походу від більш принагідного „луплення" татарських людей, що вже з кінця XV віка стає звичайним явищем українського житя на сих пограничах. В 1489 р. „люде" київського воєводи Юрия Паца розбивають торговельний караван московських купцїв на днїпровім перевозї, на Тавани 7). З 1492 р. маємо скаргу кримського хана на такі дрібні зачіпки: „Кияне і Черкасцї, пришедши Днїпром, под Тягинею корабель (татарський) розбили і чоловіка одного взяли і багато річей і грошей побрали; потім иньшого чоловіка взяли і кілька волів з ним забрали; і потім під Тягинею ж Черкасцї десять коней взяли й три чоловіки в неволю забрали" 8). В пізнїйших 1490-х роках Черкасцї граблять московського посла коло Тавани, йдучи на Очаків, і знов кілька років пізнїйше „київські Черкасцї", як називає їх московський меморіал, воюють Татар під Очаковим 9). З уходів нижнього Днїпра в початках XVI в. прокрадають ся „козаки" рукавом Днїпровим, обминаючи татарські городки на Тавани, щоб шарпати Татар, і хан наказує той рукав „лїсою переплести й каміннєм засипати" 10). 1524 р. доносить Дашкович в. князю про велике невдоволеннє хана з поводу, що черкаські козаки погромили й побили купцїв з Кафи 11). В 1540-х рр. хан, відповідаючи на скаргу литовського правительства на татарські напади, з свого боку скаржив ся, що литовські люде „на Тавани на Днїпрі, на Бургунї (тамже переправа, коло Тавани), на Чорній Криницї, на Дробних Криницях, на Самарі людей наших бють, купцїв громять, иньших забивають, а иньших живих в неволю беруть, товари їх забирають, улуси громлять, худобу й стада беруть без числа; соляники, що приходять до Кочубієва, забирають в неволю і забивають людей наших, кого тільки спіткають: торік соляники, прийшовши по сїль, зловили Татарина Саричору на ймя, й повели з собою. Також торік ваші люде перейнявши убили на Тавани слугу (ханського, післаного гонцем) Джан-Ґільдея, і з ним був оден купець Атока — товари його забрали, і через те нїхто з наших слуг не смів їхати в посольстві" 12). В серії тих скарг був також звістний епізод, як козаки погромили на Санжарові купецький караван турецько-татарський 13).
Се
Так уже в 1493 р., віддячуючись Татарам за напад на Черкаси, староста черкаський кн. Богдан Глинський напав на новопоставлену Татарами очаківську кріпость, здобув і зруйнував, побив Татар, а иньших забрав у неволю 14). З 1490-х рр., без близшої дати, маємо згадку про те, як „Черкасци кіевскіе" воювали Татар під Очаковим, і побрали в неволю Татар ріжних очаківських 15). Зимою 1502/3 р. згадуєть ся похід ,,київських і черкаських козаків" човнами по Днїпру, коли вони погромили десь коло тягинського перевозу воєнну ескорту татарську, що провожала послів 16). В дальших роках такі походи човнами Днїпром на Татар стали таки докучати Ордї, що хан збирав ся ставити новий городок на Днїпровім острові і перегородити Днїпро ланцюхами, щоб не можна було їхати нї вгору нї на низ 17). Звістки наші про сї експедиції на Татар дуже припадкові й неповні, тому про сї Днїпрові походи, що так Ордї докучили, нїчого близше не знаємо.
З 1516 р. маємо звісний похід Предслава Лянцкороньского старости хмельницького: досить дрібний сам по собі, очевидно — оден з досить звичайних таких нападів. Вояки польські, що стояли на Поділю, з ріжними охочими пограничниками під проводом Лянцкоронського пішли під Очаків і зайняли великі стада овець на нижнїм Днїстрі. З тими вівцями вони подали ся як скорше назад, але Турки з Білгорода догонили й звели з ними битву над Днїстровім лиманом, але Лянцкороньский відбив ся від них 18).
В 1523 р. мав бути значнїйший, але на жаль — дуже мало знаний в подробицях похід Дашковича в Крим; користаючи з замішань в Ордї, де наложив головою хан Магмет-ґерай, а може й виступаючи як союзник котроїсь з татарських партий, він спалив Очаків і наробив великого спустошення в Криму 19).
В 1528 р., при кінцї, згадуєть ся велика експедиція пограничних старостів на чабанів татарських під Очаків: ходив староста черкаський Дашкович, ,,старости виницький і браславський" — то значить, мабуть, намістники — підстарости кн. Конст. Острозького, що держав тодї Винницю і Браслав, і староста Хмельницький Предслав Лянцкороньский. Всього зібраного з ними „війська" польський хронїст рахує 1200 їздцїв, „Поляків і Русинів". Вони зайняли великі стада коней і овець; Татари пробували відборонити, але їх в трох бійках побито (розумієть ся, мусїли бути то якісь дрібні ватаги татарські), і старости з тріумфом привели з собою, як кажуть, 500 коней і 30 тис. овець! 20). Заохочені сим успіхом, на другий рік, подільські вояки задумали нову експедицію. На чолї їх стояли два молоді маґнати з України: Язловецкий і Пілецкий. Зібравши коло 2000 вояків з пограничного війська й ріжних иньших аматорів, Поляків і Українцїв 21), вони задумали використати тодїшню усобицю: боротьбу Іслам-солтана з ханом Сеадатом, і уложили напад на Очаківських Татар. На перед, на звіди, був висланий якийсь Русин, обізнаний з місцями і шляхами; він наїхав на татарські стада овець і користаючи з сеї нагоди, зайняв і погнав їх; але здибав ся на дорозї з чабанами волоськими, які погромили його, забрали стада й його самого вбили. Язловецкий, не діставши вістей, рушив з своїм військом, поїхав на татарські кочовища і заставши їх несподївано, погромив, побив, пограбив, і зайняв під Очаковом великі стада коней — коло трох тисяч, як казали. Але Очаків тодї був уже в руках Іслам-солтана; сього Язловецкий не знав, а Іслам, роздражнений нападом, задумав помстити ся над такими необачними союзниками. Він вислав післанцїв до Язловецкого, жадав вияснення сього нападу і закликав до себе на розмову. Язловецкий, збентежений таким несподїваним оборотом — що погромив він союзника, заявив, що готов дати всяку сатисфакцію, вернути забраних коней, і поїхав з иньшими панами до Іслама до Очакова. Але там їх арештовано, а полишене Язловецким військо погромлено несподїваним нападом. Іслам хотїв загамувати Татар, але се йому не вдалось, і мало хто лишив ся живий тодї з сього полку 22).
Так дрібна погранична війна на уходах і дрібні експедиції та напади роблені самою людністю, при прихильній невтральности або й заохотї місцевої адмінїстрації, та оборонні „погонї" за Татарами непомітними переходами сходили на воєнні походи на татарські землї, орґанїзовані репрезентантами місцевої адмінїстрації. Розбійничо-воєнний промисел Татар своїми прикладами впливав на орґанїзацію анальоґічного воєнно-розбійничого промислу серед української людности, з оборонної орґанїзації формуючи воєнне ремесло зачіпне, аґресивне, з мешканцїв обовязаних до оборонної служби — вояків-спеціалїстів, для яких війна ставала стихією.