Історія України-Руси
Шрифт:
Нарештї слабкі воєнні сили замків підтинали стратеґічне й кольонїзаційне їх значіннє. Артилєрія була невелика, переважно дуже лихо утримана і слабо обслужена. З виїмком Київа, богатшого на артилєрію, иньші замки мали по 4-5 гармат, а житомирський й винницький замок мали тільки по дві-три, та й ті не здалі були: в Житомирі як понищили ся під час пожежі 1520-х рр., так і лежали цїлком неужиточні в 1540 і 1550-х рр. 13), і реляції, ревізорів нїчого не помагали.
Воєнні залоги стрічають ся тільки в де-яких замках, і то мабуть часом тільки. Під час ревізії 1552 р. напр. була залога жовнїрська в Київі і сто „драбів” в Черкасах. Крім того воєнну силу замків становили старостині служебники — дуже не рівні числом (найбільші подані числа в Черкасах — 61, в Канїві — 46, але в Житомирі тільки — 11), і кілька пушкарів, спеціалїстів від стрільби з гармат. А без залога значіннє замку зводило ся до minimum-y. Браславяне, представляючи потребу відновлення звенигородського замку, щоб відновити старий тракт з Браслава в поднїпрянські замки, вважають неминуче потрібним для привернення давнїйшої комунїкації й кольонїзації уставленнє постійних воєнних залог. ,,Для всього того, над усї иньші потреби просять,
Таким чином сам по собі замок місцевим людям представляв ся дуже проблематичною обороною: навіть саме відновленнє Звенигородського замку без вояцької залоги вони вважали мало можливим. Дїйсно, ще замки на Днїпровій артерії, більше пильновані правительством, були в першій полов. XVI в. лїпше трохи удержувані й богатші воєнними засобами 14). Але на лїнії київсько-волинського і браславського погранича — сама біда: тїсний і тяжко приступний для своїх замок браславський, незвичайно лихий і позбавлений всякої артилерії винницький (у одної гармати „конець увірвав ся,” а з другої гармати „небезпечно єсть стреляти”) і нарештї ще ориґінальнїйший житомирський — недавно вибудований державним коштом, але протягом кількох лїт зовсїм неприступний для місцевої людности за браком мосту 15), при тім також дуже небогатий оборонними засобами (ще в 1552 р. по всїх донесеннях попереднїх ревізорів було там тільки всього „дельце спижноє — две диры в немъ” та „сарпатиновъ железнихъ старыхъ, горилыхъ вже три разы, негожихъ ку стрельбЂ — два”, а з третього теж неможна стріляти, бо неокований, і такихже незданих гаківниць 13) 16). І катастрофа, яка спіткала Браслав в 1551 р., показала виразно, чого варті були сї замки, і як справедливі були доводи Браславян в 1545 р., що без воєнних залог тутешнї замки нїчого не варті. Вибравшись несподїваним походом на Україну, з турецьким військом і гарматами, хан захопив браславський замок зовсїм безборонним: люде були на роботах, на пасїках і на полях, в замку поховали ся тільки жінки та дїти, чоловіків було тільки 50, і то переважно нездалих до оборони. Турки з початку обстрілювали замок, потім пішли на приступ, але довідавши ся, що в замку нема води, занехали штурму, певні, що замок піддасть ся їм однаково. Замок дїйсно третього дня піддав ся, і забравши всїх з собою в полон, попаливши замок і місто, хан пішов собі. Люде, що зістали ся поза замком, захоплені несподїваним нападом, поховали ся в лїсах, але Татари їх переважно половили також.
„Лишило ся всього коло двіста душ, які були повтїкали, а й тепер на тім же місцї сидять і чекають, що замок наново побудують, бажаючи знову осїсти ся на своїх батьківщинах, з огляду на великі тамошнї пожитки”, кінчить своє оповіданнє ревізор 17).
Примітки
1) Гетьман Тарновский non ignarus Scythas Tartaroa rapto vivere et hostes regni pene anniversarios nequaquam guieturos, пише Ваповский в 1530-х рр. (с. 250).
2) 3 нагоди повтореного Татарами нападу король писав до начальника пограничної сторожи звісного Стан. Лянцкоронського: mirаmur iam bina hoc anno incursione Tartaros terras nostras Russiae infestasse, cum tu istic sis cum militibus mercenariis et nihil sit a nobis neglectum, quod ad praesidium partis istius videtur pertinere — Acta Tomic. IV ч. 26l.
3) Маємо дві серії описей замків Київщини й Браславщини, першу з 1545 р., другу з 1552. Перша, звісна нам в цїлости, обіймає замки: володимирський, луцький, кремінепький, винницький, браславський і житомирський, видана в цїлости, але з старої копії, переписаної латинкою, в 'Zr'odla dziejowe t. VI (поодинокі описи, в копіях теж пізнїх і несправних, також в Памятниках кіев. ком. IV і Архиві Ю. З. Р. VI. I і VIII). Ориґінальний текст в Литов. Метрицї, IV А № 4. З другої серії маємо замки луцький, володимирский, кремінецький, винницький, браславський, житомирський, овруцький, київський, чорнобильский, мозирський, остерський, канївський і черкаський; вони всї, з виїмком описи володимирського замку, досї не опублїкованої, видані в Архиві Югозап. Рос. ч. IV. І, ч. VII. І і II (одначе також не завсїди справно). Книга ориґінальна не заховала ся: вона була, видко, скоро знищена і переписана на ново в 1593 р. — ся копія в Литов. Метрицї IV. А № 6. Сї дві серії в сумі становлять першорядне джерело до внутрішньої історії Волини і особливо східньої України; для неї се джерело перше і незрівняне, і як таке служило вже й буде ще нераз нам служити. Між обома серіями є одначе значна ріжниця в укладї й крузї відомостей: перша писана більше в формі мемуара, займаєть ся особливо питаннєм про права шляхетського землеволодїння, але дає богато побутових подробиць при тім. Друга більш схематична, але дає детальнїйші звістки про стан укріплень, припаси, доходи адмінїстрації і обовязки людности. Матеріал з них про замкову орґанїзацію вибраний в моїй давнїй роботї (першій науковій працї, з студентських часів): Южнорусскіе господарскіе замки въ половинЂ XVI в., 1890 (з київ. Университ. ИзвЂстій). Про самі ревізії, яких результатом були сї описи — Д.-Запольский, Очерки по исторіи западно-русскаго крестьянства, с. 168 і далї. З давнїйшого часу маємо коротші описи кількох замків: Житомир, Чуднів і Винница в звісних фраґментах описи Київщини XV в.; інвентар Кремінця без дати, між актами 1480 років, вид. у Любавского Обл. дЂленіе, дод. 1; опись Овруча з 1519 р. — Архивъ Ю. 3. Р. VII II ч. 5; цитований вище меморіал в справах київського замку — 'Zr'odla Ґрабовского і Пшездзєцкого т. II.
4) 'Zr'odla dziejowe VI с. 111.
5) Для прикладу
6) „Земяне и мещане повидили: хтоколвекъ собе на которй стороне городню обыметъ и двери вробдетъ и схованьє будетъ в ней мети, той вжо повыненъ будетъ тую городню направовати, верхъ накрывати, камене и колодкы ку обороне на ней мЂти и глыною обмазовати” — Архивъ VII. І с. 126 (Житомир).
7) 'Zr'odla VI с. 120.
8) Ibid. c. 119, 120, 137.
9) 'Zr'odla VI с. 111.
10) Архивъ VII. І с. 81, 144, 608, IV, I с. 40.
11) Архивъ VII. II с. 20.
12) 'Zr'odla dz. VI с. 120.
13) По описи XV в. було в Житомирі „чотири пушки великихъ а пять тараницъ” (Архивъ VII. II с. 5), а в 1546 р. — одна дїрава гармата, два серпентини, так само нездалї до стрільби, і нїякого припасу до них, так само в 1552 р.
14) Хоч і тут канївський замок, через 13 лїт по збудованню, був уже в такім станї, що на нїм „трудно не толко оборона, але и сторожа, бо нельза вже ходити по бланъкахъ: што не поопадало, и то ледви отъ витру колышетъ ся” (Архивъ VII. І с. 92). А в останнїй чверти столїтя в такім же гіркім станї був і столичний замок київський.
15) Міщане одначе стоічно знесли ту невигоду й добили ся, що нарешті їм зроблено міст „за гроші скарбу господарского”.
16) Архивъ VII. I с. 142.
17) Архивъ VII. II с. 21.
КОЛЬОНЇЗАЦІЙНІ ОБСТАВИН І САМООБОРОНА ЛЮДНОСТИ: ЗНАЧІННЄ ЗАМКІВ, ЛЮДНІСТЬ В 1-ІЙ ПОЛ. XVI В. ВСЯ ТУЛИТЬ СЯ ПРИ НИХ, БРАК ВЛАСТИВИХ СЇЛЬСЬКИХ ОСАД НА СХ.-ПОЛ. ПОНЇПРОВЮ, БІДНІСТЬ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ НА ПОБОЖУ І В ЗАХІД. КИЇВЩИНЇ, ЖИТОМИРЩИНА, БІЛА ЦЕРКВА І ЗВЕНИГОРОДЩИНА, ПОБОЖЕ.
Такими як ми отсе їх бачили, замки східньої, литовської України (а такими ж більше меньше були й замки коронного погранича) не могли мати великого кольонїзаційного значіння — більш стратеґічне. Се були наче укріплені пункти на якійсь ворожій території, які улекшували зносини, давали можність слїдити за рухами ворога, запевняли — хоч і не дуже певно, сяку таку безпечність своїй залозї й купцї людности, що тулила ся під її захистом, — але зовсїм не панували над територією. Для сього вони були занадто слабкі й безрадні, як ми бачили. Вся осела людність тулить ся під самим замком, виходячи тільки на роботу або на степові промисли, але й під охороною замкових стїн не може чути вповнї безпечною анї себе, анї тим меньше — свого хозяйства. Міський острог не дає нїякого певного захисту; на випадок татарського нападу треба ховати ся в замку хиба „з душею самою”, як казали, лишаючи на волю божу свої достатки. Серед неустанних татарських нападів і трівог не могло навіть в найблизшім сусїдстві замку розвинути ся анї міське житє, анї більше господарство, і людність, що тулила ся під замком, жила на воєнній нозї, готова кождої хвилї боронити власними руками свого достатку і своєї голови — бо і в тім звичайно не було на кого покладатись. Не на туж купку старостиних слуг і кількох нездалих гармат!
І от ми й бачимо справдї, що почавши від великих Менґлї-ґераєвих пустошень XV в. потім без малого цїле столїтє, а добрих три чверти столїтя — до 1560-х років Східня Україна лежить пусткою. Одинокі сталі оселї тулять ся при тих нечисленних замках, в міськім острогу під ним, а весь безграничний простір сих країв з його природними богацтвами експльоатуєть ся тільки находом, ватагами уходників.
Заднїпровє, позбавлене замків, лежить пусткою цїле. З литовського боку крайнїй замок — се Остер, з московського — Чернигів і Путивль. При остерськім замку числить ся кілька сїл, а власне шість, а семе (Лутава) хоч лежить під самим Остром, належить до київського замку. Разом в них селянських господарств 45. Але навіть в сїм глухім кутї, серед лїсів і болот, людність не чула себе безпечною, як показує цїкава замітка: „пахивали на замокъ у трехъ миляхъ на поли у Столицы, а тыхъ часовъ пашня опущона за неспокоємъ отъ Татаръ” 1). Вся боярська, воєнно-служебна людність сидить в містї 2). І тих кількадесять селян переважно, мабуть, мали свій притулок в містї, хоч що правда — деякі з тих сїл сидять в дуже глухих кутах, захищених ріками, лїсами, болотами.
На днїпровській артерії деякі — дуже бідні і незначні останки оселої кольонїзації держать ся в київській околицї і то повище Київа, по Днїпру, Деснї, Ірпеню (Дубечня, Погреби, Слобідка на Деснї, Тарасовичі, Сваремле, Петровцї на Днїпрі, Демидів на Ірпени), і далї на північ. Поруч них на кождім кроцї руіни старшої кольонїзації. „В Києве городищи Старомъ которыє люди митрополскиє сидятъ, тыє службу земъскую господаръскую служатъ якъ который можеть, бо отъ Татаръ звоєваны”. „Села, съ которыхъ выхоживало слугъ панъцернихъ на службу господарскую: село Куликовъ, село Попадичи, село Грелавичи, село Янъковичи, село Юръєвичи, село Невеселово, село Иванковичи — с тыхъ селъ выхоживало люду панцеръного на службу господаръскую 146, а теперъ тыє села пусты вси”. „С селъ польныхъ — с Кривого, с Ходоркова и з Сокольчи дани хоживало 3 кади меду, нижъли запустели отъ давныхъ летъ”. „Село на Тетереви Вышевичи, именьє Шибеноє, Забудчи — звоєваны тыхъ часовъ отъ Татаръ” 3). Все се переважно близькі околицї Київа (найдальші ті села „польні”, себ то степові — Ходорків, Криве, Сокольча на горішнїм Ірпени й Унаві, але панцирні села, які не зникли без слїду, роскидані на полудне зараз під Київом); лежать сї села переважно вже в лїсовім поясї, і одначе навіть найбільш витрівала, воєннослужебна кольонїзація панцирних слуг не витримала татарської трівоги. А й під самим Київом не можна було вести правильного господарства, як вказує отся звістка про митрополичих людей на Старім Городї.