Історія України-Руси

Грушевський Михайло Сергійович

Все се правительству польському і спеціально — новому королеви Стеф. Баторию, що весною1576 р. зявив ся в своїм новім королївстві, не могло бути приємно. Баторий цїнив добрі відносини з Туреччиною, хотїв мати спокій від Татар і Турків на полудню, щоб звернути всї сили держави на північ — против ґданських бунтівників і против Москви, ставлячи боротьбу з нею на першу чергу; хотїв звернути против сього головного ворога й Орду. Він знав, як знала вся польська суспільність, що татарське говореннє, мов би то татарські напади викликають ся тільки козацькими зачіпками, треба приймати вповнї скептично ¹). Він мусїв також мати понятє про те, що зробити порядок в чорноморських степах і уняти в руки козаків річ зовсїм не така легка, і у нього виривають ся й пізнїйше замітки, які показують, що він в можливість сього завдання вірив досить слабко. На перші скарги хана він відповідав старими оправданнями, що над козаками не має нїякої власти — вони збирають ся з земель московських, волоських, або з таких королївських підданих, що були засуджені на смерть, а повтїкали до козаків, і татарькі напади збільшають їх число,

бо богато людей удають ся до козаків, стративши своє майно в татарських погромах, або мстячи ся за своїх свояків, за жон і дїтей. Король брав то на себе, що старости його замків не будуть приймати до себе козаків, будуть ловити й карати провинників, але там де нема його замків — як на Заднїпровю (а так само треба розуміти — і в чорноморських степах), там нехай сам хан робить з козаками порядки, нехай ловить їх і нищить, король против сього нїчого не має ²).

Але хан зовсїм виразно вказував на те, що козацькі ватажки переховують ся і проживають в маєтностях коронних панів, на Українї, і починав, як ми бачили, робити справу з тими панами на власну руку, не чекаючи королївської екзекутиви. Королеви через своїх послів він радив те, що вже практиковано було в попереднїх роках: взяти лїпшу частину козачини (przedniejszych z nich) на королївську службу, а решту приборкати гострими полїцийними розпорядженнями: заборонити їм мешкати по містах і селах на Українї, не давати їм поживи і воєних припасів і карати на смерть провинників. І король обіцяв се спробувати, але заразом не жалував скептичних заміток: козаки мають порозуміннє з московським правительством, від репресій поховають ся в московські краї, а потім знову покажуть ся на Низу — „допильнувати того не можливо там, в тих пустинях”. Король не може й на будуще брати на себе відповідальність за Низовцїв, особливо супроти інтриґ московських: московське правительство їм постановило навіть „якогось днїпровського воєводу”, і воно ж напустило їх на Волощину ³).

Але треба було щось зробити — принаймнї ut aliquid fecisse videatur. I такий характер роботи „про око” і має так розславлена пізнїйше Баториєва реформа. Відкладаючи може на пізнїйше, коли час і обставини позволять близше зайнятись українськими справами, основнїйше полагодженнє відносин до Татар і заспокоеннє полудневої границї, Баторий поки що повторив, з деякими змінами, попереднї заходи Язловецкого і правительства Жиґимонта-Авґуста. Дарма, що сї попереднї заходи показали свою повну безплодність; хан радив їх. Баторий повторяв — припечатуючи для сильнїйшого вражіння від часу до часу крівавими екзекуціями над козацькими провинниками ⁴).

Державне козаче військо, орґанїзоване Язловецким, за той час встигло, очевидно, вповнї розсипати ся. В скарбових записках бачимо ще виплати для нього в 1575-6 рр.; на коронацію Батория прибули й якісь козацькі делєґати — може того ж королївського війська ⁵). Але в рр. 1576-7 нїде не стрічаємо якихось звісток про се військо, і очевидно — воно реально не істнувало. Правдоподібно неакуратність в виплатї грошей розстроїла його дуже скоро, а смерть його орґанїзатора Язловецкого (що вмер в р. 1575) довершила се; не фіґурує нїде й настановлений Язловецким козацький старший Бадовский. Баторий, сповняючи ханські ради й науки мусїв розпочати справу на ново. Насамперед пригадав він Конс. Острозькому його умову з ханом — іти на Низ і розігнати звідти козаків, а кого зловить — смертю карати; хану поручав він з свого боку, аби разом з кн. Острозьким тим же розгоном козаків зайняв ся ⁶). До пограничних старост вислав унїверсал з докором, що вони перетримують у себе козаків, дають їм поміч і висилають на Татар, на будуще наказував не давати козакам нї притулку, нї помочи, нї запасів — селїтри, олова, живности, а помогти кн. Острозькому їх розгоняти, і хто б до їх з тих „лотрів” прибіг — ловити і смертию карати ⁷). Для слїдства і суду над привідцями тих останнїх зачіпок і нападів з сойму вислано воєводу люблинського Тарла, з широкими правами; тільки з тої комісії нїчого не вийшло. Тарло признав найбільш винним кн. Острозького, бо з його земель найбільше козаків виходило, також з Немировських маєтностей кн. Збаразького. Але на його позви нїхто не ставив ся, і нїяких провинників Тарло не міг вилапати — з виїмком якогось козла жертвенного, якого приволїк із собою за браком чогось лїпшого ⁸). Се була сторона репресивна. Разом з Тарлом одначе король вислав свого аґента Янчу Беґера — вербувати козаків в королївську службу. Се було дїло лекше. В вереснї 1578 р. Янча приїхав до Львова, до короля з відпоручниками козацькими — Андр. Лиханським з товаришами, що були уповажнені козаками до переведення „постановення” з королем ⁹).

Се нове „постановеннє” і по формі і по свому змісту відновляло стару уставу Авґустову. Про старий „почет”, орґанїзований Язловецким, і тут не згадуєть ся; козацький полк набераєть ся на ново, але з тогож контінґенту і більше менше на тих самих умовах — так представляє се нова королївська устава. „На зверхнього начальника, на місце небіжчика вельм. Юр. Язловецкого, даємо їм кн. Михайла Вишневецького, старосту нашого черкаського і канївського, і йому гетьман їх і иньші начальники і також усї козаки (molojcy) мають бути послушні”. На час московської війни визначаєть ся їм вища плата (по 15 зл. на рік і по кафтану), „а пізнїйше доставатимуть те що мали за пок. Жиґимонта-Авґуста короля, тим самим способом і з тими же вільностями, які тодї були” ¹⁰). „Иньші постанови як що до вязнїв, так і в иньшихъ справах, уставлені за неб. Юр. Язловецкого, мають бути сповнювані”.

Служба сих козаків має роспочати ся від св. Миколая (6/XII. 1578): тодї вони присягнуть на вірність королеви й послушність свому зверхникови (кн. Вишневецькому) та на додержаннє своїх обовязків. А власне: вони „не мають воювати Волоської землї анї чинити

в нїй нїяких шкод анї розрухів, навпаки — всїх про кого б довідали ся вони, що хочуть то чинити, повинні будуть гамувати, ловити і бита як ворогів королївських і коронних; так само мають тримати ся що до Білгороду, Очакова, Тягинї, сїл і степів тамошнїх — шкод нїяких не чинити анї не позволяти чинити; цареви Кримському, його землям, людям, улусам, степам що до челяди, худоби і всякої річи не мають чинити шкоди, бо цар з Татарами обовязав ся служити нам против неприятелїв коронних, — але мають давати нам знати про людей царських; взагалї будуть поступати відповідно до наказів наших які їм дамо” ¹¹).

На знак того, що се війско королївське, козаки дістали велику королївську корогву, шовкову з мальованнєм ¹²). Може й ще щось, що пізнїйше входило в понятє військових клейнотів, як бубни, труби і т. и.

Безпосереднїм начальником козацьким — „гетьманом”, як його називає сама королївська грамота, але очевидно не в значінню докладного титулу, був настановлений чи безпосередно королем, чи кн. Вишневецьким, Ян Оришовський, шляхтич з тих мабуть що здавна кумпанували з козаками. Сам він зве себе „поручником'', в значінню французького lieutenant — помічника кн. Вишневецького. „Писарем”, а по нашому — більше скарбником і інтендантом — настановлено згаданого вже Баториєвого аґента Янчу Беґера.

Перепись козацького полку, вчинена 1581 р., в дещо незвичайних обставинах (по поворотї козаків з московської війни), дає деяки низші подробицї про орґанїзацію сих королївських козаків — „козаків низових запорозьких і річних, що ходили на службу королївську до Москви”, як називає їх перепись ¹³). На чолї стоїть Ян Оришовский, „поручник козаків низових запорозьких'', при нїм його рота з 30 чоловіка (тут кілька шляхтичів, Українцїв і Поляків, судячи по іменах) ¹⁴). Потім іде пятьсот козаків, подїленних на десятки; на чолї кождого „отаман” (ataman), що входить в рахунок десятка (отже десяток складаєть ся з отамана і девяти козаків). Иньші достойники, очевидно, криють ся в тій прибічній ротї Оришовского. Більша половина козаків мають призвища від своїх міст, або пояснення що до свого походження, і се кидає цїкаве світло на склад сеї козачини. Що правда, на нїм, очевидно, сильно відбив ся побут сього козацького полку на білоруськім театрі війни й перехід через білоруські землї. Не тільки величезне число козаків з глубоких білоруських земель (Могилева, Гомля, Бихова, Мстиславля, Полоцька, Витебщини, всього звищ 90), але й цифра людей з припетського Полїся (звиш 50) ¹⁵), з країв московських, литовських та польських, хоч самі по собі й не великі ¹⁶), правдоподібно все таки значно повишені завдяки сим спеціальним обставиннам в порівненню з тим складом козацького полку, в якім він був навербованний на Українї. Взявши за скобки сї елєменти, роздуті спеціальними обставинами, в яких комплєтував ся полк підчас кампанїї й по нїй, маємо такі цифри, що дадуть нам понятє про більше нормальний склад козачини: з Київщини 70 (найбільше Черкасцїв — 26, 14 Канївцїв, 12 Киян, 8 Білоцерковцїв, 4 Острян, 4 з київсько-браславського погранича); майже стільки ж Волинян (74) — тут звертають на себе увагу великі цифри з полудневої Волини з маєтностей Острозьких — з Дубенщини щось 15, з Константинова 8, Острога 6) ¹⁷). З иньших українських країв, розумієть ся, значно меньше — з Браславщини й Поділя разом коло 20, з Галичини 12, з Холмщини й Підляша 8. Хоч означення маємо не при всїх, і вони мають, розумієть ся, до певної міри характер припадковий, але сї цифри мають безперечне значіннє. Поруч Киян і Волинян та меньше численних виходнїв з Західньої України припустимо і в нормальних відносинах значну домішку Полїшуків і Білорусинів, де що людей з Московських країв, кришку Поляків. Иньші домішки дуже незначні (оден Нїмець, оден Серб, оден Татарин, оден Кафинець, два Пятигорцї — може котрий з них „пятигорський Черкес”). Домінує стихія українська, з білоруською домішкою.

Вертаємось до самої реформи.

Осїдком козацьким, його офіціальним володїннєм стає Терехтемирів з своїм старим монастирем Зарубським, наданий Баториєм козакам на шпиталь для ранених і неспосібних козаків ¹⁸). Пізнїйша комісарська постанова (1617 р.) жадала від козаків, щоб Терехтимирів служив тільки шпиталем, а не збірним місцем козацьких куп — се вказує на ролю Терехтемирова в дїйснім козацькім житю, як їх воєнного центра і збірного пункту, арсеналу й офіціального осїдку, як описував його в 1620-х рр. Собєский, а в 1630-х Пясецкий ¹⁹).

Понятє вільностей козацьких, признаних правительством Баторія і глухо згаданих тільки в його уставі, з відсилкою до постанов Авґустових, розвиває його грамота з 1582 р., видана до українських воєвод і старост наслїдком жалїв козацьких на нарушуваннє їх прав. Козаки скаржили ся, що сї уряди, присвоюють собі юрисдикцію над ними mimo urzad і zwierzchnosc starszego ich арештують їх, саджають до вязницї без усякої причини, вимишляють на них „обвістки”, коляди й иньші податки, забирають майно по умерших козаках, „поминаючи їх приятелів і рідних”. Все се, як ми знаємо, буди старі практики; се доходи з козаків практиковані старостами ще з першої пол. XVI в., але тепер козаки не хотїли їх більше признавати, покликуючи ся на вільности, признані їм королями, і Баторий став на їх становищі. Він наказав урядам українським, щоб вони більше не розтягали своєї власти й юрисдикції ,,над тими козаками низовими, а особливо котрі побирають платню від нас, а мешкають в містах, місточках і де инде”. Не вільно карати козаків і до вязницї садити без відомости їх старшого, поставленого над ними від короля; не вільно судити їх безправно в звичайних справах — окрім винних в убийствах і насильствах: тільки таких, за порозуміннєм з козацькою адмінїстрацією, можна карати на підставі загальних компетенцій уряду свого; не можна брати податків і вимислів нїколи, а нї забирати майна по умерших, поминаючи його рідних, або кому небіжчик подарує ²⁰).