Історія України-Руси

Грушевський Михайло Сергійович

⁴⁰) Listy Z. Augusta c. 129, 131.

⁴¹) Бєльскій c. 1145.

⁴²) Бєльский с. 1148.

⁴³) Charri`ere Negotiations de la France dans le Levant II c. 741-2 і відти y Hurmuzaki — Dokumente privitore la istoria Rom^anilor, supplem. l vol. I c. 19.

⁴⁴) Перекази зібрані у Нєсєцкого sub voce.

⁴⁵) Антоновичъ и Драгомановъ І с. 145-6; пропускаю деякі непотрібні амплїфікації й допускаю малу реконструкцію.

III. Зріст і орґанїзація козачини в передостаннїх десятилїтях XVI віку.

РОЗВІЙ І КОНСОЛЇДАЦІЯ КОЗАЧИНИ В СЕРЕДИНЇ XVI В, І РЕФОРМА ЖИҐИМОНТА-АВҐУСТА: БЕЗПЛОДНІ ЗАХОДИ ПРАВИТЕЛЬСТВА КОЛО СТРИМАННЯ КОЗАКІВ, ЦИРКУЛЯР 1560 Р, ПЛЯН НАБОРУ

КОЗАКІВ В ПРАВИТЕЛЬСТВЕННУ СЛУЖБУ І ЗНАЧІННЄ СИХ РЕФОРМ ДЛЯ ОРҐАНЇЗАЦІЇ КОЗАЧИНИ.

Таким чином дїяльність Вишневецького з його плянами, що обіцювали радикально змінити відносини на Черноморю, орґанїзувавши до цїлій лїнїї боротьбу з „бісурманским” світом, лєґалїзувати козацьку партизанську війну і заразом надати їй ширші і певнїйші розміри, більш орґанїзовані форми, — застрягла в піску серед неприхильних обставин між-народньої полїтики. Не розвязала козацької справи, тільки внесла до неї ще більше ферменту, розкрила ширші горізонти перед козачиною й її проводирями, окрилили їх ще сміливійшими ідеями. А польсько-литовське правительство спинило ся на тім самім місцї: перед потребою за кожду цїну пильнувати добрих відносин з Кримом і Туреччиною супроти нової війни за Ливонїю, що відтягала всї сили Литви, не позволяючи поважно думати про якусь серіознїйшу оборону полудневих границь. А для підтримання сих добрих відносин — треба було гамувати всякими способами козаків та стримувати від нападів на улуси турецькі й татарські.

І правительство литовське далї росписує накази пограничним старостам, щоб не позволяли анї своїм служебникам анї козакам зачіпати Татар, аби не нарушити згоди з ними, казали пропускати їх свобідно, коли вони будуть іти на московські землї, ¹) і т. и. Маємо такий циркуляр з 1560 р., де в. князь з огляду на скарги білгородського санджака на шкоди: турецьким підданим, роблені „з Київа, Білої-Церкви, Браславля, Винницї, Черкас і Канева”, забороняє навіть підстерегати Татар на шляхах, не тільки не посилати в степи на здобич, і обмежати ся чисто пасивною обороною, а навіть іще меньше: „естли бы люди непрнятельскіє у границы панства нашого пришодшы каковую шкоду вчынили, за таковыми у погоню нехайбы шли и подданымъ нашимъ ратунокъ и оборону чинили, а для иныхъ никоторыхъ причинъ жебы твоя милость служебникомъ своимъ и козакомъ на поле ходити не велЂлъ”. ²)

Та коли вже перед тим такі накази не доводили до нїчого, тим меньше тепер українські старости — навіть хоч би мали охоту служити сїй малодушній, неможливо здержливій на погляд кождого пограничника правительственій проґрамі — не могли стримати козачину в тих тїсних рамках, в які хотїло її замкнути правительство. За останнї десятилїття козачина неустанно зростала чисельно, а останнї подїї — проба аґресивної боротьби з Кримом, заходи Вишневецького, що робили з козачини певний самостійний фактор міжнародної полїтики, навчили її шукати опертя в суперництві держав — мусїли незмірно піднести козачину в її власних очах. Вона, її проводирі почули себе здатними до чогось лїпшого, нїж сповняти поручення пограничних старост, і все більше вибивали ся з їх впливів та поступали самостійно. На Днїпровім низу вона ставала все сильнїйшою ногою, а на всякий випадок у неї були опорні точки в пограничних містах України московської, у путивльських і донських козаків, у пограничних московських воєвод. І кілька років по виданню згаданого наказу до пограничних старост, правительство литовське мусить констатувати, що козаки „з замковъ и местъ украиныхъ безъ росказаня и ведомости господарскоє и старостъ украиныхъ зъєхавши, на Низу на Днепре на полю и на иныхъ входахъ перемешкиваютъ”, зовсїм „свовольне”, не журячи ся правительственними і старостинськими наказами, і далї чинять „великиє шкоды и лупезства” чабанам турецьким і улусам та кочовищам кримським. ³)

Правительство ранїйше чи пізнїйше мусїло переконати ся, що при повнім браку екзекутиви, при недосяжности для нього степів, де закорінювало ся все більш козачини, при готовій помочи й опіцї з боку пограничної московської адмінїстрації, — самими наказами й заборонами воно нїчого не вдїє; що воно мусить дати козачинї якусь нагороду в заміну степових промислів, в видї платнї з державного скарбу, і якусь мету й зайнятє в видї державної служби. Від системи заборон і невдалих проб контролї воно таким чином вертало ся до старого пляну 1520-30 років — орґанїзації державної воєнно-служебної козачини. Прецеденти з останнїх років призвичаювали до сеї гадки, робили її простою й зрозумілою: державне „жалованнє” для Вишневецького й його козаків з скарбу литовського й московського, ужитє козаків до воєнної служби в ливонській війнї на державний кошт — приготовляли плян, до якого приступає правительство литовське з кінцем 1560-х років.

Сї правительственні проби орґанїзовання козаків самі по собі були дуже нездалі,

вели ся без потрібної витрівалости й системи, нїколи не вміли знайти відповідних засобів для свого повного здїйснення й застрявали незмінно в піску фінансових перешкод, щоб згодом, під натиском заграничної полїтики — потреби „заспокоєння козаків”, розпочати наново ту саму історію. З становища правительственної проґрами — опанувати козачину і вибравши з неї елєменти більш солїдні й певні та орґанїзувавши їх, віддати сю орґанїзовану козачину на службу правительственним плянам і інструкціям — його заходи стріло повне фіаско. Але заходи сї мали незвичайно важне значіннє для самої еволюції козачини, давши результати зовсїм несподївані з становища правительственної проґрами, але дуже цїнні з становища сформовання і орґанїзовання козачини як певної суспільної верстви і як певної полїтичної сили. Для українського житя вже насиченого козацьким елєментом вони послужили тими імпульсами, які дали привод до кристалїзації козацького елєменту в певних суспільних і державно-правних формах, до усвідомлення сього державно-правного значіння і з тим до незмірно сильного дальшого розвою козачини й розросту її та її сил. ⁴)

Примітки

¹) Акты Ю. З. Р. II ч. 140, Посол. кн. І ч. 130.

²) Акты Ю. З. Р. II ч. 137, такі листи були вислані до воєводи київського, старости черкаського і браславського.

³) Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 3.

⁴) Лїтературу див. в прим. 5.

РОЗВІЙ І КОНСОЛЇДАЦІЯ КОЗАЧИНИ В СЕРЕДИНЇ XVI В, І РЕФОРМА ЖИҐИМОНТА-АВҐУСТА: НЕОРҐАНІЗОВАНІСТЬ КОЗАЧИНИ В ПЕРШІЙ ПОЛ. XIV В., ПРОЦЕС ВИРІЖНЕННЯ Й ВІДОКРЕМЛЕННЯ, БРАК ОРҐАНЇЗОВАНИХ ФОРМ — ПИТАННЄ ПРО КОЗАЦЬКІ ОРҐАНЇЗАЦІЇ В ПЕРШІЙ ПОЛ. XIV В., КОЗАЦЬКІ ВАТАЖКИ, ЗАРОДКИ ОРҐАНЇЗАЦІЇ — ВАТАГА ЯК ОСНОВНА КЛЇТИНА, ЗВЯЗИ ВАТАГ З СТЕПОМ, ПОЧАТКИ ОСВОЮВАННЯ СТЕПУ, „ГОРОДЦЇ", КОЗАЦЬКИЙ ПРОМИСЕЛ В ЧАСАХ ЗБОРОВСКОГО, КОНСОЛЇДАЦІЯ СТЕПОВОЇ КОЗАЧИНИ — ОПОВІДАННЄ ПАПРОЦКОГО ПРО ЗАПОРОЗЬКИХ ГЕТЬМАНІВ, ЦЕНТРАЛЬНЕ ЗНАЧІННЄ СЇЧИ, МІЖНАРОДНІ ЗНОСИНИ НИЗОВОЇ КОЗАЧИНИ.

Щоб оцїнити з сього погляду значіннє реформи 1570 р. і дальших повторень „постановеня” з козаками і козацьких вербунків — за Баторія й Жиґимонта III, та їх впливів на сформованнє і еволюційну енерґію козачини, постараємо ся здати собі справу — наскільки своєю власною еволюцією козачина приготовила в собі певні внутрішні засоби й мотиви орґанїзації, й як далеко вона поступила в сїм орґанїзаційнім процесї.

В попереднїм роздїлї ми констатували, що невважаючи на зріст своїх сил, дуже помітний на протягу першої половини XVI в., козачина тодї ще не орґанїзувала ся в якусь суспільну верству, клясу, а навіть ледви помітна як суспільна ґрупа. Козакують ріжні елєменти суспільні з українського погранича, але не виступають як козаки по спеціальности, по роду житя. Є козачина de facto, але нема її de jure. Її контінґенти зростають все більше, але се рухомі кадри, які мобілїзують ся для походу, для степової кампанії, й роспливають ся по нїй в ріжних суспільних ґрупах майже без останку.

Ми завважали в початках другої половини XVI в. (переписи 1552 року) тільки дуже незначні осади, козачини, як суспільної верстви і то тільки в поднїпрянських замках — головних її огнищах, Черкасах та Каневі, і то серед найнизших катеґорій людности — людей неоселих, немаючих, неприкаянних, в числї кілька сот, тодї як загальне число козацького контінґенту мусїло переходити за десяток тисяч, і незадовго походи в 2-3 тисячі козаків стають досить звичайним явищем.

Переважна маса козачини таїть ся в иньших суспільних верствах, не виріжняючи ся з них, тому що признавати ся до козачини як своєї суспільної позиції, манїфестувати ся козаком — не було нїякого інтересу. Се не давало нїяких прав і привілєґій, нїякої вигоди, а навпаки — ще кождої хвилї могло втягнути в якусь історію, стягнути одвічальність за якийсь козацький учинок.

Козачина як понятє правне не істнує ще. З козацького ремесла, „козацького хлїбу” як називаєть ся козацький спорт і козацький грабунок пізнїйше, місцева адмінїстрація завела певного рода заробковий податок, забираючи собі „на замок” львину долю з козацької здобичи, так само як з продуктів уходництва; козацтво трактує воно як рід уходництва і побирає з нього дань за таке „уживаннє” степових просторів і уходів. Ми бачили, що міщанство пограничних міст сильно ображало ся на сї побори й претендувало на свобідне, безданне уживаннє уходів і виконуваннє степових промислів за свою воєнну службу ¹) (се прецедент пізнїйших претенсій козацьких), але сей мотив не був признаний, і міщанство мусїло скорити ся під тяжкою рукою місцевих старост-намісників; так само й иньші тутешнї верстви людности.