Історія України-Руси
Шрифт:
Таким чином Низ від Самари до татарського погранича в сїм оповіданню виступав оживлений одною козацькою орґанїзацією, котрої одні віддїли стоять на уходах самарських, иньші промишляють по побережу, одні займають ся рибним і звіриним промислом, беруть сіль на соляних лиманах, торгують 17), — иньші промишляють війною, і т. д. Промислові звязи, виміна продуктів лучать ся й переплутують ся тїсно з звязями воєнними, підтримуваними в інтересах оборони для орґанїзації походів для козацького хлїбу. Воєнний кіш козацький, розложений на однім днїпровім острові (сі резіденції його мінялись) становить центральну, геґемонну ґрупу сього низового житя, що надає йому тон і провід, коли не комендує формально.
Взагалї наскільки безсумнївне істнованнє фактичних звязей, фактичного зчіплення, когеренції козачини та певних реальних звязків її, спеціально на Низу поза контролею всяких факторів „волостянського” житя, не тільки в тім моментї, до якого належить оповіданнє Папроцкого (десять
Більші експедиції на Татар — з одного боку, з другого — потреба оборони своїх промислів, не тільки від Татар, але і від пограничної адмінїстрації, з під тяжкої руки котрої — від драч і екзекуцій її — закопувала ся козачина все глубше в степи на „уставичний” пробуток, водили сим консолїдаційним процесом. Мало було мати свої сховища й городцї, треба було хоронити їх, і свої запаси — зброю й припас (завязки пізнїйшої армати) від старостинських служебників і татарських ватаг. Орґанїзація воєнна і промислова переплутували ся тїсно й нерозлучно, так як війна і промисел ішли рука з рукою на самім початку в сїм степовім козакованню.
Степова промислова ватага з отаманом на чолї перетворяєть ся з розвоєм військової орґанїзації в найнизшу одиницю віськову — „десяток”, з тим же „отаманом” на чолї. Перший захований до нас козацький реєстр (1581 р.) подає нам компут полку, зложеного з 50 десятків; кождий десяток має отамана з девятьма товаришами 20). Старовольський, описуючи козацький побут першої половини XVII в., каже, що кождий десятник крім десяти товаришів мав під началом ще тридцять до пятдесяти новиків (tyrones), яких школив і випробовував на козаків 21). Перед нами уоружена ватага, очевидно, для рахунку втиснена в офіціальне десяточне число, з неофіціальними новиками і чурами.
З другого боку сїть козацьких зимовників на уходах звязуєть ся узлами городцїв чи острогів, які знов звязують ся в оден узел центральним кошем.
Ідея Вишневецького — заложити постійну сильно укріплену твердиню на однім з Днїпрових островів, в 1550-х роках, не зістала ся без сильного впливу на їх еволюцію: вона викінчила процес творення того акрополя Днїпрового Низу, яким стає запорозький кіш, „Січа”. Сей процес безперечно приготовляєть ся козацькими залогами на долїшнім Днїпрі ще з першої половини XVI в. 22). З розростом козачини відчувала ся потреба такого сильнїйшого осередку. Тільки проба Вишневецькото з хортицьким замком навчила, що нема що покладати надїй на сильні мури й гармату супроти Турків і Татар, бо вони потраплять стягнути на се відповідні сили; треба шукати місця малоприступного, і козацька Сїч кочує низше, серед лябірінту днїпровських островів, затоків і проток.
Утвореннє такого осередку, безперечно, мало велике значіннє і вплив на дальшу консолїдацію і орґанїзацію козачини, і вже в 1580-х рр. запорозька козачина зветь ся инакше „сїчовою”, по імени Сїчи 23). Сїч значить уже встигла стати признаним осередком і репрезентацею низової козачини. Се не могло стати ся так від разу і розвій Сїчи супроти сього треба класти на переднї десятилїтя — семе і восьме, слїдом по заложенню Хортицького замку і дїяльности Вишневецького.
Дїяльнїсть ся мусїла мати також, як я вже зазначив то вище, важне значіннє і з того боку, що значно розширила полїтичний світогляд низової козачини. Вона відкрила перед нею широкі горізонти міжнародної полїтики: навчила дивити ся на себе як на фактор полїтичний міжнароднього значіння, а не якісь прості помічні кадри для пограничних старост і панів. Ми бачили, що інтереси оборони й спільної боротьби з Кримом уже перед тим виглажували тут межі кордонів і приводили до спільних походів, силами України литовсько-польської й московської, незалежно від офіціальної полїтики виленського чи московського двору. Литовсько-польське правительство своїми відпекуваннями від козаків, заявами, що козачина їй не підвластна,
Укладаючи з цїсарським правительством що до своєї служби, вона просить його порозуміти ся з правительством польським, але тільки на те щоб не було перешкод в переходї через землї коронні, щоб не чинено перешкод в комунікації 24). Але йому й на мисль не приходить дозволити ся у того ж польського правительства для сеї служби постороннїй державі.
Зборовскому і його товаришам здавало ся дивним, що низова козачина „не дбає про короля свого пана анї про отчину, в якій родили ся, а всї надїї свої привязують до того місця, де живуть, кажучи прислівєм: поки жита, поти бита.” Але тут була не тільки цинїчна безпринціпність добичника, а й почутє своєї окремішности й незалежности від державних звязей чи з Польським чи з якимсь иньшим державним орґанїзмом. І се розуміли й такими очами на козаків дивили ся в самій шляхетській суспільности.
Запороже таким чином значно випередило в своїй полїтичній еволюції козачину „городову”, кажучи традиційним терміном — орґанїзацію її „на волости”. Там вона ще була вповнї безправною, не признаною як орґанїзація, як суспільна верства, не орґанїзованою вповнї пригнетеною властю адмінїстрації й шляхти. Тим часом на Низу вона була вже сильно сконсолїдованою, а далї й орґанїзованою силою, перейнятою почутєм своєї окремішности й незалежности. Пізнїйша традиція, що вважала Запороже властивим осередком і головою козачини, й його рішення (а не рішення військової ради городових полків), авторитетними для всеї козачини, мала таким чином свій корінь і оправданнє в відносинах ще з середини XVI в. Запороже було огнищем козацької сили, солїдарности, орґанїзованости. Відси йшла екстензивна й орґанїзаційна енерґія козачиини „на волость”, коли правительственні реформи дали їй першу лєґітімацію як правній орґанїзації й відкрили можність формувати ся в окрему, правно-признану суспільну верству.
Примітки
1) Див. вище с. 52-3, 93.
2) Архивъ Ю. З. Р. VII. І с. 82, 95.
3) Акты Ю. и З. Р. II ч. 138 і 140.
4) Вище я говорив уже (с. 85-6) про „Щурову роту” з початку XVI в., що нема підстави вважати її ротою спеціально козацькою, хоч її вважають такою й новійші дослїдники — як Яблоновский (Ukraina с. 413). В иньшім документї з початків XVI в. (без року, з часів старостування в Черкасах Василя Дашковича Глинського, то значить з рр. 1504-7) виступає в адресї „отаман черкаський” (намістнику черкаскому князю Василю Дашковичу, а не будетъ єго самого въ Черкасехъ, ино єго наместнику черкаскому и отаману и войту и всЂмъ мЂщанамъ черкаскимъ — Акты Юж. и Зап. Рос. II ч. 123, титул сей провірено для мене по ориґіналу). В сїм черкаськім отаманї недавно добачувано отамана спеціально козацького (Крипякевич: Козаччина і Баторієві вільности с. 27). На се одначе нема підстави. Отамани звісні нам в Київщинї з другої половини XV в. в ролї анальоґічній з отаманами — сїльськими старшинами Зах. України (див. т. V c. 367), і адресуючи ся до „отамана й війта” м. Черкасів, правительство, очевидно, мало на метї старшину міста, як то поясняє дальша згадка „всїх міщан” (а про козаків не згадано). Обидва означення „отаман і війт” можуть мати на гадцї одну особу — старшого міської громади. Отамана козацького черкаського нема ще навіть при кінцї XVI віка і нема слїду його істновання за цїле се столїтє. Теорію городових козацьких громад і отаманів в першій пол. XVI в. (Каманїн ор. с.с. 96, Крипякевич 1. с.) треба облишити.
5) Поруч них є й імення, що не повторяють ся в документах про сї козацькі походи: Лесун в санжарівськім епізодї, Мануйло в очаківськім. Див. джерела вказані вище с. 111-112.
6) Акты Зап. Рос. II ч. 150.
7) „Козака старшого” в записках Претвича (див. вище с. 98), очевидно, теж треба розуміти в значінню ватажка-проводиря даної козацької ватаги, а не якогось уряду — „козацького старшого” в пізнїйшім значінню, бо на се нема нїякої підстави. Тодї Претвич, як і иньші старости, затирали саме істнованнє козацтва в їх повітах, і правительство заявляло, що в козацтво ходять якісь нїкому не звісні заволоки, по більшій части заграничні; як би то виглядало, як би в тім часі були якісь офіціальні козацькі „старші” з уряду і з ними ходили в свої походи сї пограничні старости.