Історія України-Руси

Грушевський Михайло Сергійович

¹⁹) Commentarii Chotinensis belli c. 113-4, Chronica gestorum c. 54-5. Чи Терехтемирів і помисли листу Батория мав служити тільки шпиталем, про се розвила ся була недавно полєміка між Яблоновским і Ярошем (див. прим. 5). Яблоновский доводив, що Терехтимирів міг бути самим Баториєм призначений також і на козацький арсенал і на місце козацьких нарад і місце урядовання, соnsiliorum ex magistratus sedem, як каже Пясецкий. Се можливо що до арсеналу особливо, а в кождім разї так як далї ставить се питаннє Яблоновский: чи Баторий давав тільки на шпиталь чи нї, але на сам шпиталь Терехтимирів в дїйсности не уживав ся. Але хибно думає Яблоновский, що до терехтемирівського надання належав і Боришпіл. Про се низше.

²⁰) Грамота недавно знайдена, видана в Жерелах т. VIII ч. 34.

²¹) В. Ярош в своїй розвідцї про Баториєву реформу доводив навіть, що Баторий свідомо хотїв „знищити зародки козацької самоуправи і самосуду”, для того піддав їх під власть черкаського старости, і взагалї силкував ся „скасувати всї козацькі окремішности”, — а мав про се свідчить петиція Кішки про „поправу листів кор. Стефана”. В дїйсности, як ми бачили, Баторий поновляв і стверджував козацькі вільности признані реформою Язловецкого, а Кішка просив потвердження Баториєвих листів, а не їх зміни, як думав Ярош. Так само недоцїнює значіннє

Баториевих розпоряджень Стороженво, виступаючи против „загально розповсюдненого серед учених вірування буцїм Стефан Баторий якоюсь „реформою” змінив правне становище козацького „сословія” (с. 156). Стороженко справедливо підтримує гадку, що козацького „сословія” тодї не було, але не розуміє, що Баториєва реформа, в рядї иньших, вплинула дуже сильно на сформованнє козацького стану — як я вказував се десять лїт тому в своїх „Примітках до історії козачини”.

²²) Listy S. Z'olkiewskiego ч. 74.

²³) Twardowski Wojna domowa c. 264. Стороженко, взагалї дуже скептично настроєний для Баториєвої реформи, чомусь на сїй точцї виступає від сього скептицизму і вірить, що справдї Баторий на склонї житя передчував, що козачина „превратится въ сословіе, совершенно аналогичное шляхтЂ, — сословіе, которое пожелаетъ раздЂлить со шляхтою ея роль въ управленіи РЂчью-Посполитою, а получивъ съ ея стороны грубый отпоръ, устроить новую РЂчь-Посполитую, стару же приведетъ къ гибели” (с. 119). Думаю, що Баторий дуже мало винуват в сих фантазіях. Як би він се передчував, то міг дати прояв сим побоюванням, а того не бачимо.

²⁴) Лясота с. 220: ein Polkownik, das ist ein Bevehelshaber "uber f"unf hundert Man.

²⁵) Жерела VIII ч. 34.

БАТОРИЄВА РЕФОРМА І ПІЗНЇЙШІ ОРДИНАЦІЇ (1578-1590): ПЛЯНИ БАТОРИЯ, РЕПРЕСІЇ НА СВОЄВОЛЮ, УЧАСТЬ КОЗАКІВ В МОСКОВСЬКІЙ ВІЙНЇ, ЗРІСТ КОЗАЦЬКОГО СВОЄВІЛЬНОГО ЕЛЄМЕНТУ З ЇЇ ПОКІНЧЕННЄМ (1582), КОЗАЦЬКІ СВОЄВІЛЬСТВА І ЗАЧІПКИ З ТУРКАМИ В 1580-Х Р., РЕПРЕСІЇ, ВЕРБОВАННЄ КОЗАЧИНИ 1583 Р.

Забираючи козаків на свою службу. Баторий з одного боку сповняв ради й бажання хана що до заведення спокою на полудневій границї. Хан радив взяти лїпшу частину козачини на свою службу, иньших здавити репресіями — не давати їм притулку на Українї, не пускати до них запасів, і Баторий через свого посла заявив, що се все сповнив, або сповнить: козаків на свою службу візьме, накази старостам видав, кн. Острозькому поручив зігнати козаків з Низу ¹). Все зробив, що міг зробити льояльний сусїд і союзник. Але текст його „постанови з Низовцями” вказує ще на иньшу сторону, яку мав на оцї Баторий при своїй орґанїзації козацького полку: скористати з нього в своїй війнї з Москвою. Козаки діставали збільшену платню — аж до кінця Московської війни, отже мали зараз у нїй взяти участь. Судячи по тих скептичних замітках що до осягнення спокою на полудневій границї, які Баторий так щедро розсипав в своїй інструкції, він сїй другій сторонї — пожитку з козачини для московської війни надавав далеко більше реального значіння — і не помилив ся.

Нї накази старостам, нї перспектива експедиції Острозького, що з якихось близше незвісних мотивів таки зовсїм не відбулась, нї тим меньше — перехід на королївську службу кілька сот „переднїйших” козаків не стримали зовсїм козацьких зачіпок на полуднї. Вже тої самої осени 1578 р. якийсь „Лукіан козак” — може звісний пізнїйше з титулом „гетьмана козацького” Лукян Чорнинський — напав на Молдаву, потім пішов під Очаків і заняв там табуни кінські ²). Слїдом „воєводич молдавський” Константин Лакуста, участник авантур Подкови, втїкши зі Львова в степи й зібравши „po ezesci lotrostwa”, пішов теж на Молдаву. Там його погромили, і він завернувши ся, подав ся — як казали, до Москви, то значить в лївобічні краї. Та на весну (1579) він обявив ся знову над Днїпром, недалеко Черкас, збираючи своєвільні купи козацькі й ладячи ся до нового походу на Волощину. Баторий був дуже роздражений всїм сим і поспішив на перші вісти вислати на Україну свого дворянина, щоб за помічю пограничних старост і королївських козаків зловити Лакусту. Козакам він пригадував їх обовязок служби і грозив карами смертельними, як би мали поматати Лакустї в його плянах ³). За кілька день знов цїлий ряд потверджень на Україну в тій же справі — ловити авантурника ⁴). Чи удало ся запобігти його походам, не знаємо, але спокою в степах, очевидно, таки далї не було. Тай трудно було вимогати льояльности і порядку від козаків, коли саме правительство не здобувало ся на нїякий порядок в своїх відносинах до козаків і обовязках, які брало на себе в заміну за свої жадання послуху і спокою. В листї шефа козачини старости черкаського, писанім півроку по новій ординації козацькій до канцлєра коронного, знаходимо хоч побіжні, але незвичайно цїнні з сього погляду згадки. „Зволив минї написати, ваша милость, що король посилає Янчу, аби видати Низовцяв гроші, — та не тільки що грошей, а навіть і Янчі козаки не могли дочекати ся, і я вже довше нїяк не міг їх затримати — пішли всї на Низ; я сповнив волю і наказ королївський: всїх їх стягнув до Черкас, але чи то через недбальство королївських післанцїв чи з иньшої причини ta kozacka rosprawa затягла ся; а хоч козаки всї минї прирікли й обіцяли не робити нїчого против волї королївської й на улуси татарські не ходити, але тому не можна вірити так дуже, бо то нарід своєвільний” ⁵). Так розумієть ся! трудно було сподївати ся, що в своїх обіцянках витрівають своєвільнї козаки — коли таким непевним в своїх обовязаннях і роспоряженнях показувало себе правительство, що хотїло їх дісціплїнувати, а натомість — деморалїзувало, і брак словности й солїдности хотїло надолужити — терором.

На соймі, скликанім з кінцем того року, король перевів ухвалу, яка тимчасово, до нового сойму, давала українській адмінїстрації широкі права карання своєвільних людей нешляхетського роду, „що на Україні Руській, Київській, Волинській, Подільській, Браславській згоду з Турками, Татарами, Волохами турбують”, а шляхтичів мав судити задворний королївський суд і засуджувати навіть „на горло” ⁶). На початку 1580 р. виданий був унїверсал до урядів і шляхти української, де король наказував їм пильнувати спокою на полудневій границї і ловити всїх провинних ⁷). Результатів не знаємо, але очевидно не було нїяких особливих ⁸). Хан через послів не переставав скаржити ся на ,,розбої й грабовання козаків”; Баторий повторяв, що буде робити, що може, але нїчого не може обіцяти, бо козаки — се купа людей з ріжних народів, без певних осель, не підвластних нїякому праву і від нїкого не залежних ⁹). В 1581 р. бачимо козаків реєстрових на Поділю, розложених з польським військом, очевидно для спокою від Татар і своєвільних козаків ¹⁰).

Але

все таки сї півтретя року, 1579-1581, був розмірно спокій від козаків на полуднї, бо їх енерґію займала московська війна. Шеф реєстрових козаків Мих. Вишневецький з иньшими українськими маґнатами, в р. 1579-81, пустошив московську Сїверщину, нищив тутешнї замки, і очевидно при тім головний контінґент, поруч місцевої шляхти, давала йому козачина — реєстрова і ще більше нереєстрова ¹¹). З 1580 р. маємо припадкову звістку, що реєстрові козаки під проводом Оришовского ходили під Стародуб і Почеп, спалили кілька міст і замків і пішли з великою добичою ¹²). На північнїм театрі війни також виступає в тих роках козачина: в кампанїї 1579 р. під Полоцьком були „козаки Низові”, очевидно нереєстрові, під проводом Матвія Самоватого і Миколая ¹³). В 1580 р. зааємо довгий ряд козацьких ватаг, звербованих ріжними панами і під проводом своїх ватажків; так воєвода полоцький Доргостайський мав сто козаків конних і триста піших, славний Филон Кмита 100 конних і 500 піших, Борис Жаба 300 піших, Гаврило Біруля 500, Голубок 100, Корнило Перевальський 100, Федор Кишевич 100. і т. д. ¹⁴)

Але московська війна скінчила ся на початку 1582 р. Навербовані для війни контінґенти були роспущені, в тім і козацькі ватаги. Не тільки нереєстрова козачина, навербована на війну, мусїла вертати ся до дому, але й козачина реєстрова або була також відправлена за браком грошей в короннім скарбі, або сама розійшла ся, не діставши заплати за останнїй рік служби — як не дістало її взагалї військо. Землї польсько-литовські, а спеціально українські зароїли ся масою народу, призвичаєного до військового добичництва і тепер полишеного і без занятя і без усяких засобів. На східно-українськім пограничу збираєть ся маса неспокійного, палкого воєвничого елєменту, що починає в ріжних експедиціях шукати виходу своїй енерґії й — джерела прожитку. Елємент козацький, і без того вже досить сильний і численний, збільшаєть ся й зміцняєть ся ще масою ріжної збиранини, що була витягнена війною, і тепер лишила ся без дїла і прожитку. „Козацькі напади стали ще частїйші після того як кор. Стефан уложив згоду з. в. кн. московським”, завважає сучасник Гайденштайн, віддаючи погляди правительственних і двірських кругів; ,,військо наше було роспущене, і багато з нього людей непризвичаєних і неохочих до працї, а привичних жити здобичею з неприятельських країв, удало ся до козаків, а вони, збільшивши свої сили, почали що далї то частїйше нападати на краї, що були в згодї з Польщею, грабувати й палити” ¹⁵).

Се в перше було спостережене те чергованнє приливу й відливу козацької енерґії, що проявляло себе потім звичайно. Раз у раз правительство звертало козацькі сили на лєґалїзовану війну й само, посередно, через свої заклики й своїх вербувачів, доводило до maximum силу й чисельність козацьких контінґентів; потім пускало їх „на зелену пашу”, і коли сї козацькі контінґенти, зіставши ся без прожитку й зайнятя, шукали собі виходу в самовільних походах, — воно кидало ся до репресій, скарг на козацьке „лотровство” і т. д. Трудно одначе осудити, скільки саме тут було простої короткозорости, а скільки впливу польської державної vis major: браку грошових засобів у правительства на те, щоб задоволити потреби війська по війнї, і браку сил і екзекутиви — щоб затримати в спокою й порядку неспокійний воєнний елємент по кампанїї. Вичерпаннє всїх засобів мало звичайно той результат, що держава по скінченій кампанїї зоставала ся вповнї без війська, вповнї безвладна і не могла нїчим стримати буйний воєнний елємент, якому незаплаченнє платнї давало певне моральне оправданнє на всякі непорядки й вибрики ¹⁶). Так і тепер — випустивши на Україну масу воєнного, своєвільного елєменту, з незаплаченими претенсіями до держави, правительство заразом роспустило навіть ту „переднїйшу” частину козачини, що мала служити в її руках гальмом козачих своєвільств.

Правительство не було зовсїм слїпе на сї перспективи, і король жадав принаймнї, щоб сойм полишив йому на далї право судити своїм королївським судом шляхтичів, які б почали органїзовувати самовільні походи. Але шляхта утомлена тими уступками, які мусїла робити королеви на попереднїх соймах під натиском війни, тепер рішучо не хотїла йому годити. Грошей на заплату війську не ухвалила, повновласти на своєвільцїв не дала ¹⁷).

Результати всього того скоро себе показали.

Вже під кінець 1582 р. прислав хан післанця з жалями, що козаки погромили на Самарі татарських послів, які везли з Москви „упоминки'' ханови; хан жадав нагороди, инакше грозив ся зараз іти на Україну — вже вирушив з своїм військом. Турецький посол, що приїхав для сильнїйшого вражіння, підтримував жадання хана і грозив, що коли король тих пограблених грошей не верне, Турки вишлють також своє 40 тис. військо на Україну разом з Татарами. Баторий одначе не вважав можливим відновляти давнї практики: нагороджувати з коронного скарбу шкоди вчинені козаками, й повторив свою відповідь, що він над козаками власти не має й за них не відповідає, а заразом став мобілїзувати все можливе против Татар. Се зробило своє вражіннє, і Татарська орда вернула ся від Днїпра назад ¹⁸). Але на весну (1583 р.) нова трівога: козаки зачали збирати ся походом на Молдаву — вести нового претендента на молдавський престіл, що звав себе Мануілом сина Івонї. Листи й накази, які король поспішив розіслати до начальників польських військ і пограничних старост, не богато помогли, тим більше, що й серед панів тутешнїх знайшли ся прихильники чи помічники. Молдавській експедиції одначе запобіг браславський староста Струсь, погромивши козаків, що йшли з претендентом. Тодї козаки звернули ся на турецькі городи — зруйнувала Ягорлик (на Днїстрі), здобули й пограбили місто Тягиню (Бендери) і всю околицю, забрали турецькі гармати й велику здобичу — казали що продали її на ярмарку за 12 тис. золотих ¹⁹). Се страшенно розлютило й рострівожило короля, бо грозило стягнути на Польщу справдї турецький похід, тим більше, що козаки скрізь розславлювали, що ходили на Турків „за наказом” (правительства), і на тій підставі на Українї скрізь жадали собі удержання — може бути що була тут якась містифікація ²⁰). З другої сторони король не залишив з свого боку можливо пострашити шляхту перспективами сеї авантюри, доводячи потребу широкої повновласти на своєвільних панів. Королївське військо погнало ся за козаками, вони кинули забрані гармати і втїкли за Днїпро. Далї за ними ганяти ся було неможливо, та й правительство боялось, що вони перейдуть за московські границї, та стануть небезпечною зброєю против Польщі ²¹). Султана заспокоєно обіцянкою звернути гармати й покарати провинників. Наловлено їх і по ріжних місцях і на очах турецького чауша стято тридцять душ у Львові ²²). З шляхти справа скропила ся на Самійлу Зборовскім, звіснім авантурнику і старім ворогу короля й Замойского. Вже перед тим позбавлений горожанських прав, він стягнув на себе і свого брата ріжні иньші обвинувачення, між иньшим і те, що мовляв намовив до нападу на Турків козаків, з якими стояв в зносинах і пробував у них ще перед тим на Запорожу. Його стято тепер ²³).