Історія української літератури. Том 1
Шрифт:
А в батенька їсти й пити,
І хороше походити (Рудч., 42).
До «Рись-матери» співають:
Рисю, рисю, дитя плаче,
Дитя плаче, їсти хоче.
Відповідь:
Нехай плаче, як само хоче,
Пожарі горять, крильця смалять,
Очі слезми заливають...
(Чуб., 453).
Сі віршовані поезії самі по собі могли б уходити за пережитки магічної пісні-закляття. Але коли маємо поруч того більші й менші віршовані партії чисто описового характеру, вступи і закінчення 1, то се вказує на загальний ритмічний або мішаний, ритмічно-прозовий, стиль казкового оповідання, котрого воно набрало особливо в устах оповідачів і співаків-професіоналів.
1 От, напр., кілька таких закінчень:
Тоді він на
І стали вони жить,
І постолом добро возить.
Як почали вони пить та гулять,
Та з гармат стрілять, —
Та [й] я там був, мед, вино пив,
По бороді текло —
А в роті не було.
Як стрельнули мене з гармати,
То залетів я сюди до хати,
Та тепер тут сижу (Чуб., 35).
Варіант Рокосовської:
А я там був, мед, вино пив,
По бороді текло, в роті не було.
Як я там напився —
На гною спать положився,
А на тім гною оруді стояли,
А тиї оруді гноєм затикали.
Як не стало гною, то заткнули мною,
Як вистрілили з гармати,
То я став аж тут брехати.
Звінчались вони, і тепер живуть — і хліб жують.
Я там була, мед-горілку пила,
По бороді текло, а в роті не було.
І дали мені блин,
А той блин да сімдесять год в гною гнив,
Дак паничі такі гарнесенькі були та смілі —
Вихватили та з’їли! (с. 76).
Я там був, мед-вино пив,
По бороді текло, а в роті не було.
Правда, я молодець,
Що зробив казці конець? (с. 424).
От вам казочка,
А мені бубликів вязочка. (с. 138).
Взірцями переважно віршованих текстів можуть служити дитячі казки, напр., про «діда і бабу» (Чуб., 90):
Був собі дід та баба.
Мали собі курочку рябушечку.
Курочка яєчко знесла,
Баба хижку мила,
Тут такі віршовані партії перериваються прозовими інтервалами. Напр.: «Дуб листе поспускав. Прийшов бичок. — Чого ти, дубе, листє поспускав? — Якби ти знав, то б і ріжки позбивав». І потім знов починається повторення віршової строфи.
Сі казки з повтореннями, звісні у різних примітивних народів як забавна примітивна гра (див. згадані «Примітивні оповідання», видані Укр. Соц. Інститутом), можуть взагалі служити взірцем спеціального казкового речитативу — так званого у великоруських казкарів «говорка» — більш короткого і спішного, ніж речитатив епічний (про нього у Савченка, Рус. нар. сказка, с. 16 і 285). Я думаю, що його можна вважати спадщиною старшої, київської доби, коли не ранішої, — дарма що в нинішніх укр. записях сі партії могли з’явитися під великоруськими впливами. Як взірець наших речитативних партій, що приходить в різних казках, наведу, напр.:
Прийшли, аж ті добре шатались,
Уже з куріня забрались,
Як побігли — та й на дуба зібрались.
Стали вовки думати-гадати,
Як би козла та барана нагнати (Рудч., 42).
Стоїть кабан на цепу,
Іклами оре, ухом сіє, хвостом волочить,
За ним дощ мочить,
а назад його жнеться
І в копи кладеться —
Готове в клуні возять (Чуб., 14),
Може, на місці буде тут нагадати, що мішання прозових і віршованих партій взагалі часто стрічається в ранніх стадіях творчості, і деякі дослідники старої індійської і середньовічної європейської творчості вважають такий мішаний виклад за форму ранішу, з котрої вже пізніше переробленії були одноцільні віршовані твори. Так толкують старонімецький термін: singen und sagen, старофранцузьке: dire et chanter. Можливо, що ближчі досліди відреставрують подібну «співомовку» форму старих професіоналів і у нас (нижче я ще поверну до сього питання).
Сі професіонали у нас вигинули десь в XVI — XVII вв., і з ними вимерла і стара епічна, оповідальна поезія на старі героїчні, казкові і побутові теми, зіставивши тільки досить незначні останки в репертуарі, стилю і манері лірників і кобзарів та досвітчаних
Я все-таки думаю, що раніше чи пізніше, обережно підходячи від пережитків наших і інших східнослов’янських: від літературного і фольклорного матеріалу — наші дослідники відреставрують більш-менш докладно образ сих мандрівних труп, носіїв нашої усної літератури (епосу передусім), музики і танцю так, як вони жили у нас перед великим культурним переломом XVI — XVII в. — масовою християнізацією і перебудовою життя на основи нової народної віри. Про се буде мова далі, і далі ж я скажу, що зможу сказати зараз про нашу епічну поезію, так, як вона виробилась під кінець, перед тим великим переломом. Там я розберу се питання, наскільки пізніша великоруська билина, так, як її законсервували старі записи XVII — XVIII вв., і сучасні пережитки (онежського та біломорського району) можуть послужити для реконструкції героїчного і побутового (новелістичного) репертуару старої України. Питання се мало досліджене, і тому при нинішнім стані підготовчих студій я ще не рішаюсь видобувати з нього, з-під пізніших книжних і усних наверствовань, репертуар старших часів — навіть київської, а тим менше ранішої доби. Тому й переношу сю тему до дальших розділів, а покищо вдоволяюсь тільки тим, щ'o одмітив з героїчних мотивів в величальних піснях і щ'o ще одмічу при перегляді поетичних тем, захованих в старому літописі, та підчеркую сю нестійкість навіть більш витривалого, одягненого ритмічною формою поетичного твору, — оскільки він не знайшов собі місця в письменних пам’ятках або не ввійшов до обрядового репертуару.
Зник от майже без сліду барвистий героїчно-фантастичний цикл, зв’язаний в традиції з іменем Олега і, очевидно, переповнений казковими мотивами, які виступають так виразно в північних билинах про Вольгу-Волхва. Дещо з нього, видко, перенеслось на пізніший образ волхва Всеслава, котрого постать уже у сучасників була окружена магічною легендою і далі потім в сім напрямі розроблялась і оспівувалась (як показує «Слово о полку Ігоревім»). Інші ж фантастичні елементи сього циклу розложилися назад в героїчній казці, з котрої були покликані невідомими поетами, щоб прибрати фантастичними мотивами образ віщого князя-чарівника. Решта, не так фантастична, розплилась в новіших формаціях київського героїчного епосу і саги, зв’язавшись з молодшими героями, позбавленими таких фантастичних прикмет.
Під кінець еволюції сього епосу найбільше мотивів скупилось наоколо Володимира Вел. Але і від сеї молодшої верстви в нашій традиції ледве заціліли убогі останки, ще не до решти позбавлені тої індивідуальної закраски, котра відрізняє поетичну сагу, епічну повість про історичні особи, місця і події від казкового оповідання, очищеного від усяких вказівок на час і місце («були собі дід та баба», «був собі такий цар» і, т. д.).
Ще менше зісталось від «князя Романа», останньої яскравої індивідуальності княжих часів, яка вразила народню уяву: його ім’я цілком механічно причепилось до деяких обрядових пісень та забав, але не донесло нічого з тих епічних мотивів, які колись були з ними зв’язані. Всі зусилля коментаторів видобути що-небудь в сім напрямі я вважаю безуспішними (див. вище). Одинокий образ з колишніх княжих та боярських чвар, в котрім міститься бодай щось: якийсь натяк на героїчний, епічний мотив — се «княгня Іванко», з несподіваним ув’язненням і тугою в темниці по княжім дозвіллю: