Історія української літератури. Том 1
Шрифт:
А що ж він робить? в віргани грає.
Ми бачили сокола, який береться перенести на собі дівчину, наречену і самого героя —
Твою панночку сам перенесу,
Сам перенесу, вінка не зроню,
Тебе самого на золотий міст...
Ми бачили орлів, що орють першу ниву молодим, і в весільних піснях приходить сей образ 1:
1 Потебня висловив гадку, що тут орла вхоплено через фонетичну близькість пнів — орла і орати. Объясненія, II, c. 384.
Орел поле ізорав,
І пшениці насіяв,
Дівочкам на коровай,
Молодицям на пиво,
Парубочкам на диво!..
В однім з варіантів сам молодий похваляється:
Ой як буду я та женитися,
Намощу
Погачу гатки все вінковиї,
Поставлю стовпи все золотиї,
Повішаю короговки все шовковиї,
Виорю поле сизими орли,
Насію жемчугу близько дороги —
Ой як буду я Ганочку везти,
Забрязчать мости все перстневиї
і т. д.
Закричать орли в чистому полі,
Зацвіте жемчуг близько дороги
(Малинка, №158).
Се що потім виступає в поклику до святих-сівачів:
Ой Петре, Павле, Іване,
Зоримо поле орлами,
Та засіймо поле цвітами —
вар.: та засіймо жемчугами, і т. д.
Подібно фантастичні образи зв’язуються з конем товаришем. Він перескакує з крутого берега через синє море, не замочивши копит, ні стремена їздця; він копитами не тільки каміння креше, але воно складається в будову (в наших варіантах — церкву, але то могла бути і всяка інша будова — палата для героя абощо):
Як-ім тя виніс із трьох побоїв
[нагадує кінь господареві]
Як ми тікали із Туреччини,
За нами кульки як дробен дощик!
Як ми тікали із Московщини —
За нами мечі як ясні свічі!
Як ми тікали, землю спороли,
Та як я тікав з крута берега,
K крута берега ч[е]рез сине море,
Не замочив я білі копита,
Білі копита, шовковий хвостик.
Вар.:
Коль нас нагнали c крута берега,
На тихий Дунай, на сине море, —
Ти ж не замочив жовті чобітки,
Ящер-сідельцє, тебе молодця!
Не замачав ти стремінь, сідельця,
Стремінь, сідельця, тебе молодця!
В мого коника золота грива,
Золота грива коника вкрила,
А ушеньками слухи слуховав,
А оченьками звізди раховав,
А копитами біл камінь лупав,
Біл камінь лупав, церкву мурував...
То він си виграв коня в короля —
У того коня золота грива,
Коня вкрасила, уподобила.
На тім коники золоте сідло,
Та й на конику білий молодчик,
Конем літає, камінь лупає,
Білий молодчик камінь збирає,
Камінь збирає, у купу кладе,
В купу складає, церков будує
(Гн., 203, 214, 217).
Відкидаючи різні пізніші акцесорії, і тут дістаємо образи казочно-героїчні.
Кінець кінцем, з поданого матеріалу вирисовується, сподіваюсь, доволі ясно образ сеї старої поезії, котру, в головнім, ми можемо зв’язувати з тою старою епохою, хоч, розуміється, не у всім можна бути певним, що нема тут і новіших елементів — навіть зіставляючи на боці християнські впливи, які я по можності обминав, лишаючи на дальше, та різні зверхні деталі польсько-литовської доби (всі ті «пани», «панночки», які заступили колишніх «молодців» і «дівочок», і т. под.).
В порівнянні з пізнішою поезією, остаточно скристалізованою в піснях покозацької доби, ся старша, як я сказав, більш елементарна, грубувата, матеріалістична. Вона не вглиблюється в психологію, не інтересується тоншими душевними зворушеннями. Обертається в темах зверхніх: матеріального достатку, багатства, любується в розкоші й виставності. Орудує соціальними формами і індивідуальними відносинами ясними, простими, елементарними, твердо збудованими на предковічнім обичаю: відносин батьків до дітей, господарів до слуг, жінок до
Що не так тепер як стародавно —
Що син на вітця руку здоймає,
Донька матері суперечає,
Сестра на сестру чарів шукає (Гн., №315).
Конфлікту індивідуальних поглядів з сим «первовічним» ладом вона не любить і не спиняється над ними, як то залюбки робить поезія пізніша.
До певної міри така однолитість залежить, розуміється, від того репертуару, в котрім ми тепер студіюємо останки сеї старої поезії: в хліборобській, родинній, святочній обстанові, різдвяного свята головно. Або в весільнім ритуалі, також кінець кінцем абсорбованім і асимільованім тою ж патріархальною родиною, на хліборобській основі, що вирівняла і вигладила розходження моралі дружинної й родинної, про котрі я говорив вище. Сі прикмети, котрі я підніс, належать головно до сеї родинно-господарської культури й, ладу, котру дружинна поезія розцвітила різними мальовничими подробицями і! споминами чорноморської доби: Дунаями і кораблями, візантійськими клейнотами, жемчугами і паволоками, всіми тими блискучими, золотими лініями, що проходять в сих малюнках, як золоті прориси в візантійській мініатюрі. Вони розплилися в сій усній традиції хліборобської верстви, сильніше виступивши в писаній літературі. Та багато є в тім спільного всім течіям сеї доби!
Інтересно було б вияснити докладніше елементи запозичені в сій скарбниці поетичних образів і тем. Се питання ставили собі Костомаров, Веселовський і особливо Потебня, котрого праці зістались, на жаль, без продовження в молодших поколіннях етнографів й істориків літератури. Він зібрав багатий паралельний матеріал для символіки українських пісень — їх поетичних образів і поетичного мишлення, головно в матеріалі східнослов’янськім (білоруськім і великоруськім). Але сей східнослов’янський матеріал для вияснення оригінальності нашої старої поезії не має особливого значення: се спільне добро розходилось по східнослов’янських: краях головно з українського центра, його останки серед білоруського і великоруського населення можуть часто служити для доповнення прогалин в нашій українській традиції, але не об’яснюють її походження. Натомість паралелі балканські і західнослов’янські дуже важні для вияснення оригінальності старої поезії. Польські, словацькі, чеські аналогії можуть нам не в однім вказати, що належить вирізнити як пізніші елементи, внесені польськими часами, головно від XIV в., а що зачислити до старших зв’язків з західним світом. Паралелі болгарські, румунські і новогрецькі можуть дати нам деяке поняття про елементи, які були занесені до нашої старої творчості з Чорномор’я і Подунав’я, в добі розселення. Паралелі сербські висувають питання про елементи, внесені сербськими гуслярами XV — XVI в. З ними треба буде рахуватися головно в баладнім репертуарі, в циклі турецько-татарськім, невільницькім пізнішої доби, але належало б провірити, що є спільного і в тім репертуарі, який ми зв’язуємо з старшою добою.
Паралельний матеріал, зібраний дотеперішніми дослідниками 1, показує, що мотиви величальної пісні, сього основного фонду нашої старої традиції, в загальних рисах переходять через цілий майже балкансько-дунайський слов’янський світ.
1 Користаю головно з апарату Потебні, II.
Так, для колядницького оповіщення (див. вище) маємо, напр., таку болгарську коляду:
Стани нине, господине,
Спиш ли, спиш ли — разбуждайсе,
(вар.: Заспал ли се, разбуждайсе,
Піан ли се, растрезнуйсе) —