Стріла Всесвіту
Шрифт:
— І їздять, і ходять. Але наш транспорт не абсолютизується, не сковує людське єство. Адже з’ясовано, обертання, як вид руху, не притаманне, чуже біологічній структурі, і в живій природі ви не знайдете аналога колесу. Наші вчені досить вдало поєднали біоритми людини з перевагами техніки. Вершиною досконалості ми вважаєм біомобіль “Пульс”.
Та Гарц загадково мовчав. Відкинувшись на спинку крісла, він крадькома милувався своїми черевиками — разючим блиском, вишуканим носком, а найбільше — унікальним п’ятковід-штовхувачем для сприяння кровообігу та електронним крокоміром. Обидві новинки вмонтовано за порадою лікарів і були зумовлені, як зазначалося в інструкції, “святою
На цьому його інтимні думки розрядилися: Гарц перехопив в собі телепатичний погляд Моува і пошкодував, що так необачно задумався при ньому.
— Що ж, похвально. Розумію, — повернувся до розмови Гарц. — На жаль, нічим не можу допомогти, — і, передаючи маніпулятором перепускні візитки, дав зрозуміти, що розмова між ними завершена.
До станції міжквадратного сполучення Моув прибув під землею у спеціальній реактивній капсулі. Супроводжували його два мовчазні молодики у взутті на коліщатій підошві. Воші допомогли йому заїхати у надшвидкісний “метеор”, пересісти в спальне крісло і, побажавши щасливої дороги, непомітно зникли. Нарешті він полегшено зітхнув і почав оглядати салон. На всіх місцях вже розкошували пасажири, дещо стомлені, але задоволені тим, що все-таки втислися. Крізь ілюмінатор він перехопив не один заздрісний погляд тих, хто вичікував на платформі наступного рейсу. Огрядна жінка, яка сиділа в одному ряду з ним, звернулася до сусідки:
— Ну й вигадають же: більше їздитимеш — довше житимеш. Ви вірите в це?
— Мусиш. А що ми варті без машин? Моєму внучаті уже десять, а воно й досі ще не пробувало ходити. Батьки й не переживають, наче так має бути. Навіщо йому перенапружуватися, коли можна під’їхати будь-куди.
— Авжеж. То раніше ходили задля здоров’я, а тепер поколює серденько — ось вам супермолекула, роздвоюється голова — пустять межи очі промінчик і… до завтра…
— Повірите? Їзда діє на мене, як снотворне. Буває, мучить безсоння, то я уявляю, що лечу кудись, і таки настає благодать…
— І довго ти маринувався у центрі? — почувся вже з-за спини чоловічий баритон.
— Мабуть, півтори години голосував. А ти?
— Не менше. І такий одержав стрес, хоч падай…
Цей уривок діалогу Моув “прокоментував” нескладними підрахунками і з’ясував: якби обидва співрозмовники дали волю ногам, то прибули б на станцію “метеорів” значно раніше і без потрясінь. Коли ж оглянувся, щоб поділитися своїм відкриттям, ті, а це були, на диво, парубійки, вже байдуже куняли. Готувалися до сну й інші. Невдовзі уже нікого, окрім Моува, не стривожили ні клешні автоматичних лямок, що делікатно притиснули до спинок, ні в’їдливо-тріскуче звернення репродукторів:
— Шановні пасажири, увага! Рушаємо!
І рушили — рвучко, гучно, стрімко. Безцеремонне прискорення владно вдавлювало в крісло, поки не звело подих. Потім, на щастя, відпустило, і Моув наче позбувся вагомості. Йому почувалося легко-легко. Ритмічне погойдування салону та профільтрований гул турбін заколисували…
Тут наростаюча
…Він теж заснув. Щоправда, тривалий час боровся з сонливістю. Та де там. Усі прийоми психологічної саморегуляції, якими володів досконало, виявилися даремними. Ніби то був не його, а якийсь чужий сон.
І вже він на сонячному, мальовничому просторі. На душі — як у звіра, випущеного із зоопарку в рідні джунглі. Босоніж гасає по сріблястій росі, вдихає на повні груди запашні луки, підстрибує на радощах мало не до хмар, клубком качається по шовковій, м’якій траві…
— Дядечку, що з вами? — пташино долинув дзвінкий голосок. Перекотившись ще раз через голову. Моув здивовано підвівся. На нього зирила остовпіла зграйка хлопчаків.
— Оце так зустріч! А ходіть-но ближче, — лагідно поманив їх до себе рукою. Підходили вони несміливо. Кожний штовхав наперед себе хто що: обід колісниці, велосипедне колесо, автомобільний диск та інші вигадливі коліщата. Найменший, ще зовсім малюк, ковзав звичайну бляшанку, прибиту до палиці. Усі, а їх було п’ятеро, вишикувалися стінкою на безпечній відстані і чемно привіталися.
— Звідкіля ж ви будете, козаки? Чи не з загубленого світу, бува? — грайливо поспитав Моув.
— Таке скажете, ми з двадцятого століття, — озвався чубатий, в якому Моув запримітив ватажка.
— А ви?
— З Альфи Центавра. Може, чули про таку зірку?
— О-го! Ну, звичайно, чули.
— Невже ви іно… іно…
— Іно-пла-не-тя-нин? — виручив товариша жвавий ватажок.
— Можливо, й так. Далекі прадіди мої — то ваші земляки. В епоху великої космічної міграції вони переселилися на Альфу Центавра, а батьківщина їх — теперішній квадрат Є-25.
— Квадрат Є-25? Так це ж зовсім близько! Ондечки за Кудлатим пагорбком, — показали майже гуртом аж за горизонт.
— Скільки ж туди миль?
— Якщо йтимете в темпі, до заходу сонця встигнете. А милями ми не міряємо..
— Хочете швидше? Я вас підвезу, — цілком серйозно запропонував малюк, хвацько ковзнувши бляшанкою по траві. Старші зайшлися реготом. Не втримався від сміху й Моув. Приємно було дізнатися від цих малих дикунів, що вони живуть не милями, а польовими стежками, гаями, пагорбками, річками… Непокоїли лише їхні символічні колеса. То була не просто забава, думалося Моуву, а підсвідоме захоплення величчю колеса, що так владно підкорило дорослих і стало основою основ цивілізації. Видозмінюються двигуни, конструкції машин, виявляються нові види енергії, а воно — колесо — ніби вічне. Чи ж настане коли-небудь ера заперечення колеса?
Моув отямився, коли ватажок кинувся рахувати ступнями власну тінь. “І час, як і простір, вони теж міряють ногами”,— завважив він подумки.
— Вибачте, нам вже пора додому, — якось винувато проказав ватажок.
На прощання Моув подякував хлопцям, і ті, пропустивши наперед карапуза з бляшанкою, рушили навпростець до узлісся. Надибавши там свою колискову стежину дитинства, вони любо-весело пустилися наввипередки за колесами, підштовхуючи їх дротяними “рогачиками”.
— Пі-бі-і-і, пі-бі-і-і, пі-бі-і-і… — тільки й чулося по тому. Ці нехитрі сигнали, що нагадували звуки клаксонів, мали значення лише для них самих.