Стріла Всесвіту
Шрифт:
Капітан Баррет — офіцер “Сікрет інтелідженс сервіс” — приймав справи свого попередника майора Уездома, котрий загинув три дні тому на станції метро Белгейм під час нальоту бомбардувальників “Люфтваффе”.
Новий начальник відділу по боротьбі з диверсантами, на думку підлеглих, був фаталістом, оскільки замикався в своєму кабінеті навіть під час найзапекліших бомбардувань.
Щойно прозвучав відбій чергової повітряної тривоги. Капітан мимохіть підвів голову від паперів і сумовито поглянув на заклеєні вузькими паперовими смужками шибки, крізь які виднілися клуби чорного диму й відблиски пожеж.
Насправді ж Баррет не був фаталістом. Міцний, трохи вайлуватий чолов’яга на власній шкурі встиг
Особливо непокоїла капітана таємнича знахідка на околиці Лондона. На шести аркушах машинописного тексту з грифом “Цілком таємно” йшлося про дивний апарат, знайдений на Олд-стріт під час розбирання завалів. У розпорядженні контррозвідки було ще п’ять фотознімків, па яких проглядалася груда металу, дроту, кабелів, розбитих радіоламп — все, що залишилося від алюмінієвої кулі діаметром близько чотирьох метрів. Для чого був призначений апарат, спеціалісти “Сікрет інтелідженс сервіс” і досі не могли з’ясувати. Капітан схилявся до думки: куля — своєрідний радіомаяк, аби наводити німецькі бомбардувальники.
Лейтенант Моуєт, котрий очолював групу експертів, похмуро жартував: “Запізнілий десант марсіян, описаний Гербертом Уелсом”. Але всі добре усвідомлювали: за таємничою знахідкою міг приховуватися черговий підступ німецької розвідки. Гітлерівські диверсанти і шпигуни нахабніли з кожним днем. Найперша умова вторгнення на Британські острови, яку абвер ставив перед собою, — цілковите знищення англійської авіації. Отож офіційний звіт про таємничу знахідку перебував у контррозвідці Королівських ВПС:
“24 серпня 1940 року під час розбирання завалів першого нальоту німецької авіації на Олд-стріт неподалік будинку номер 103 було відкопано металевий об’єкт невідомої конструкції. Це деформована алюмінієва куля, начинена електричною та електронною апаратурою. Сильні пошкодження апарата не дали змоги його ідентифікувати па місці і встановити приналежність. Про знахідку негайно повідомлено представників “Сікрет інтелідженс сервіс”…”
В управлінні також погоджувалися з гіпотезою, що кулястий предмет — радіомаяк німецької бомбардувальної авіації. Зрештою, Баррету це було на руку — роботи і так вистачало. Проте його непокоїв один незбагненний факт. Розчищаючи Олд-стріт, пожежники поблизу апарата натрапили на труп молодика. Документів при ньому не виявилося, лише обгорілі аркуші якогось рукопису. Перше, що спадало на думку, — вбитим був німецький диверсант. Однак лише ідіот, вирушаючи на відповідальне завдання, одягнувся б за модою середини двадцятих років. Навіщо знадобився цей маскарад?
Зазумерив телефон. Баррет підняв трубку. Почувши голос Моуєта, швидко спитав:
— Що нового, лейтенанте?
— Сер, під час сьогоднішнього нальоту дві фугаски влучили в нашу лабораторію. Люди, на щастя, не потерпіли — сховались у бомбосховищі. Але апарат… На місці лабораторії — купа битої цегли.
Час дії: 25 травня 198… року.
В столиці з’єднаного Королівства — тепла весна. Великий Бен відлічив одинадцяту ранку.
Місце дії: Королівський коледж у Лондоні. Великий конференц-зал. Пленарне засідання ювілейного симпозіуму з питань релятивістської астрофізики і космології. За кафедрою — професор Шігеру Фучіда з Японії.
— …Про що б ми не сперечалися, але слід пам’ятати: попри всі досягнення сучасної науки, відкрито лише мізерну кількість законів природи. Потрібні досконаліші теорії і моделі, щоб глибше проникнути
— Цілком поділяю думку колеги, — розпочав визнаний спеціаліст з теорії поля доктор фізико-математичних наук Дмитро Миколайович Кравченко. — Навколишній світ створено так, щоб Людство гармонувало з Природою. Для пояснення основних закономірностей світобудови бракує універсальної теорії. Перекопаний: створення єдиної теорії поля — реальна справа.
— Ця теорія була створена ще в двадцяті роки, — пролунала з аудиторії безцеремонна заява.
Всі як один обернулися на голос опонента. Здивовані погляди вчених мужів перетнулися на худорлявій моложавій людині років тридцяти п’яти. На тонких вустах — іронічна посмішка. Скидалося, він хизується ефектом своєї репліки.
Ніхто з присутніх не знав його. А ця нахабна заява?..
Сер Чарлз Боунс, професор фізики Кембріджського університету, швидко зіронізував.
— І хто ж автор тієї теорії?
— Сер Олівер Хевісайд, — прозвучала відповідь. — Усі результати щодо створення єдиної теорії поля — в підготовленому Хевісайдом до друку четвертому томі “Теорії електромагнетизму”.
У залі запала тиша. Надто приголомшливим було пояснення. Вчені чекали, що скаже головуючий, але той мовчав.
Тоді Дмитро Миколайович взяв ініціативу в свої руки.
Незважаючи на всю екстравагантність заяви нашого гостя, в ній є дещиця істини. Однак повірити в щойно сказане можна лише в тому випадку, коли будуть конкретні докази зробленого Олівером Хевісайдом відкриття. Якби ж то! На превеликий жаль, донині ніхто не відає долі основного рукопису знаменитого англійського фізика — четвертого тому “Теорії електромагнетизму”, над яким Хевісайд працював останні двадцять років свого життя. Ще в 1890 році, за п’ятнадцять років до Ейнштейна, він установив фундаментальну залежність між масою і швидкістю світла: Е = m · с2. Саме Хевісайд створив мову сучасного зв’язку — ввів в обіг такі терміни, як “індукція”, “імпеданс”. Не виключено: вчений зумів вивести “Світове Рівняння”, над яким кращі уми людства б’ються майже століття. Наскільки відомо, в зниклому рукописі — наслідок його багаторічної праці по створенню єдиної теорії поля, що об’єднує в струнку логічну систему електрику, магнетизм і гравітацію. Та треба ж такому статися! Наступного дня по його смерті в будинок небіжчика проник грабіжник і прихопив з собою оригінал безцінного рукопису. Копія теж загубилася в якогось американського видавця…
— Помиляєтесь! — самовпевнено вигукнув незнайомець.
— У вас є докази?
— Безперечно.
Затим молодик хутко підвівся і мовчки заспішив до виходу.
Час дії: той же день пополудні. Сонячно.
Місце дії: готель “Хілтон”, 486-й номер, двадцять восьмий поверх.
Тільки-но Дмитро Миколайович переступив поріг свого тимчасового помешкання, як загуркотів телефон.
— Сер, — почувся гугнявий голос портьє, — вам пакунок. Що накажете робити?
— Пакунок? Від кого? — здивувався Кравченко.
— Якогось Брайтона. Спершу він хотів було з вами зустрітися, але…
Коли Дмитро Миколайович розв’язав пакунок, у ньому виявились пожовклі від часу й частково обгорілі папери. Але що це? Невже йому привиділося? На титульній сторінці акуратно виведено: “Теорія електромагнетизму. Частина четверта”. Трохи нижче — розбірливий автограф Олівера Хевісайда. Оригінал! Помилитися Кравченко не міг: надто добре знав почерк геніального вченого — не раз доводилося знайомитися з його архівами під час закордонних відряджень. Що ж мав на меті таємничий доброзичливець, передаючи дорогоцінне надбання людської думки саме радянському фізикові?