Суперклей Христофора Тюлькина, або 'Вас викрито - здавайтесь!' (на украинском языке)

Костецкий Анатолий

Пошту лейтенант розшукав вiдразу, бо знав мiстечко, як свої п'ять пальцiв: дорогою, в експресi, вивчив його план. Вiн зайшов у будку мiжмiського телефону-автомата й набрав номер полковника. У цю мить до примiщення пошти влетiв горобець i вдарився об скло будки, де стояв Євдокименко.

Дiвчата-телефонiстки роззявили вiд подиву роти, а Яким Якович, котрий уже встиг поговорити з полковником, хутко вискочив iз будки й пiдхопив горобця на долоню.

– - Це мiй вихованець, -- чарiвно посмiхнувся вiн до дiвчат.
– - Я його колись порятував

вiд котячих пазурiв, от вiн i полюбив мене.

– - Ах, яка добра i чуйна людина!
– - щебетали дiвчата за спиною в лейтенанта, коли вiн iшов до виходу з горобцем у руцi.
– - А який симпатичний!

Цей щебет Яким Якович сором'язливо пропустив повз вуха i вийшов на площу. Зайшовши за велику чавунну тумбу для афiш, вiн натис горобцевi на дзьоба. Пташине черевце розкрилось, i лейтенант видобув з нього солiдну пачку грошей, пакет жувальної гумки й папiрець. Грошi й гумку вiн засунув назад, а папiрець почав старанно вивчати. Це було послання шефа суперагентовi -- адже горобця, тiльки-но Яким Якович вирушив у дорогу, вiдразу ж випустили. Вiн злiтав до шефа, -- на кордонi його вже не затримували, -- i ось повертався назад. Але перш нiж летiти до агента, вiн завернув до лейтенанта.

– - Так, так!
– - кивав лейтенант, читаючи записку, в якiй було ось що:

Любий мiй племiнничок Женя!

Якщо ти менi привезеш трошки вишневого вареннячка, я дам тобi цукерку.

Цiлую в носик.

Твоя тiтонька.

Шифром Яким Якович володiв не гiрше вiд самого суперагента, тож невдовзi йому вдалося прочитати:

Суперагент Z-003!

Якщо дiстанеш клей, чекай пiдвищення в посадi.

Дiй обережно.

Твiй шеф.

"Хо-хо!
– - посмiхнувся подумки лейтенант.
– - Так уже й дiстав! Зачекай трошки, i сам зловишся разом з клеєм!" Вiн скатав папiрець у кульку, засунув його в горобине черевце i пiдкинув пташину вгору.

Роздiл восьмий

ДОКАЗIВ НЕМА...

Христофор iз Васьком, шукаючи Бевзя, оббiгали все мiстечко, але той як у воду впав.

– - А ти певен, що клей i справдi небезпечний?
– - засумнiвався Васько, коли хлопцi повернулися до нього додому, вирiшивши почекати, коли Бевзь i його дружочки зберуться на шкiльному майданчику.

– - Питаєш!
– - хмикнув Христофор.
– - Адже Бевзь зовсiм не вмiє ним користуватися! Вiн, якщо сам не постраждає, то комусь шкоди наробить. Варто розлити хоч крапелиночку -- i хтозна-що трапиться. Вiн не зовсiм висихає, якщо до нього не притулити якийсь iнший предмет.

– - Ну й що?
– - Васьковi здавалося, що ця властивiсть клею не таїть нiякої небезпеки.

– - А те, що коли, примiром, на клей раптом наступить хоча б собака чи курка, то вiдразу прилипне -- i назавжди! Тодi хоч ногу вiдривай!

"Щось не дуже вiриться!" -- подумав Васько, та вголос нiчого не сказав.

Нарештi пробило три години. У цей час Бевзева компанiя збиралася на майданчику, i хлопцi поспiшили до школи.

Ще здалеку вони

побачили, що прийшли вчасно. На гiмнастичнiй колодi, вкопанiй у землю, сидiли двоє здорованiв, недбало смоктали цигарки й про щось балакали. Бевзя поки що не було.

– - Давай заховаємося в кущах i почекаємо Бевзя, -- запропонував Христофор, i вони з Васьком тихцем пролiзли в чагарник, що рiс метрiв за п'ять вiд колоди, за спинами здорованiв.

– - Слухай!
– - раптом прошепотiв Христофоровi на вухо Васько.
– Вони, здається, про Бевзя балакають.

Хлопцi затамували подих, нашорошили вуха -- i недаремно, бо почули ось що.

– - I де це Бевзь валандається!
– - невдоволено мовив один.

– - Його за смертю посилати!
– - кинув другий.

– - А здорово ми його тодi пiддурили!

– - Еге ж, краще не вигадаєш!

– - Пам'ятаєш, як ми йому коробку з-пiд приймача пiдкинули? Го-го-го!

– - Ги-ги-ги! Авжеж, пам'ятаю!

– - А вона ж... Го-го-го!

– - Порожнiсiнька! Ги-ги-ги! Здоровила схопилися за животи, ледь не падаючи з колоди.

– - Це все я придумав, -- похвалився один.

– - А я деталi дiстав, -- додав другий.

– - Одне слово, ми -- розумнички!
– - Вони обнялися i знову зареготали.

Iз подальших балачок Бевзевих дружкiв хлопчаки зрозумiли, чому Сем так змiнився. Виявляється, його знайомi зловили Бевзя в пастку.

Якось увечерi вони сидiли на майданчику. Коло них на колодi стояв транзисторний приймачцi наживка". Насправдi ж це був бракований корпус вiд приймача, набитий усякими радiодеталями, що давно вийшли з ладу. Задум у здорованiв був простий: хтось iз хлопчакiв попросить покрутити приймача, той розсиплеться -- адже корпус був поламаний!
– - i вони здеруть з "винуватця" грошi за "попсовану" рiч.

I треба ж такому статися, що на цю "наживку" клюнув Сем!

– - Можна покрутити?
– - нерiшуче запитав вiн, пiдходячи.

– - Та чого там, крути, пацан, не жалко!
– - Вони переморгнулися.

Сем обережно торкнув приймача -- i злякано вiдскочив! Той пiсля першого ж дотику розвалився навпiл, i з нього посипались деталi.

– - Ага!
– - загорлав один.

– - Ого!
– - загорлав другий.

– - Зламав!
– - загорлали обоє.
– - Тепер плати четвертак, бо iнакше!..
– - I два кулаки промовисто замелькали перед Семовим носом.

– - Де ж я стiльку дiстану?
– - жахнувся Сем.

– - У дружочкiв своїх!
– - реготнув один.

– - У колег меншеньких, -- реготнув другий.

I хоч як Семовi не хотiлося обдирати малечу, iншого виходу вiн не бачив: мама категорично вiдмовила йому. Отак вiн поступово, наклавши на хлопчакiв уже вiдому вам данину, спершу iз Семена перетворився на Сема, а невдовзi став Бевзем.

Щоправда, в глибинi душi вiн дав собi слово: тiльки-но виплатить борг, вiдразу вiдмiнить данину. Та лишалося ще дванадцять карбованцiв...