Суперклей Христофора Тюлькина, або 'Вас викрито - здавайтесь!' (на украинском языке)

Костецкий Анатолий

– - Вiн у мене потанцює!
– - загрозливо сказав Бублик, пiдводячись, аж у хлопцiв мороз поза шкiрою пiшов.
– - Ну, от що: ви йдiть додому, а я вже якось вiдшукаю вашого Бевзя, будьте спокiйнi.

– - Ми з вами!
– - вигукнув Васько, та академiк вiдмахнувся:

– - Сидiть уже вдома! Якось сам упораюсь, а ввечерi зустрiнемось на цьому самому мiсцi.

Роздiл одинадцятий

ПЕЧЕРА ЗЛОДIЇВ

Так уже дивно складається в життi: коли в тебе зовсiм нема часу, коли ти завалений уроками та домашнiми клопотами, тодi здається: якби хоч один вiльний день,

веселився б з ранку й до ночi! Та коли раптом випадає такий день -- скоро вже й не знаєш, чим себе зайняти.

Так сталося i з нашими друзями. Вони з пiвгодини поганяли м'яча, покаталися на самокатi, зiграли партiю в шахи -- i вже не знали, що його робити.

– - Може, пообiдаємо?
– - запропонував Васько, бо згадав, що зранку вони майже нiчого не їли.

– - Можна, -- погодився Христофор.

Лукерiя Лукiвна нiби знала, що до них завiтає гiсть, i налiпила цiлу гору вареникiв: здавалося, їх i за три днi не з'їси!

– - Тiльки пальчики оближете та ще попросите, -- посмiхнувся Сидiр Силович, коли Христофор висловив йому свiй подив з приводу великої кiлькостi вареникiв.

I вiн не помилився.

За якихось пiвгодини на столi лишилися самi порожнi тарiлки, а хлопцi, важко вiдхилившись на спинки стiльцiв, лише сопiли.

– - Ну от, -- порадiла їхньому апетиту Лукерiя Лукiвна, -- а ви боялись!
– - Вона зиркнула на годинник i сплеснула руками: -- Сидоре, на роботу запiзнюємось! Поможи менi швиденько посуд помити, й бiжiмо!

– - Ми самi помиємо, -- сказав Васько, зрадiвши нагодi зайвий раз потренуватися й зробити ще один крок на нелегкому шляху до слави всесвiтньовiдомого мандрiвника.

– - Помиємо, помиємо, -- пiдтримав друга Христофор, бо зрадiв, що батьки вже йдуть i вони з Васьком лишаться самi.
– - Iдiть уже, а то спiзнитесь.

Лукерiя Лукiвна вдячно посмiхнулася хлопчакам, поправила зачiску i, взявши чоловiка пiд руку, заспiшила на роботу...

– - А що тепер?
– - поцiкавився Христофор, коли вони вимили й витерли насухо останню тарiлку.

– - Може, до печери зганяємо?
– - запропонував Васько.

– - А встигнемо до вечора?

– - Встигнемо, гайда!..

Печера знаходилась у лiсi, що прилягав до мiстечка, в невеличкому ярку. Про неї нiхто, крiм Васька та Христофора, не знав, бо в ярок не ходили: схили його поросли таким колючим, непролазним чагарником, що годi було й думати продертися крiзь нього. Та хiба може зупинити отой нещасний чагарник, нехай i колючий, справжнiх дослiдникiв!

Свого часу Христофор та Васько витратили чотири днi, а таки продерлися крiзь хащi. Вони прорiзали в чагарнику невеличкий лаз -ото тренування для майбутнього мандрiвника!
– - по якому можна було поповзом, по-пластунськи, дiстатися до ярка. I нагородою хлопцям за наполегливiсть стало вiдкриття справжньої печери.

Вхiд до неї зяяв на майже прямовисному схилi ярка метри за два вiд пiднiжжя. Просто перед печерою, вчепившись у глинистий бiк ярка, стояла старезна суха осика. От по її стовбуру й можна було видряпатись у печеру, бо ним вона наполовину прикривала отвiр-вхiд.

Коли хлопцi побачили отвiр i Васько спробував

був залiзти в печеру, стовбур раптом голосно зарипiв, захитався й почав небезпечно хилитися! Васько встиг зiскочити, тож нiчого страшного не трапилось. Але надалi друзi дiяли вже обережнiше. Вони розшукали кiлька грубих гiлляк i пiдперли ними осику, корiння якої вже струхлявiло. Пiсля цього вони спершу обережно, а потiм дужче й дужче спробували розхитати стовбурище, та пiдпорки тримали його мiцно. Тепер можна було лiзти в печеру.

Вона виявилась не такою вже й просторою, та все ж у нiй легко могли розмiститися чоловiк чотири чи п'ять. Дно, стеля та глинистi зеленкуватi стiни були сухi, мiцнi, наче з каменю. Вiд входу видно було весь ярок вiд початку й до кiнця. Одне слово, про таку знахiдку можна було тiльки мрiяти!

Хлопцi вирiшили обладнати в печерi свiй штаб i тренувальну базу для Васька, майбутнього уславленого мандрiвника. Але вiдкриття сталося наприкiнцi лiтнiх канiкул, почалися заняття у школi, футбол, телевiзор, друзi та однокласники, -- i Христофор та Васько незчулися, як наблизився кiнець вересня. Тож нема нiчого дивного, що вони досить довго не бували в ярку.

I от зараз хлопцi стояли перед печерою, сподiваючись чудово провести час до тiєї пори, коли Євген Євгенович Бублик таки вiдбере клей у Бевзя.

– - На штурм!
– - скомандував Васько i перший подерся по стовбуру вгору. За мить вiн уже зник в отворi, i тiльки-но Христофор обхопив стовбур руками, щоб лiзти слiдом, як iз печери почувся здивований зойк, i звiдти вистромилась голова його друга:

– - Швидше сюди! Тут таке, таке!..

Христофор, як тiльки мiг, швидко подерся за Васьком, ступив у темряву печери -- i прикипiв до мiсця: у їхнiй печерi, в найдальшому кутку попiд стiнкою, стояла коробка вершкового масла, на нiй ящик з горiлкою, а поруч -- мiшок цукру, -- все, що було вкрадено з магазину!

– - Так от де їхня схованка!
– - вигукнув Христофор.
– - Що ж нам робити?

– - Розшукати Євгена Євгеновича, -- запропонував Васько.
– - Вiн порадить.

Друзi вибрались назовнi й помчали назад утричi швидше.

Вони вже майже добiгли до околицi, коли раптом дорогу їм заступив Бевзь!

– - Вiд вовчика тiкаєте?
– - єхидно поцiкавився вiн.
– - Чи зайчика злякались?

– - Пропусти, -- сiпнувся Христофор, -- нiколи нам.

– - Диви, який зайнятий! I куди ж ти, Тюлечко-кiлечко, так спiшиш? Вiршика назавтра вчити, аби двiйочку не вклеїли?
– - не вiдступав з дороги Бевзь.

– - Вiршика не вiршика, а скоро тобi буде ого-го!

– - Що ти маєш на увазi?
– - перелякався Сем.

– - А ми бачили, де ти зi своїми дружочками переховуєш украдене з магазину!

– - Ну, ти, -- обурився Сем, -- говори та не заговорюйся! Який iще там магазин?

Переляк i здивування Сема були такими щирими, що Христофор, хоч i поспiшав, докладно розповiв йому все.

– - От вам слово, хлопцi, щоб я на цьому мiсцi провалився, щоб мене пацюки загризли -- не знав я нiчого про магазин!-- присягнувся Сем.
– Я думав: клей їм треба, щоб пожартувати!