Суперклей Христофора Тюлькина, або 'Вас викрито - здавайтесь!' (на украинском языке)
Шрифт:
Отож за пiвтори хвилини до дзвiнка Христофор влетiв на шкiльне подвiр'я -- i потрапив у справжнiй людський вир.
Учнi всiх класiв, вiд першого "А" до десятого "В", величезним натовпом юрмилися перед школою, дружно галасуючи. Лемент стояв балiв на десять, а то й бiльше.
Помiж учнями, нiби торпеднi катери, сновигали вчителi, i там, де вони прорiзали учнiвський океан, на кiлька секунд, наче слiд за кормою, западала тиша. Та варто було вчителевi вiддалитися, як океан знову починав скажено ревти й лементувати.
– - Що сталося?
– -
– - Свобода, пацан!
– - весело гукнув десятикласник i насунув Христофоровi на носа кашкет.
– - Урокiв не буде! Ур-ра!
– - I, наче первак, пострибав на однiй нозi геть вiд школи.
Христофор поправив збитого кашкета i враз помiтив за кiлька метрiв вiд себе, у густiй юрбi, Васька. Їхнi погляди зустрiлися, Васько щось загукав. Та хiба тут почуєш! Христофор на митах показував друговi: давай сюди, вибирайся -- i Васько почав проштовхуватись до нього.
Це йому вдалося напрочуд легко -- вiн вилетiв з натовпу, наче корок з океанських глибин.
На його курточцi не вистачало двох ?удзикiв, берет з'їхав на потилицю, на одному черевику телiпався обiрваний шнурок. Але Васько сяяв, як мiдний п'ятак.
– - Живемо, Тюля!
– - затанцював вiн навколо Христофора.
– - Сьогоднi урокам -- привiт!
– - Зачекай, -- ухопив його за комiр Тюлькiн, -- заспокойся й поясни нарештi: що дiється?
– - Як?
– - витрiщився на нього Васько.
– - Ти досi нiчого не знаєш?!
– - I, вимахуючи руками та збуджено ковтаючи повiтря, почав розповiдати.
Виявляється, трапилося ось що.
Першою, як i належало, до школи прийшла тьотя Клава, прибиральниця. Вона двiчi повернула ключ у замку вхiдних дверей i потягла за ручку. Дверi не вiдчинилися! Тьотя Клава ще кiлька разiв крутнула ключем i вже з усiєї сили шарпнула дверi. Наслiдкiв -нiяких! Тодi вона почала сiпати їх туди-сюди, штовхати ногами, кидатись на них з розгону плечем. Дверям до всiх отих силкувань було байдуже! Тодi вкрай знесилена тьотя Клава сiла на схiдцi й гiрко заплакала.
Тут i застав її директор -- вiн завжди приходив другим. Вислухавши пояснення прибиральницi, директор усмiхнувся й подумав: "Старенька вже, слабенька. Час i на пенсiю". Вiн узяв ключ i впевнено пiдiйшов до дверей...
Як ви, напевне, вже здогадалися, вiн зробив те ж саме, що й тьотя Клава, тобто -- анiчогiсiнько не зробив.
Такої ж самої невдачi зазнав i вчитель фiзкультури, колишнiй майстер спорту з важкої атлетики. Правда, його старання дали певнi наслiдки: вiн вiдiрвав дверну ручку, зiгнув ключа так, що вiн уже не виймався iз замка, i разом з чималим куском штукатурки й чотирма цеглинами вивалив табличку з назвою i номером школи.
Нiчим не змiг допомогти навiть сам Лев Маркевич, найкращий слюсар мiстечка, пiд рукою якого починали тремтiти найскладнiшi замки й запори i з покiрним дзенькотом розкривалися.
Тим часом двiр поступово заповнювали учнi та вчителi, i кожен намагався теж прикласти свої сили, аби вивести школу з несподiваної халепи.
– - Спокiйно!
– - увесь час приказував директор, походжаючи перед дверима.
– - Тiльки спокiйно, без панiки!
По його розгубленому обличчю було видно, що цi слова вiн повторює насамперед для себе: вiн таки справдi не знав, що ж його вдiяти!
Раптом пролунав писклявий голосочок:
– - А давайте я спробую!
З натовпу вийшов не по лiтах дрiбненький, але поважний першак.
– - Ти?!
– - глянув здивовано директор.
– - Я, -- кивнув той.
– - Ви мене трошки пiдсадiть, а я в кватирку залiзу. Оно бачите -- вiдкрита. Може, дверi хто iзсередини замкнув.
Директор, а за ним i всi вчителi зиркнули туди, куди показував першак, i таки справдi побачили вiдчинену кватирку. Iншим разом за таке порушення директор, мабуть, оголосив би тьотi Клавi догану, та сьогоднi...
Фiзрук однiєю рукою пiдняв хлопчака й просунув його у кватирку. Через хвилину з-за дверей пролунало:
– - Нiчого тут не замкнено, я повертаюся!
– - Вертайся, -- погодився директор i додав: -- Та вiдчини нам хоча б вiкно.
– - Не треба, я сам, -- гордо вiдхилив першак допомогу фiзрука, вправно зiстрибуючи на землю.
Тепер до школи можна було потрапити через вiкно. Але ж хiба мiг директор -- ви лишень уявiть цю картину!
– - дозволити заходити у безмежний свiт знань через вiкно?! Та й як би виглядали вчителi, котрi перелазили б через пiдвiконня? Що сталося б з їхнiм педагогiчним авторитетом? I директор прийняв єдино правильне в такiй ситуацiї рiшення. Перекриваючи галас, вiн склав долонi рупором, зiбрав усi сили й гукнув:
– - Сьогоднi урокiв не буде! Всiм -- додому!
Стоголосе перекотисте "ура!" шквалом пронеслося над головами школярiв, ударило в шибки, аж тi задзвенiли, i за мить шкiльне подвiр'я спорожнiло.
На ньому зосталися самi вiдiрванi ?удзики, загубленi значки, обривки шнуркiв та першаки, що безпорадно збилися навколо своїх учительок i нiяк не могли зрозумiти: як може таке бути, щоб не було урокiв?!
Христофор i Васько вирiшили пiти гарненько обмiзкувати, як виманити у Бевзя суперклей, та обговорити дивовижну пригоду в школi. Але нiчого в них не вийшло.
На центральнiй площi, бiля головпошти, вони побачили натовп i, зрозумiло, подалися туди.
З розмов хлопцi дiзналися, що вночi хтось якимсь чином прикрiпив до асфальту мотоцикл, на якому з вокзалу доставляли пошту, -- i все мiстечко зосталося сьогоднi без газет. А мотоцикл зрушили з мiсця лише пiсля того, як з колiс позрiзали покришки.
Узнали хлопцi й про iншi дива.
Так само, як i в школi, не вiдчинялися дверi райвiддiлу мiлiцiї, тож уранцi черговим довелося вибиратися крiзь вiкно, на що пiшло чимало часу: адже вiкно було за?ратоване!