Таємні стежки
Шрифт:
– В моєму розпорядженні десять хвилин, – сказав він. – Сідайте.
Сіли, як і минулого разу, біля стола, один проти одного.
Хоч день ще не закінчився, «Грізний» мав вигляд стомленої людини.
– Ізволін передав вам рішення? – спитав «Грізний».
– Так.
– Тому візьміть оце. – «Грізний» подав маленький аркушик паперу. – Тут докладкі умови зв'язку. Проштудіюйте їх, запам'ятайте, а папірець знищіть. – Він встав.
Микита Родіонович також підвівся.
– Прошу не забувати того, про що я вже говорив вам, – продовжував «Грізний». – Поведінка розвідника визначається завданням, яке йому дається.
… Ожогін і Грязнов насилу потрапили на вокзал. Він був обнесений трьома рядами колючого дроту, в тих місцях, де були залишені проходи, творилося щось неймовірне.
Автоматникам, що стояли рядами, не під силу було стримати натиск озлоблених солдатів, які тіснили охорону і рвалися в прохід. Коли один з автоматників дав попереджувальний постріл у повітря, почулася лайка, і через кілька хвилин автоматник повис на дроті.
Натовп вдерся на вокзал, заповнив територію станції. Лізли в товарні вагони, на дахи. За кілька хвилин усі ешелони були буквально обліплені людьми.
Друзі пройшли на перон останніми і почали шукати Юргенса. Тільки через півгодини вдалося помітити його масивну постать. Юргенс про щось сперечався з комендантом, енергійно жестикулюючи. Друзі підійшли ближче і поздоровкались.
– Мені потрібно знати, який ешелон піде першим, щоб до нього причепити спеціальний вагон, – говорив Юргенс.
– Тут усі спеціальні, – відповідав комендант. – А який ешелон піде першим, сказати не можу. Бачите, що робиться?
– В цьому винні ви, коменданте, – жорстко сказав Юргенс. – На вашому місці слід було…
– Облиште читати мені нотації! – обірвав його комендант. – Мене і без них нудить.
– Гаразд, – стримуючи гнів, промовив Юргенс. – Скажіть тоді, до якого ешелону причепити мій вагон?
– Чіпляйтесь до будь-якого! – І, оточений десятком автоматників, комендант швидко зник.
Кілька секунд Юргенс стояв у нерішучості, а потім сказав друзям:
– Чекайте мене на цьому місці, я повернусь через півгодини, – і пішов.
Але втриматись на «цьому місці» не вдалося. Хтось із страху чи навмисне кинув слово: «Повітря!» І все прийшло в рух. Тисячі гітлерівців стрімголов кинулися через проходи в огорожі на привокзальну площу, у залізничний парк, де були щілини і бункери.
В це, й час до ешелону біля другої платформи підігнали паровоз. Люди знову кинулися на вокзал.
– Цей ешелон піде без нас, – сказав Андрій, стежачи за посадкою.
Юргенс не з'являвся. По перону біг комендант, за ним, наче тіні, – автоматники.
– Відправляйте! Відправляйте! – кричав він комусь.
Комендант був кровно зацікавлений у найшвидшій відправці ешелону і розвантаженні вокзалу. Маленький паровоз дав тоненький свисток, рвонув кілька разів ешелон, але він був надто перевантажений і не рушив з місця.
З окремих вигуків автоматників можна було зрозуміти що всім пропонують злізти, а коли ешелон рушить, сісти знову. Іншого виходу не було. Боязко
– Прибрати їх! Швидше прибрати! – кричав комендант.
На пероні, в супроводі групи автоматників, появилися Юргенс і начальник гарнізону – високий полковник.
– Коменданта на перон! Коменданта на перон! – пролунала команда.
Комендант вискочив з дерев'яного, наспіх зробленого бараку і, побачивши незвичайного гостя, прискорив кроки. На ходу він поправляв мундир, портупею, кобуру.
– Що від вас вимагав пан Юргенс? – холодно спитав полковник.
Комендант, не моргнувши оком, збрехав, що Юргенс вимагав паровоз. Юргенс пересмикнув плечима. Помітивши його хвилювання, полковник попереджувально підняв руку.
– Саме цього він вимагав? – спитав він і, розмахнувшись, ударив коменданта по обличчю. – Якщо вагон пана Юргенса не буде причеплений до першого від'їжджаючого ешелону, я вас розстріляю, – сказав він холодно і, повернувшись на каблуках, пішов з перону.
Комендант гаряче намагався щось пояснити Юргенсу. Той не дослухав і різко перебив:
– Дайте мені людей… десяток, не менше… і тоді не потрібний буде ваш паровоз. Вони самі докотять вагон.
Комендант побіг. Юргенс важко зітхнув, вийняв портсигар, закурив.
Через п'ять хвилин комендант знову з'явився у супроводі дванадцяти солдатів.
– Ходім, – сказав Юргенс і, легко стрибнувши з перону, пішов по шпалах.
Вагон, виділений для Юргенса, стояв біля занедбаної, віддаленої на кілометр від вокзалу платформи, де до війни розвантажували дерево, і це, власне, врятувало й самого Юргенса, і Ожогіна, і Грязнова.
Радянські штурмовики з настанням темряви з'явилися так несподівано, що ні сирена, ні зенітки, ні прожектори не встигли попередити про їх наближення.
Разом з Юргенсом та його служником, який займався укладанням речей у вагон, Ожогін і Грязнов залізли у вузьку трубу під полотном залізниці і просиділи там цілу годину.
Коли затихли вибухи і зникли літаки, вокзал палав, наче величезне багаття. Ні про який від'їзд у найближчий час нічого було й думати…
Ніч пройшла в очікуванні нового нальоту, але його не було. Вранці почали вантажитись. Речі укладали в довгий, старого зразка, пасажирський вагон. Боячись нового бомбардування, ешелон формували швидко, без звичайної тяганини. Маневрового паровоза, як і вчора, не знайшлося, тому вагон Юргенса довелося перевезти на вокзал з допомогою солдатів. Радіоапаратура, документи, гардероб, продукти – все це зайняло кілька купе. Інші купе були в розпорядженні Юргенса.
Вже після причеплений вагона, перед самою відправкою поїзда, трапилася нова пригода.
Стримуючи натиск натовпу гітлерівців, автоматники, які зайняли всі виходи, не звернули уваги на вікна вагона. Біля одного з них почалася метушня, яку помітив служник Юргенса. Кілька солдатів з ешелону, що стояв поруч, підсаджуючи один одного, влізли через вікно у купе, зачинене зовні, і почали вивантажувати звідти продукти. По ланцюжку передавалися пачки галет, сигарети, банки з консервами і згущеним молоком, пляшки з вином.