Таємні стежки
Шрифт:
– Звідки тобі це відомо? – спитав Кібіц, як завжди, різко.
Солдат гмикнув:
– «Звідки»! Я спав у казармі, і якби випадково не вийшов, то й мені був би капут. Усе завалилося!
– А багато їх, партизанів? – спитав Ожогін.
– Диявол їх знає… Не бачив жодного… Обер-лейтенант сказав, що партизани проникли в місто, і наказано всіх затримувати. До ранку повинні виловити.
Трійка знову пішла вузеньким провулком. На сході вже світало, і можна було розглядіти фасади будинків.
Невже партизани Кривов'яза
Якщо партизани ще перебувають у місті, чи вдасться їм без великих втрат прорватися крізь гітлерівців, що оточили місто кількома кільцями?
Обмінятися думками вголос друзі не могли: з ними був Кібіц. Він ішов посередині, викидаючи вперед свої тонкі, з великими ступнями ноги і низько схиливши голову.
На Адміністративній вулиці Кібіцу зустрівся знайомий офіцер-есесівець. Незважаючи на очевидне небажання офіцера вступати в розмову, Кібіц після привітання вхопив його за рукав і спитав:
– Невже в місті партизани?
Щоб відчепитися від настирливого знайомого, офіцер відповів:
– У місті паніка, а не партизани. А паніка – це ще Гірше. Поки що жодного партизана ніхто не бачив, а базікають…
– Але вибухи, але підпал комендатури… – почав Кібіц.
– У місті і без партизанів багато головорізів… Пробачте, я поспішаю. – Офіцер козирнув і швидко зник.
Коли Ожогін і Грязнов підійшли до свого будинку і сказали про це Кібіцу, він незвичайно ввічливо попросив провести його до квартири – сам він не наважувався продовжувати шлях.
Розв'язка, що наближалася, не хвилювала Юргенса. Перед очима все частіше й частіше вимальовувалось дробове число «209/902».
Викликавши на ранок Ожогіна, Юргенс розпорядився приготувати постіль і почав роздягатися. Лягаючи, він кинув служнику:
– До восьмої не будити. – І, щось згадавши, додав: – Хіба тільки, як будуть шифровки.
Поспати Юргенсу вдалося не більше двох годин. Його збудив служник, який доповів, що з'явився Кібіц з телеграмою. Юргенс трохи розплющив очі і сказав провести його в кімнату.
Кібіц подав шифровку. Текст був настільки несподіваним, що Юргенс швидко підвівся і сів, звісивши міцні волохаті ноги, і почав перечитувати.
«Негайно евакуюйтесь місто вказане мною карті крапка Вагон виділений кома причеплять до будь-якого ешелону крапка Строк одна доба крапка Марквардт».
Сон миттю зник, але шифровка ще не давала підстави порушувати раз і назавжди заведений розпорядок дня.
Проробивши на очах у Кібіца кілька гімнастичних вправ, Юргенс розпорядився принести воду для обтирання.
– Зі мною вночі трапилася неприємна пригода, – почав Кібіц, бачачи бадьорий настрій начальника.
– Тобто? –
Кібіц розповів.
– Наплювати на машину, вона вже не потрібна.
– Я не про це кажу…
– А про що?
– З німцями коїться щось незрозуміле… Втрачені віра, дух… усіх охопила паніка… Навколо неподобства, які півроку, три місяці тому навіть уявити не можна було…
– Не перебільшуйте, – сказав Юргенс, хоч сам упевнився в справедливості слів Кібіца. – Взагалі все це дурниці. Завтра нас тут не буде… – Він закрутив навколо шиї махровий рушник, піднявся на носки, розвів руками і зробив глибокий вдих.
– А ви гадаєте, що там буде краще? – збираючись іти, спитав Кібіц.
Юргенс пильно подивився на Кібіца. Йому почав набридати його занепадницький, песимістичний тон. Нічого не відповівши, він пішов у ванну.
Без двох хвилин вісім служник відчинив Ожогіну двері і провів його без усяких затримок до кабінету Юргенса.
Микиту Родіоновича вразило безладдя, що панувало в будинку: все свідчило про спішну підготовку до від'їзду. На столі лежали зв'язані великими пачками справи та різні папери. Посередині кабінету возився працівник комендатури, вкладаючи пакунки у два довгі ящики з-під гвинтівок. Карти зі стін були зняті, килим, що застилав усю підлогу, прибраний, оббивка з шкіряного дивана зідрана, завіски і драпіровки зникли.
Юргенс сидів на стільці біля розтопленої грубки і кидав у яскраве полум'я аркуші паперу, купи якого лежали поруч. Прихід Ожогіна його не збентежив. Продовжуючи своє заняття, він сказав:
– Добре, що прийшли вчасно. О двадцятій ноль-ноль разом з Грязновим будьте з речами на вокзалі. Сподіваюсь, ви розумієте мене? Час від'їжджати. Ешелон відійде о двадцятій годині тридцять хвилин. Я буду, біля комендатури. Можна було б взяти вас у свою машину, але це незручно. Ідіть збирайтеся. Поїдете в Німеччину.
XXX
Ні Андрій, ні Микита Родіонович не думали, що справа обернеться саме так. Вони були певні, що Юргенс готує їх до роботи в радянському тилу і залишить при відході німецьких військ у місті. Цей варіант був би. природним.
І Не маючи уяви про справжні наміри Юргенса, друзі не знали, що й думати. Відправка до Німеччини здавалася безглуздям.
Ожогін сидів на дивані, спершись ліктями на коліна, Андрій, схвильований, ходив по залі. Наближався час сніданку. Хазяйка брязкотіла в їдальні посудою.
– Я хочу знати, кому ми будемо потрібні, – питав Андрій, – коли фашисти полетять до біса або полізуть у зашморг? Адже Юргенс готує нас для фашистської розвідки.
Микита Родіонович і сам думав про це. Дійсно, на що розраховує Юргенс? Чому він тягне їх з собою в Німеччину? Чому не використає зручний момент і обстановку, щоб залишити їх тут? Дивно й незрозуміло.