Таємничий острів
Шрифт:
Отож усьому причиною був підводний вибух торпеди… Сайрес Сміт, якому під час війни не раз доводилося випробовувати ці страшні засоби знищення, не міг помилитися. Саме через дію цього циліндра, начиненого нітрогліцерином, солями пікринової кислоти чи іншою вибухівкою, з протоки піднявся водяний стовп, і, знищений блискавичним ударом, бриг миттю пішов на дно; ось чому були такі великі пошкодження в корпусі корабля, що унеможливлювали його підняття із дна протоки. Та й не дивно: чи міг бриг «Швидкий» вистояти проти дії торпеди, що пускає на дно броненосний фрегат так само легко, як звичайну рибальську шхуну?
Так, усе з’ясувалося, усе… крім однієї обставини: звідки взялася торпеда у водах протоки?
– Друзі мої, – вів Сайрес Сміт далі. – Ми не маємо більше права сумніватися в тому, що на нашому острові живе якесь таємниче створіння, – можливо, так само, як ми, жертва корабельної катастрофи. Я це кажу для того, щоб ознайомити Айртона з тими загадковими подіями, які відбувалися тут останні два роки. Хто той невідомий добродій, втручання якого стільки разів уже рятувало нас із біди? Не можу собі й уявити. Чим він керується, допомагаючи нам, і чому переховується від нас після стількох неоціненних послуг? Теж не можу збагнути. Якщо згадати все, що він для нас зробив, не залишиться сумнівів: це людина, і до того ж могутня людина. Айртон так само йому зобов’язаний, як і ми, бо якщо той незнайомець урятував мене з моря після падіння аеростата, то так само Айртон повинен бути вдячний йому за записку в пляшці, записку, яка попередила нас про його відчайдушне становище. Додам, що не хто інший, як він, підкинув ящик із конче потрібними для нас речами на берег край мису Знахідки; саме він запалив вогонь на плоскогір’ї Широкий Обрій, завдяки чому ви змогли повернутись на острів; знайдена в тушці поросяти пекарі дробинка вилетіла з його рушниці; саме він випустив торпеду, яка затопила в протоці бриг! Одне слово, уся та вервечка незбагненних подій, над якими ми стільки сушили голови, – справа його рук. І хоч би хто він був – такий самий потерпілий, як ми з вами, чи вигнанець із роду людського, – ми були б найневдячнішими людьми, якби не почували себе безмежно зобов’язаними йому. Ми в боргу перед ним, і я сподіваюся, що колись ми все ж таки зможемо віддячити цьому загадковому незнайомцеві за все зроблене нам добро.
– Ви маєте слушність, дорогий Сайресе, – відповів Гедеон Спілет. – Немає сумніву, що десь тут, на острові, живе таємнича людина, наділена майже надлюдською могутністю, яку застосовує тільки на наше благо. Я навіть сказав би, що могутність його надприродна, якби вірив у надприродні сили. Може, він через колодязь проникає у Гранітний Палац і таким чином дізнається про всі наші задуми й плани?
Можливо, це він підкинув нам пляшку, коли ми вийшли у перше плавання на пірозі по морю? До речі, згадаймо: ніхто, крім нього, не міг викинути Топа з озера Гранта, коли на собаку напав дюгонь; вас, Сайресе, міг урятувати в морі лише він, бо будь-хто інший за тих умов був би зовсім безпорадний! А якщо це так, то йому підкоряються навіть стихії.
Колоністи не могли не погодитись із міркуваннями журналіста.
– Так, – підтримав його Сайрес Сміт, – ваша думка небезпідставна – у цієї людини величезні можливості, які можуть здатися надприродними тим, хто не посвячений у її таємницю. Якби ми знайшли цю людину, її таємниця з’ясувалася б сама по собі. Але в тому й полягає питання: повинні ми прагнути відкрити таємницю нашого великодушного покровителя чи нам належить терпляче чекати, поки він сам захоче відкрити її? Як ви гадаєте?
– На мою думку, – відповів Пенкроф, – хоч би ким був той чоловік, він молодчина, і я його поважаю!
– Згоден, Пенкрофе, – сказав інженер, – але це не відповідь на моє запитання.
– А я, хазяїне, думаю, – озвався Наб, – що ми можемо шукати того чоловіка хоч до нового пришестя, але знайдемо його тільки тоді, коли він сам того захоче.
– А ти не дурний, Набе, – похвалив негра Пенкроф.
– Я поділяю Набову думку, – зауважив Гедеон Спілет. – Але це ще не достатня підстава, щоб відмовитися від спроб знайти нашого таємничого покровителя. Знайдемо його ми чи ні – не має великого значення. Головне, ми зробимо все, що можемо, аби виконати наш обов’язок і подякувати йому.
– А як ти, синку, вважаєш? – запитав інженер, повертаючись до Герберта.
– О, – вигукнув Герберт, і очі його загорілись, – я так хотів би подякувати йому за те, що він спочатку врятував життя вам, а потім і нам усім!
– Твоя правда, Герберте, – підтримав хлопця Пенкроф. – І я теж, та й інші!.. Я не вельми цікавий, та й то погодився б пожертвувати одним оком, аби другим побачити того чоловіка. Очевидно, то вродливий чоловік, дужий, високий на зріст; борода в нього довга, хвиляста, волосся – мов сяйво… Лежить він, напевне, на хмарах і тримає в руках величезну кулю!
– Але ж, Пенкрофе, – зауважив Гедеон Спілет. – Ви намалювали нам не що інше, як ікону Господа Бога!
– Не заперечую, – відповів Пенкроф, – але що робити, коли саме таким він мені уявляється!
– А ви, Айртоне? – запитав інженер.
– Я, пане Сміте, – сказав Айртон, – щодо цього не можу сказати нічого певного. Не сумніваюся: ваше рішення буде слушним, і якщо ви захочете, щоб і я взяв участь у пошуках, я ладен піти за вами куди завгодно.
– Спасибі, Айртоне, – подякував Сайрес Сміт, – проте мені хотілося б одержати чіткішу відповідь. Ви наш товариш, ви не раз на ділі доводили свою відданість нам, і перш ніж ухвалити таке важливе рішення, ви повинні так само, як інші, взяти участь у його обговоренні.
– Гаразд, – мовив Айртон, – мені здається, ми повинні зробити все, щоб розшукати нашого невідомого покровителя. Можливо, він дуже самотній? Може, страждає? Може, потребує нашої підтримки й допомоги, аби почати нове життя, як потребував цього я? Ви щойно самі сказали, що я також його боржник. Це він, звичайно, не хто інший, як він, відвідав острів Табор, побачив там відоме вам змучене нещасне створіння і повідомив, вам, що того бідолаху варто б урятувати!.. Отже, дякуючи йому, я знову став людиною. Я ніколи цього не забуду!
– Вирішено, – сказав тоді Сайрес Сміт. – Ми відновимо пошуки, як тільки це стане можливим. Ми не залишимо недослідженою жодну часточку острова. Ми перекопаємо його згори донизу, проберемося в найпотаємніші закутки, і хай простить невідомий друг нашу нескромність, викликану добрими й щирими намірами!
Наступні кілька днів колоністи заготовляли сіно й жнивували. Перш ніж вирушити в експедицію у недосліджені краї острова, вони хотіли завершити всі невідкладні роботи. Змолотивши хліб, вони взялися до городів, – настав час зібрати овочі, вирощені на острові. Урожай знесли у величезні комори й засіки Гранітного Палацу, де помістилися б усі острівні багатства. Припаси колоністів було гарно складено рядами в доступних місцях, усі вони добре зберігалися у природних сховищах, куди не могли пробратися ні чужинці, ні звірі. Масивні гранітні стіни не пропускали вологи. Кілька природних печер, розміщених у верхній частині коридора, було розширено чи розчищено кайлами або порохом, і таким чином у Гранітному Палаці з’явилися величезні склади, де тепер зберігалася провізія, боєприпаси, інструменти і посуд – одне слово, все майно колоністів.
Що ж до прекрасних, відлитих зі сталі гармат, знятих із брига, то Пенкроф попросив колоністів підняти їх за допомогою лебідок і талей у Гранітний Палац; між вікнами пробили бійниці, й незабаром з амбразур виглянули довгі блискучі жерла. З такої височини гармати тримали під прикриттям усю бухту Єдності, перетворюючи її на маленький своєрідний Гібралтар, і тепер жоден корабель не міг підійти до острова проти волі колоністів.
– Пане Сайресе, – якось сказав Пенкроф (то було 8 листопада), – тепер, коли встановлено батарею, конче треба випробувати її в дії і визначити, як далеко б’ють наші гармати.