Таємничий острів
Шрифт:
Інженерові слова повернули журналістові спокій, на хвилину втрачений через усвідомлення величезної відповідальності. Він сів поруч із ліжком, на якому лежав Герберт. Сайрес Сміт став поруч. Пенкроф розірвав на собі сорочку і машинально став висмикувати з неї корпію.
Тоді Гедеон Спілет виклав свій план лікування: він вважав за необхідне спочатку зупинити кровотечу, але не перев’язувати ран, щоб не закрити вихід гною, який міг утворитися в грудях через запалення пробитих кулею тканин.
Сайрес Сміт підтримав журналістів план; вирішено було не тампонувати рани, а дати їм можливість самим зарубцюватися, не допускаючи лише їхнього забруднення. На щастя, хірургічного втручання рани не потребували.
Але чи був у колоністів засіб від можливого запалення?
Так, принаймні один засіб вони мали, бо природа безмежно щедра. Вони мали холодну воду, а вода знімає гарячку, знеболює й належить до дієвих ліків, визнаних лікарями всього світу при лікуванні найтяжчих ран. До того ж холодна вода має ще одну велику перевагу: завдяки їй рана може залишатися у спокої і не потрібна невідкладна перев’язка, а це має величезне значення, бо, як свідчить досвід, у перші дні хвороби контакт повітря з раною смертельний для пораненого.
Отож Гедеон Спілет і Сайрес Сміт міркували, керуючись здоровим глуздом, і, вибравши як ліки холодну воду, зробили те саме, що зробив би і досвідчений хірург. До обох Гербертових ран приклали змочені холодною водою компреси з полотняної тканини, які вони міняли через кожні три – п’ять хвилин.
Моряк розпалив у пічці – на щастя, в Айртоновому житлі не бракувало різних припасів. Із кленового цукру й лікарських трав, які сам Герберт збирав на берегах озера Гранта, зварили освіжальний напій і влили кілька ложечок у рот досі ще непритомного юнака. У того почалася сильна гарячка, він не приходив до тями цілий день і всю наступну ніч. Гербертове життя висіло на тоненькій волосинці, яка щомиті могла урватися.
Наступного дня, 12 листопада, у Сайреса Сміта і його друзів з’явилася малесенька надія на щасливий кінець хвороби. Герберт нарешті опритомнів. Він розплющив очі, пізнав Сайреса Сміта, журналіста, Пенкрофа і навіть вимовив кілька слів. Він не пам’ятав, що з ним сталося. Йому про все розповіли, і Гедеон Спілет лагідно попросив юнака не ворушитися, бо хоча небезпека минула, потрібен ще не один день, поки рани зарубцюються. Втім, Герберт майже не відчував болю, бо холодна вода, якою раз у раз змочували хлопцеві рани, знімала запалення. Гній виділявся рівномірно, температура не піднімалася, і можна було сподіватися, що страшна рана заживе без ускладнень. Пенкроф уперше відчув, ніби з його серця спав камінь. Він доглядав Герберта, як сестра милосердя, як мати рідну дитину. Герберт знову заснув, але цього разу вже спокійним сном.
– Повторюйте мені, що ви не втрачаєте надії, пане Спілете! – просив журналіста Пенкроф. – Кажіть, що ви врятуєте Герберта!
– Так, ми врятуємо його! – відповів журналіст. – Рана небезпечна, куля могла навіть пробити легені, але пошкодження цього органу не смертельне.
– Ох, ваші б слова та Богові у вуха! – побивався Пенкроф.
Цілком природно, що цілу добу, відколи колоністи були в загоні для худоби, вони не думали ні про що, крім юнакової хвороби. Вони навіть не дбали про свою безпеку, хоча пірати могли наскочити з хвилини на хвилину, і не вживали ніяких заходів, аби захистити загін для худоби.
Але того дня, поки Пенкроф сидів поруч із ліжком хворого, Сайрес Сміт і журналіст вирішили поміркувати, що робити далі.
Насамперед вони обійшли весь загін для худоби, але ніде не виявили й сліду Айртона. Невже бідолаху забрали його колишні поплічники? Невже вони заскочили його зненацька? Чи, може, він одбивався й загинув? Це припущення здавалося вірогіднішим. Перелазячи через паркан, Гедеон Спілет устиг помітити, як один із піратів кинувся бігти до південного відрогу гори Франкліна, і вірний Топ погнався за ним. То був один із тих заброд, чия шлюпка розбилася об скелі в гирлі річки Вдячності. А втім, пірат, убитий інженеровим кинджалом, пірат, тіло якого було знайдено за частоколом, також належав до зграї Боба Гарвея.
Проте в загоні для худоби не помітно було ніяких слідів боротьби. Його ворота були зачинені, вся худоба зосталася на місці. Колоністи не виявили також жодних слідів боротьби або пошкоджень ні в хижці, ні в самому частоколі. Зникли лише Айртон та набої, які той брав із собою.
– Очевидно, на бідолаху напали несподівано, він не захотів здатися без опору, і його вбили, – сказав Сайрес Сміт.
– Боюся, так воно й було, – відповів журналіст. – Потім, певне, пірати оселилися в загоні, де всього вдосталь, і втекли звідси тільки тоді, коли побачили нас. Очевидно також, що, коли ми сюди прийшли, Айртона – живого чи мертвого – тут уже не було.
– Доведеться влаштувати облаву в лісі й очистити наш острів від цих мерзотників! – сказав інженер. – Передчуття не обманули Пенкрофа. Пригадуєте: він вимагав знищити піратів, як хижаків. Якби ми послухались його, то не зазнали б згодом багатьох нещасть!
– Атож, – погодився Гедеон Спілет, – зате тепер ми здобули право не жаліти їх.
– Принаймні, – мовив інженер, – ми мусимо перечекати у загоні, поки з’явиться можливість перевезти Герберта до Гранітного Палацу.
– А як же Наб? – запитав журналіст.
– Набові нічого не загрожує.
– А якщо його стурбує наша довга відсутність і він вирішить іти до загону?
– Не можна цього допустити, – швидко відповів Сайрес Сміт. – Дорогою його можуть убити!
– І все ж таки я побоююсь, що він саме так і зробить!
– Ех, якби працював телеграф, його можна було б попередити! Але тепер це неможливо! А залишити тут самого Пенкрофа з Гербертом ми теж не можемо!.. Мабуть, доведеться мені самому йти до Гранітного Палацу.
– Ні, ні, Сайресе, – заперечив Гедеон Спілет. – Ви не маєте права ризикувати своїм життям! Тут сама хоробрість не зарадить! Ті розбійники, звичайно ж, стежать за загоном; вони причаїлися де-небудь у навколишніх хащах, і якщо ви підете, нам доведеться оплакувати двох небіжчиків замість одного!
– Але ж Наб уже цілу добу не має від нас жодної звістки.! Він неодмінно прийде! – повторював інженер.
– До того ж він і не здогадується про небезпеку, і його напевне вб’ють, – додав Гедеон Спілет.
– Невже зовсім немає змоги якось попередити його? Поки інженер подумки шукав ради, його погляд упав на Топа, що весь час крутився поруч, ніби намагаючись сказати: «А навіщо ж я тут?»
– Топе! – вигукнув Сайрес Сміт. Вірний пес кинувся до хазяїна.
– Справді, хай збігає Топ, – сказав Гедеон Спілет, миттю збагнувши інженерову думку. – Собака проскочить там, де нам не пощастило б і кроку ступити! Він однесе до Гранітного Палацу повідомлення про те, що діється в загоні, і принесе нам відповідь!