Таємничий острів
Шрифт:
Через десять днів, 22 листопада, Гербертові стало набагато ліпше. Він почав краще їсти. Щоки його зарожевіли, і він уже всміхався своїм «медсестрам». Попри Пенкрофові протести він навіть потроху розмовляв. Тоді славний моряк, аби не дати розтулити йому рота, сам починав без упину говорити і не змовкав з ранку до вечора, розповідаючи йому всілякі дивовижні історії.
Герберт запитав у Пенкрофа, де Айртон; не бачачи його в хижці, хлопець дивувався, бо вважав, що Айртон має бути разом з усіма. Аби не завдавати йому прикрощів, моряк у двох словах сказав, що Айртон вирушив до Гранітного Палацу, аби охороняти його разом із Набом.
– Бачиш, Герберте, – зауважив він, – я таки мав слушність, коли радив знищити отих піратів, як хижаків!.. А пан Сміт думав: з ними можна ладком, по-доброму!.. Я їм по-доброму всадив би по кулі в лоба, та ще й найбільшого калібру!
– Пірати більше не приходили? – запитав Герберт.
– Ні, синку, – відповів моряк. – Але ми знайдемо їх, коли ти видужаєш. Тоді побачимо, чи посміють ті боягузи, що стріляють із-за рогу, битися з нами лице в лице!
– Але я ще дуже слабий, Пенкрофе!
– Ет, потроху сила повернеться до тебе! Що таке рана в грудях навиліт? Дрібниці! В мене були й важчі рани, а зараз, бачиш, я здоровий, як грім!
Зрештою, здавалося, все йде на краще, і якщо не виникне ніяких ускладнень, здоров’ю Герберта не загрожуватиме небезпека. Але в якому жахливому становищі опинилися б колоністи, якби куля застрягла в його тілі чи довелося б відрізати йому руку або ногу!
– Ні, – не раз казав Гедеон Спілет, – у мене аж у душі холоне, коли я думаю, що б ми робили у такому випадку!
– І все ж таки, якби вам довелося робити ампутацію, ви не завагалися б? – якось запитав його Сайрес Сміт.
– Ні, Сайресе, – відповів Гедеон Спілет. – Та, дякувати Богу, нас минуло це випробування!
Отож і цього разу колоністи керувалися здоровим глуздом, який завжди допомагав їм вибратися з безвиході, і знову завдяки знанням вони здобули ще одну перемогу! Та чи не настане такий час, коли всі їхні знання, вся їхня логіка виявляться безсилими? Адже вони самі-самісінькі на цьому острові! А в суспільстві кожна людина доповнює зусилля іншої, люди не можуть обійтися одні без одних. Сайрес Сміт чудово знав це й іноді стривожено думав про те, що можуть виникнути обставини, за яких вони виявляться геть безпорадними!
Йому навіть здавалося, що його друзі та й він сам, досі живучи так щасливо, тепер вступили у фатальну смугу небезпек і бід. Протягом двох з половиною років, відтоді, як їм пощастило вирватися з Річмонда, все складалося якнайкраще. Надра острова були багаті на мінерали, ліси й рівнини – на корисні рослини й дичину, і якщо природа незмінно пропонувала їм свої дари, то люди завдяки знанням і праці вміли користуватися її щедрістю. Матеріальний добробут колонії, так би мовити, був цілковитий. До того ж якась таємнича сила завжди приходила їм на допомогу в тяжкі хвилини! Але ніщо не триває вічно!
Одне слово, Сайрес Сміт невиразно відчував, що щастя відвернулося від них.
І справді, всі невдачі почалися відтоді, як піратський корабель з’явився у водах острова Лінкольна; хоч завдяки втручанню їхнього заступника бриг затонув, забравши на дно моря всю команду, шестеро піратів урятувалося. Вони висадилися на берег, і п’ятеро з-поміж них, що залишилися живими, тепер майже невловні. Айртона, без сумніву, було вбито озброєними до зубів негідниками, які на ньому випробували влучність своїх рушниць; Гербертові вони також завдали чи не смертельної рани. Випадковими були події останніх днів, чи то тільки початок усіх нещасть? Ось яке питання хвилювало Сайреса Сміта. Ось про що він не раз заводив мову з Гедеоном Спілетом, і часом їм обом здавалося, що вони втратили підтримку незбагненного, але могутнього захисника. Невже той таємничий їхній заступник, – а в тому, що він існував, ніхто з колоністів не сумнівався, – покинув острів? А може, його теж убито?
Всі ці запитання залишалася без відповіді. Але не треба думати, що Сайрес Сміт і Гедеон Спілет, які нерідко розмовляли на цю тему, впадали у розпач. Аж ніяк! Ці люди не боялися глянути правді в очі, зважуючи свої шанси вийти переможцями в суворій боротьбі з життєвими знегодами, сміливо дивилися в майбутнє й ладні були відбити будь-які удари, які їм готувала доля.
Розділ IX
Від Наба немає жодної звістки. Пропозицію Пенкрофа й журналіста відхилено. Вилазка Гедеона Спілета. Шматок тканини. Повідомлення. Поквапливий від’їзд. Прибуття на плоскогір’яШирокий Обрій.
Герберт хоч і повільно, але видужував. Троє його старших друзів тепер тільки бажали, щоб стан хлопця якомога швидше дав змогу перенести його до Гранітного Палацу. Айртонова хатина була добре збудована і забезпечена всім потрібним, та вона, звичайно, не могла зрівнятися зі зручностями просторого приміщення в Гранітному Палаці. До того ж там було й безпечніше, бо у загоні для худоби мешканцям хатини весь час доводилося стерегтися несподіваного нападу каторжан, їхнього зрадницького пострілу з-за рогу. А там, у неприступному надійному житлі, створеному природою в гранітному масиві, їм нічого було боятися, – навпаки, будь-яка спроба нападу закінчилася б для каторжан нищівною поразкою. Отож усі нетерпляче чекали дня, коли можна буде без ризику для Гербертового здоров’я перевезти юнака, хоча чудово уявляли, як важко буде перетнути ліс Жакамара.
Від Наба не було жодної звістки, але це не турбувало колоністів. У Гранітному Палаці хоробрий негр перебував у безпеці і не дав би змоги піратам заскочити себе зненацька. Топ залишався у загоні для худоби – колоністи не хотіли ще раз піддавати небезпеці свого вірного помічника, ризикуючи, що його наздожене піратська куля.
Хоч колоністи прагнули скоріше повернутись до Гранітного Палацу, доводилося чекати далі. Інженера турбувало те, що їхні сили розколені, – він боявся, щоб цим не скористалися пірати. Відтоді, як зник Айртон і поранено Герберта, колоністів було тільки четверо проти п’яти піратів, і ця обставина гнітила хлопця, який вважав себе причиною теперішніх нещасть.
29 листопада, коли Герберт серед дня заснув і не міг чути друзів, Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Пенкроф вирішили обміркувати, яких заходів належить ужити проти піратів.
– Друзі, – сказав журналіст, коли розмова зайшла про те, що всі вони відрізані від Наба й не мають змоги з ним спілкуватися, – так само, як і ви, я переконаний: вириватися в дорогу до Гранітного Палацу – це підставляти себе під кулі, не маючи навіть можливості відповісти пострілом на постріл. Та чи не думаєте ви, що настав час улаштувати справжнє полювання на тих мерзотників?