Таємничий острів
Шрифт:
Так чи інакше, колоністи пожвавішали, і в них зародилася надія, що їм удасться знайти Айртона. Якщо він у полоні, можна було не сумніватися, що він докладе всіх зусиль, аби вирватися на волю і повернутися до друзів!
– У всякому разі, – зауважив Гедеон Спілет, – якщо Айртонові пощастить утекти з полону, він піде до Гранітного Палацу; адже він не знає про замах на Герберта і не здогадується, що ми обложені в загоні для худоби.
– Ех, як хотілося б, щоб він був уже в Гранітному Палаці! – вигукнув Пенкроф. – Та щоб і ми перебралися туди! Оті бандюги неспроможні заподіяти шкоди Гранітному Палацу, зате на плоскогір’ї можуть знищити наш пташник, розорити посіви!
Пенкроф став затятим хліборобом і дуже вболівав за урожаї овочів та злаків. Однак треба сказати, що Герберт іще дужче хотів швидше повернутися до Гранітного Палацу – він розумів, як це потрібно колоністам. А через нього, сидячи в загоні для худоби, вони втрачали дорогоцінний час! І його з ранку до ночі гризла одна тільки думка: вибратись із загону для худоби, будь-що вибратись із загону! Гербертові здавалося, що він уже зможе витримати подорож до Гранітного Палацу, і юнак запевняв колоністів, що у своїй кімнаті, де легко дихається й видно море, він видужає швидше, ніж у Айртоновій хатині.
Безліч разів він доводив це Гедеону Спілетові, але той, не без підстав побоюючись, що дорогою можуть відкритися ще не досить зарубцьовані рани, все зволікав і відкладав від’їзд.
Проте сталася подія, яка змусила інженера та двох його друзів удовольнити Гербертові домагання, і лише Всевишній знає, скільки горя та каяття завдала їм ота легковажна ухвала!
Трапилось те 29 листопада о сьомій ранку. Троє колоністів мирно розмовляли в Гербертовій кімнаті, як раптом голосно озвався Топ.
Сайрес Сміт, Пенкроф і Гедеон Спілет, ухопивши свої завжди заряджені рушниці, вибігли з хатини.
Собака, бігаючи під огорожею, й далі гавкав, але гавкав не лю то – радісно.
– Хтось іде!
– Атож.
– Це не ворог!
– Може, Наб?
– А раптом Айртон?
Не встигли колоністи обмінятися цими міркуваннями, як дебеле тіло перевалилося через частокіл і гупнулося на землю.
То був Юп, дядечко Юп, і Топ зустрів його, як любого друга.
– Юп! – вигукнув Пенкроф.
– Його послав Наб! – мовив журналіст.
– У такому разі, – відповів Сайрес Сміт, – з ним має бути якась записка.
Пенкроф підбіг до орангутанга. Звичайно, якщо Наб мав потребу передати звістку хазяїнові, він не міг знайти надійнішого і прудкішого посланця, ніж дядечко Юп, котрий міг пройти там, де не пройшли б ні колоністи, ні Топ.
Сайрес Сміт не помилився: до Юпової шиї було прив’язано торбинку, а в ній знайшлася записка, написана Набовою рукою.
Можна уявити відчай друзів, коли вони нарешті прочитали такі слова:
«П’ятниця, 6 г. ранку.
Пірати захопили плоскогір’я Широкий Обрій.
Наб».
Колоністи перезирнулися і, не кажучи й слова, повернулись до хатини. Треба було щось робити. Хазяйнування каторжан на плоскогір’ї – то було спустошення, розорення, то була катастрофа!
Герберт із першого погляду зрозумів з виразу облич Сайреса Сміта, Гедеона Спілета і Пенкрофа, що сталося щось лихе, а побачивши Юпа, зразу збагнув, що на їхню колонію звалилося якесь нещастя.
– Пане Сміте, – сказав він, – я хочу поїхати звідси. Я витримаю дорогу! Я хочу їхати!
Гедеон Спілет підійшов до Герберта і, пильно подивившись йому в обличчя, сказав:
– Якщо так – їдемо!
Колоністи швидко порадилися, перевозити Герберта на возі, в якому Айртон прибув до загону, чи нести на ношах. Ноші були б зручнішими для пораненого, бо Герберт на них менше відчував би поштовхи, зате їх треба нести, тобто в разі несподіваного нападу тільки один із колоністів міг зразу ж дати відсіч розбійникам.
І навпаки, якщо пораненого юнака везти на возі, всі троє колоністів будь-якої миті могли дати відсіч піратам. Та й хіба не можна влаштувати Гербертові м’яку постіль на возі і їхати так тихо й обережно, щоб поранений не відчував поштовхів? Напевне можна!
Отак і вирішили. Воза підтягли до хижки, Пенкроф запряг у воза онагра, а Сайрес Сміт і журналіст перенесли Гербертові матраци й поклали їх на дно воза між його бортами.
Була погідна, гарна днина. Ясне сонячне проміння пробивалося крізь листя високих густих дерев.
– Перевірте, чи заряджено зброю! – звелів Сайрес Сміт.
Рушниці були заряджені. Інженер і Пенкроф озброїлися дубельтівками, а Гедеон Спілет – карабіном. Можна було вирушати.
– Тобі зручно, Герберте? – запитав Сайрес Сміт.
– Не бійтеся, пане Сміт, – відповів Герберт. – Я не помру дорогою!
Хоча хлопчина й бадьорився, закликаючи на допомогу всю свою волю, видно було, що йому дуже боляче, й він докладає усіх зусиль, аби не знепритомніти.
В інженера болісно стиснулося серце. Він іще вагався, чи давати сигнал до від’їзду. Але залишитися в загоні для худоби – означало вкинути Герберта у відчай, який йому загрожував, можливо, смертю.
– У дорогу! – сказав нарешті інженер.
Ворота загону для худоби розчинилися, і Топ та Юп, які вміли, коли треба, дотримуватися тиші, кинулися вперед. Пенкроф узяв за вуздечку онагра і вивів із воріт воза, журналіст і Сайрес Сміт знову зачинили стулки воріт, і маленький загін повільно рушив уперед.
Звичайно, набагато краще було б їхати якоюсь іншою дорогою, а не прямою, що була відома каторжанам, але возом важко проїхати в лісових хащах, тож вибору колоністи не мали.
Сайрес Сміт і Гедеон Спілет ішли обабіч воза, готові вистрілити, ледь десь шелесне. Та все ж здавалося малоймовірним, що злочинці так швидко підуть із плоскогір’я Широкий Обрій. Наб, очевидно, відправив повідомлення, як тільки вони з’явилися там, а його записка була позначена шостою ранку. Прудкий орангутанг, який не раз бував у загоні для худоби, долав п’ятимильну відстань від Гранітного Палацу до загону для худоби за сорок п’ять хвилин. Отож дорога зараз була досить безпечною, а якщо й доведеться відкрити вогонь, то це, певно, станеться десь поблизу Гранітного Палацу.